Посмертні записки Піквікського клубу

Сторінка 65 з 135

Чарлз Діккенс

Містер Піквік закінчив свою промову серед бурі оплесків, і легеням надштатної публіки під керуванням містера Веллера довелось попрацювати ще раз. Містер Вордл випив за містера Піквіка. Містер Піквік випив за стару леді. Містер Снодграс випив за містера Вордла. Містер Вордл випив за містера Снодграса! Один з бідних родичів випив за містера Тапмена; другий — за містера Вінкла. Всі раділи й веселилися, аж доки таємниче зникнення під столом двох бідних родичів дало зрозуміти, що настав час перепочити.

За обідом усі зійшлися знову, відбувши перед тим, за порадою містера Вордла, подорож миль у двадцять п'ять, що мала знищити прикрий ефект вина та сніданку. Бідні родичі, щоб досягти тих же наслідків, цілісінький день пролежали в ліжку, але їхні спроби були даремні, і вони так там і лишилися. Містер Веллер увесь час підтримував веселий настрій у слуг, а гладкому хлопцеві тільки й роботи було що їсти та спати.

Обід пройшов не менш галасливо й жваво, як сніданок, але на відміну від сніданку під час обіду не було сліз. Далі прийшла черга на десерт і на нові тости. Потім подала кофе та чай і, нарешті, почався бал.

Найкраща вітальня на Мейнорській фермі була гарна, довга кімната з високим каміном і з такою широченною дошкою над ним, що по ній вільно можна було б проїхати в новітньому кебі. В одному кінці вітальні, у бесідці з різака й плюща сиділи два добірні скрипачі й єдина на увесь Маглтон арфістка. В кожному закутку, на кожному карнизі стояли масивні срібні свічники на чотири свічки кожен. Килим був знятий; свічки горіли ясно; вогонь у каміні палав; потріскували дрова; веселі голоси та щирий сміх дзвеніли в кімнаті.

Ніби щоб додати більшого інтересу цьому цікавому видовищу, містер Піквік, уперше за пам'яті своїх найдавніших друзів, з'явився без гетрів.

— Ви збираєтесь танцювати? — запитав його Вордл.

— Авжеж збираюся, — відповів Піквік. — Хіба ви не бачите, що я одягся спеціально для цього? — І містер Піквік показав на свої смугнасті шовкові панчохи і бальні дуже гарно зашнуровані черевики.

— Ми, здається, готові, — сказав містер Піквік, стоячи з старою леді в першій парі. Він так нетерпеливився, що чотири рази починав, і все невчасно.

— Зараз почнемо, — відповів Вордл. — Можна!

Дві скрипки й арфа взяли перші ноти, а містер Піквік зробив перші па, коли навкруги заплескали в долоні й залунали крики:

— Стійте, стійте!

— В чім річ? — спитав містер Піквік, що почав уже розпалюватись і не спинився б ні за що в світі, якби не спинились музиканти.

— А де ж Арабелла Елен? — крикнула з дюжина голосів.

— І Вінкл, додав містер Тапмен.

— Ми тут, — озвався названий джентльмен, виринаючи з якогось кутка з своєю гарненькою дамою. І важко було сказати, хто був червоніший — він чи юна кароока леді.

— Дивна річ, Вінкл, — із серцем сказав містер Піквік. — Невже ви не могли раніше стати на своє місце?

— Нічого тут дивного немає, — відповів містер Вінкл.

— Та й правда, немає, — з промовистою усмішкою погодився Піквік, глянувши на Арабеллу. — Тепер я й сам бачу, що це не дивно.

А втім, розводитись у цьому питанні не було часу, бо скрипки й арфа із запалом стали вже до роботи. Схрестивши з своєю дамою руки, містер Піквік пройшов од середини до самого кінця кімнати, потім назад до каміна й знову до дверей... ввесь час притупуючи... пропустив другу пару... знову вперед... повторив усі фігури... ще раз притупнув... пропустив ще пару, і ще, і ще... ніколи не бачено такого танцюриста. Нарешті танець скінчився; знеможену стару леді посадили в крісло, її заступила дружина священика; а наш джентльмен, хоч ніхто не просив його, все ще тупцював на своїм місці в лад музиці й усміхався до своєї партнерки з лагідністю, що перевищує всякий опис.

Задовго перед тим, як містер Піквік утомився, молоді зійшли з кону. По закінченні танців у їдальні на першому поверсі влаштували знамениту вечерю й довго сиділи за нею. Прокинувшись наступного ранку досить пізно, містер Піквік невиразно пригадав, що запрошував обідати до себе, в готель "Джордж і Яструб", щось коло сорока п'яти осіб, як тільки вони приїдуть до Лондона, і зробив з цього висновок, що трохи перебрав минулої ночі.

— Отже, ви кажете, сьогоднішній вечір усі ваші проведуть на кухні? — спитав Сем у покоївки Емми.

— Так, містер Веллер,— відповіла покоївка, — на святвечір всі щороку збираються там. Пан суворо додержує цього звичаю.

— Гарний хлопець ваш пан, — зауважив містер Веллер.— Я ніколи не бачив такої добрячої людини й такого справжнього джентльмена.

— О, він таки й дійсно джентльмен, — пристав до розмови гладкий хлопець. — Бачили б ви, якого кабана вигодував він до різдва.

— А ти таки нарешті прокинувся, юний боа-констриктор,[31] — засміявся Сем, і всі троє пішли на кухню, де згідно з старовинним звичаєм, що його споконвіку додержувала родина Вордлів, зібралась уже вся родина.

До стелі посеред кухні старий Вордл власноручно почепив велику гілку омели, що дала привід до загальної чарівної метушні та боротьби.[32] Серед усього цього гармидеру містер Піквік з галантністю, що зробила б честь нащадкові леді Толімглавер, взяв бабусю за руку, поставив під міфічною омелою й шанобливо поцілував. Старенька скорилася цьому прояву чемності з усією гідністю, що пасувала до серйозного та важливого обряду, але молоді панни трималися трохи інакше. Чи то вони не пройнялися повагою до традицій, чи то думали, що змагання надає більшої вартості поцілункові, тільки вони верещали та відбивалися, ховались по кутках, загрожували, дорікали, словом — робили все, але не залишали кухні. І раптом, коли менш настирливі джентльмени, призведені до розпачу їхнім опором, вважали справу за програну, всі вони вирішили, що змагатися більше нема чого, і ласкаво дозволили поцілувати себе. Містер Вінкл поцілував леді з карими очима, містер Снодграс поцілував Емілію, а містер Веллер, не визнаючи забобонів щодо омели, цілував Емму та інших служниць. Бідні родичі цілували всіх, навіть найбільш некрасивих подруг молодої, які в замішанні раз-у-раз ставали під саму омелу. Вордл, притулившись спиною до каміна, з величезним задоволенням дивився на ці сцени, а гладкий хлопець, скориставшись з нагоди, привласнив і дощенту знищив чудовий окраєць пирога, прихований для когось іншого.