Арсен став біля Златки, щоб допомогти їй. Якуб молитовне склав руки, наче благав аллаха послати їм порятунок. Один Яцько почував себе спокійно, не уявляючи, що зустріч з берегом може обернутися чиєюсь смертю або каліцтвом.
— Берег зовсім дикий, — сказав хлопець, вдивляючись у гори, що уступами спускалися майже до самого моря.
Та йому ніхто не відповів. Фелюка раптом ударилась об підводну скелю, затріщала, похилилась, і люди з криком полетіли сторчма в пінисту каламутну воду.
Частина друга
КОЛИБА НАД МОРЕМ
Берег тільки здавався пустельним. Насправді, коли б Яцько мав можливість уважніше роздивитися, то помітив би в затишній улоговині, під захистом покручених морськими вітрами дерев стару чорну колибу з грубо обтесаних соснових колод.
Низькі двері хатини були розчинені. На порозі сидів старий, тримаючи рибальську сітку, усіяну тугими поплавками з кори. Старий перебирав її вузлуватими зморшкуватими пальцями, знаходив дірки і вправно заплітав суканими конопляними нитками.
Обличчя в діда темне, пооране зморшками, але по-старечому красиве. Сиве волосся обрамлює високого загорілого лоба і спадає на боки важкими хвилями. Примерхлі чорні очі пильно дивляться з-під кострубатих брів. Чиста біла сорочка, стягнута на комірі синьою стьожкою, свідчить, що в колибі є дбайливі жіночі руки.
Справді, з-за колиби вибігла присадкувата пишнотіла дівчина з дерев'яним цеберком у руці і, розхлюпуючи густе козине молоко, кинулась до старого:
— Леле, мале! ' Гляньте, дідусю, на море! Там потопає корабель! З нього попадали у воду люди!.. Допоможімо їм! Нумо швидше на берег! Ну ж, не барітьсяі
Старий відкинув сітку, підвівся і, приклавши руку до лоба, глянув на море. Там, де проходить прибережна піщана коса, чорніло над водою перекинуте судно. Прибій шарпав його, наближав до берега. Віддалеки бовталися у воді люди. Крізь шум вітру ледь проривались розпачливі крики.
— Швидше! — вигукнув старий і прудко, що ніяк не пасувало до його статечної постаті, помчав за дівчиною до моря.
У невеликій, але добре захищеній од вітру затоці стояв рибальський човен. Дівчина добігла перша. Старий поспішав за нею.
— Чекай, Марійко! Я з тобою!
Під дужим помахом весел човен швидко виплив з затоки і полинув навперекіс бурунам до потерпілих.
Першим видерся на нього Яцько. Він допоміг нежданим рятівникам витягти з води Златку і Якуба, що вже зовсім знесилів. Звенигора і Спихальський, взявшись руками за борти, пливли поряд.
До колиби Якуба принесли на руках і поклали на старих сітках, застелених ліжником. Марійка подала холодної джерельної води, однак йому було ще погано.
— Це твій батько? — поцікавилась дівчина.
— Так, — відповіла Златка.
— А мама де?
— Нема. Я сирота.
Це була майже правда. Адже Златка не знала своїх батьків. Та й невідомо, чи живі вони зараз.
— Бідненька, — пожаліла Марійка гостю і принесла сухий одяг, щоб Златка переодяглась. — Не горюй. Добре, що сама зосталася жива. А сиріт багато на світі. Я теж сирота.
— А хіба то не твій тато?
— Ні, то мій дідусь. Він один у мене з рідні. Тата й маму я не пам'ятаю навіть. Їх було страчено, коли я була ще зовсім маленька...
— Страчено? Ким?
Марійка запнулась, ніби завагалась — казати чи ні? Її засмагле кругле обличчя посмутніло, а очі заблищали вологою. У дівчини міцні натруджені руки, широкі, як у чоловіка, але по-жіночому округлені плечі. Невисока, повна, туга, як молодий огірок, вона була міцна і по-своєму гарна. Всі, хто знав Марійку, навіть дідусь, звали її дундою, тобто товстункою. Вона не ображалась і радо відгукувалась на прізвисько.
— Колись у нашому селі переховувались гайдуки, повстанці, — сказала Марійка тихо. — Яничари дізналися про те, наскочили — спалили всі колиби, а людей перебили. Тоді загинули й мої батьки... Дідусеві пощастило вихопити мене з пожарища і втекти в гори. Назад він не повернувся. Збудував тут собі хатину, і ми стали з ним жити над морем. Дідусь ловить рибу, а я доглядаю овечок та кіз, у лісі збираю гриби, горіхи, груші, аличу...
— А гайдуки, про яких ти мені розповідала... вони ще й досі у вас є? — Златка понизила голос.
— А чого це тебе цікавить?
— Страшно стало... Ще сюди прийдуть...
— Дурненька... — Марійка засміялась. — Гайдуки добрі, хороших людей не займають... Та й ти, хоч туркеня, а так гарно по-нашому балакаєш. Ніби справжня болгарка.
— У мене няня була болгарка.
— От воно що...
Хоч слова у Марійки звучали ласкаво, однак в очах чомусь був холодок. Пильно глянувши на Златку, вона схопилася з місця.
— Ой леле! Я й забула, що в мене чорба варитьсяі
Утікачі сушили проти сонця одяг. Арсен наточив на камені ятаган — поголився. Пан Спихальський підставив і своє заросле облчччя.
— Поголи, пане добродзею, — сказав, умощуючись на камені і підставляючи руду щетину. — Тільки вусів не чіпай. Вуса — то найперша ознака шляхетності... Та ще такі, як у мене! Пхе! Не одна панєнка сохла через них. А були й такі, прошу пана, же клали до моїх ніг цілі маєтки, абись тільки став їм за мужа!
— Ну, і де ж ті маєтки? — спитав Арсен, підморгнувши Яцькові і щосили шхребучи тугу щоку шляхтича.
Щетина аж тріщала. Пан Спихальський морщився, кректав од болю, на очах виступали сльози, але терпів.
— Е-е, пане добродзею, Спихальський не жебрак, щоб позаздритись на якісь там маєтки. — Він підняв угору палець. — Воля — то найліпший маєток, прошу пана!
— Але ж пан усе-таки одружився, наскільки я пам'ятаю з розмов?
— То був чорт у подобі янгола! Але дай-но мені добратися додому!.. — почервонів Спихальський.
Він не сказав, що буде, коли добереться додому, та з того, як оскаженіло завертів ясно-голубими очима і як налилося кров'ю обличчя, можна було догадатися, що пані Вандзі перепаде на горіхи.
— Е, вся заковика, пане Мартине, як добратися додому.
— Дуже простої З Туреччини втекли, а з Болгарії — і поготів!
— Ти дуже прудкий, пане Мартине. Але не поспішай! У мене тут є одна пильна справа. — І Арсен розповів про Сіркового брата, якого мав визволити.
Спихальський і Яцько задумались. Це міняло їхні наміри. Замість того щоб зразу пробиватися гуртом додому, мали розлучитися з Звенигорою? Яцько такого і в гадці не мав. Спихальський теж полюбив козака і високо оцінив його за розум, хоробрість і кмітливість.