— Перепрошую, сер,— сказав містер Вінкл,— чи не були б ви ласкаві сказати мені, як пройти...
— Ха-ха-ха! — зайшовся голосним реготом учений молодий чоловік, підкидаючи книгу високо вгору й спритно ловлячи її якраз тоді, коли вона загрожувала розтрощити всі пляшки на прилавку.— Оце так не сподіванка!
Для містера Вінкла це й справді була несподіванка Вражений також незвичайною поведінкою медичного на погляд джентльмена, він мимоволі відступив від дверей і схвильовано дивився на молодого чоловіка, що таким дивовижним способом приймав його.
— Хіба ж ви не впізнаєте мене? — спитав медичний на погляд джентльмен.
Містер Вінкл промимрив, що не має такої честі.
— Тоді моя справа, значить, не безнадійна. Я лікуватиму брістольських стариць; коли мені пощастить зберегти цей вигляд. Геть під усі чорти, старе дрантя!— З цими словами молодий чоловік жбурнув книгу в найдальший кінець крамнички, скинув свої зелені окуляри й усміхнувся усмішкою Роберта Сойєра, есквайра, колишнього студента-медика.
— Невжеж ви не знали, що я тут? — дивувався містер Боб, дружньо стискаючи Вінклеві руку.
— Слово честі, ні,— відповів містер Вінкл.
— Хіба ви не бачили мого імени? — і Боб звернув увагу свого приятеля на парадні двері де білими літерами було накреслено: "Сойер, наступник Нокморфа".
— Воно не впало мені в око,— пояснив містер Вінкл.
— Боже ти мій, якби я знав, що це ви, я вискочив би на вулицю і впіймав би вас у свої обійми,— запевнював Боб.— Але, слово честі, я думав, що ви — Королівські податки.[37]
— Не може бути!
— Присягаюся. І саме збирався сказати, що мене нема вдома, але що я можу доручити оповістку самому собі... Я й зробив би так, бо він мене не знає... Не знають мене й Освітлення та Мостові. Гадаю, що Церковний щур здогадується, хто я, і певний, що Водопостачання знає, бо, ледве переїхавши сюди, я видер йому зуба... Але заходьте ж! — Розмовляючи так, Боб штовхнув містера Вінкла в суміжну кімнату, де сидів не хто інший, як містер Бенджемен Елен і розважався тим, що розжареною кочергою пробивав дірочки в дошці над каміном.
— О, цієї приємності я вже ніяк не сподівався!— сказав містер Вінкл.— Як затишно у вас тут!
— Непогано,— згодився Боб Сойєр.— Я недавно закінчив науку, а приятелі зібрали мені все потрібне для роботи. Отже, я нап'яв на себе чорний сюртук, наклав окуляри і силкуюсь увесь час виглядати якнайсерйозніше.
— І, певно, у вас нічогенька практика?— лукаво підморгнув містер Вінкл.
— Чудова. Така путяща, що за кілька років ви спроможетесь скласти всі мої прибутки в чарочку.
— Ви жартуєте? — сказав містер Вінкл. Адже самого товару у вас...
— То лише підробка, голубчику. В половині шухляд нічого немає, а друга половина — не відчиняються.
— Не може бути.
— Факт, слово честі;—і Боб Сойєр, увійшовши до аптеки, щосили потяг за позолочені шишечки кількох фальшивих шухлядок. — В цілій аптеці немає майже нічого, крім п'явок, та й ті вже використані.
— Ніколи не повірив би цьому,— дедалі більше дивувався містер Вінкл.
— Я думаю,— засміявся Боб.— Навіщо тоді була б уся ця подоба аптеки? Та чого ж це ми так стоїмо? Що ви будете пити? Бен, старий приятелю, тягни сюди з буфету питво від шлункових хвороб.— Містер Елен усміхнувся й поставив на стіл чорну пляшку з бренді.
— Ви, звичайно, не будете розводити його водою?— спитав Боб.
— Ні, дякую,— відповів містер Вінкл.— Ще рано, і я волів би зменшити його міцність, коли ви не заперечуватимете.
— Ні в якому разі. Зменшуйте собі, коли сумління це вам дозволяє,— згодився Боб, ковтнувши з великим удоволенням склянку рідини.— Бен, каструлю!
Містер Бенджемен Елен з тої ж схованки витяг мідну каструлю, якою Боб Сойєр, зауважив він, пишався за її діловий вигляд. Коли вода в професіональній каструлі закипіла за допомогою багатьох лопаточок вугілля, видобутого містером Бобом Сойером з ящика, де було написано "Содова вода", містер Вінкл розвів своє бренді, і розмова зробилась загальною. Перебив її вступ до аптеки хлопця в сірій лівреї, в кашкеті з золотим галуном і з маленьким кошиком під рукою.
— А ходи но сюди, волоцюго Том! — гукнув Боб Сойер, коли хлопець увійшов до аптеки.
Хлопець послухався.
— Ти, певно, спинявся коло кожного ліхтарного стовпа, юний ледарю? — спитав містер Боб Сойєр.
— Ні, сер, я не спинявся,— одмовив хлопець.
— І добре зробив,— загрозливим тоном схвалив містер Сойєр.— Хто запросить до себе лікаря, коли знатиме, що його помічник грається в кремушки біля рівчаків або запускає змія по вулицях? Хіба ти не поважаєш свого фаху, плазуне? Порозносив ліки?
— Порозносив, сер.
— Порошки для дитини — у великий будинок, де живе новоприїжджа родина, а пілюлі по чотири на день — старому, гнівливому джентльменові з подагрою?
— Так, сер.
— Тоді зачиняй двері й сиди в аптеці.
— Ну, я бачу, справи ваші йдуть зовсім не так погано, як ви казали,— зауважив містер Вінкл, коли хлопець вийшов.— Адже у вас є ліки, якщо ви їх розсилаєте.
Містер Боб Сойєр зиркнув на аптеку і, пересвідчившись, що сторонніх там нема, нахилився до містера Вінкла й пошепки промовив:
— Він залишає ліки там, де їх не потребують.
Містер Вінкл зніяковів, а Боб і його приятель зайшлися сміхом.
— Не втямите? — сказав Боб.— А справа дуже проста. Він підходить до будинку, дзвонить, мовчки передає пакунок служникові й відходить. Слуга несе пакунок до їдальні. Пан розгортає його й читає рецепта: "Мікстуру вживати перед сном... пілюлі як і раніше... полоскання — як завжди... порошки... Сойєр, наступник Нокморфа. Готує сумлінно і вчасно..." і таке інше. Потім він показує це дружині... Та й собі читає... Далі пакунок переходить до слуг... і ті читають... принаймні адресу. Завтра хлопець дзвонить знову. "Вибачте — непорозуміння... стільки роботи... розносиш силу пакунків... містер Сойєр перепрошує". Тепер вони знають уже моє ім'я, а це, любий мій, головне в нашій медичній практиці. Але запевняю вас, це — найвтішніша річ у світі. Є в нас одна чотириунцева пляшка, яка була в половині брістольських будинків, і не зробила ще всієї своєї роботи.
— Тепер я розумію,— сказав містер Вінкл.— Яка гарна ідея!
— О, у нас з Беном є ще з десяток не гірших ідей,— вихвалявся Боб.— Ліхтарникові ми платимо вісімнадцять пенсів щотижня, а він за це, кожного разу, як проходить повз мої двері, хвилин десять безперестанку смикає дзвоник. А мій хлопець завжди вдирається до церкви перед самим псалмом і, прибравши розгубленого та переляканого вигляду, викликає мене. В той час вірні не мають ніякої роботи і, звичайно, звертають увагу на всяку дрібницю. "О, хтось захворів", думає кожен, "викликають Сойєра, наступника Нокморфа. Величезна практика в цього хлопця".