— Бо я такий радий бачити вас, — повторив Джоб Тротер, потроху звільняючи містера Веллера, в міру того, як зникали ознаки його бажання почати бійку. — О, це занадто, містер Волкер!
— Занадто! — крикнув Сем.— Я думаю — занадто. Ну, а тепер, що ви маєте сказати мені; га?
Містер Тротер не відповів, бо маленька рожева кишенькова хусточка працювала щосили.
— Що можете ви сказати мені перед тим, як я скруту вам в'язи? — загрозливо спитав містер Веллер.
— Га?— перепитав містер Тротер, удаючи ображену невинність.
— Що ви можете сказати?
— Я, містер Волкер?
— Не взивайте мене Волкером; моє прізвище Веллер, і ви це добре знаєте. Отже, що ви мені скажете?
— Та, боже ж мій, містер Волке... тобто Веллер... багато чого я можу сказати, тільки не тут, а десь-інде, де ми влаштуємось вигідніше. А коли б ви знали, як я чекав на вас, містер Веллер!
— Нетерпляче, правда? — сухо спитав Сем.
— Дуже, дуже нетерпляче, сер, — відповів Тротер і не зморгнувши.— Але дозвольте ж мені стиснути вашу руку.
Сем кілька секунд дивився на свого бесідника, а потім, немов під впливом якогось нового настрою, задовольнив його прохання.
— А як живе ваш симпатичний пан? — спитав Джоб, коли вони йшли назад. — О, він дуже пристойний джентльмен, містер Веллер! Я сподіваюся, він не застудився тої ночі?
В погляді Джоба Тротера майнуло лукавство, яке змусило кулак містера Веллера відчути дріж бажання продемонструвати себе на ребрах Джоба Тротера. Але Сем стримав себе й відповів, що містер Піквік здоровий.
— Дуже радий, — сказав містер Тротер. — Він тут тепер?
— А ваш? — і собі спитав Сем замість відповіді.
— Та тут; і, мені боляче казати, містер Веллер, вигадує щось нове, гірше ще, ніж тоді.
— А-а! — зацікавився Сем.
— О, соромно казати; жах такий.
— Знову в пансіоні?
— Ні, не в пансіоні, — і Джоб знову лукаво глянув на містера Веллера.
— В будинку з зеленою хвірткою?
— О, ні, ні! — поквапився, більше ніж звичайно, відповісти Джоб, — зовсім не там.
— Що ж ви там робили?—і Сем пильно подивився на Тротера.— Мабуть, опинилися там випадково?
— Од вас, містер Веллер, — відповів Джоб, — я не збираюсь ховатися, бо ми так сподобали один одного, коли зустрілися ще вперше. Ви пригадуєте, як приємно провели ми той ранок?
— О, так, — нетерпляче сказав Сем, — пригадую. Ну?
— Ну, — відповів Джоб, не кваплячись і стиха, як людина, що розказує важливий секрет. — У тому будинку з зеленим парканом, містер Веллер, дуже багато слуг.
— Так я й гадав, судячи з його вигляду,— перебив Сем.
— Ну, — вів далі містер Тротер, — і там є куховарка, яка ощадила трохи грошенят, містер Веллер, і хоче влаштуватися, одружившись та відкривши маленьку дрібну торгівлю.
— Правда?
— Правда, містер Веллер. Ми зустрілися з нею в каплиці — чистенькій капличці в цьому місті, містер Веллер, де співають гімни з четвертого розділу — ви, певне, бачили книжечку, яку я завжди ношу при собі — і ми трохи зблизились, а тоді здружилися, і я, насмілююсь сказати, містер Веллер, маю стати господарем тої крамнички.
— Добрий же з вас буде крамар! — промовив Сем, скоса кидаючи на Джоба глибоко зневажливий погляд.
— Велика перевага цього, містер Веллер, — тут на очі Джобові набігли сльози, — в тому, що тоді я спроможуся кинути теперішню мою неприємну службу в тої поганої людини й віддатися кращому й доброчеснішому життю, для якого мене виховували.
— А вас, певне, гарно таки виховували, — зауважив Сем.
— О, дуже, містер Веллер, дуже! — скрикнув Джоб. На згадку про чисті дні своєї юності містер Тротер видобув рожеву хусточку й ревно заплакав.
— Ви, певно, були надзвичайно милим хлопцем, коли ходили до школи, — сказав Сем.
— Я й був, сер, — глибоко зітхнувши, відповів Джоб. — Я був ідолом усіх.
— О, це не дивує мене, — сказав Сем. — А якою втіхою були ви, безперечно, для вашої щасливої матері!
По цих словах містер Джоб Тротер приклав кінчик рожевої хусточки по черзі до кожного ока і зайшовся ще ревнішим плачем.
— Нещастя мені з вами! — обурився Сем. — Чепсійський водогін ніщо проти вас. Ну, чого ви розчулилися тепер? Узяв сором за ваші паскудства?
— Я не можу утриматися, містер Веллер, — по короткій паузі пояснив Джоб. — Мій пан немов здогадався тоді про нашу з вами розмову й одвіз мене в поштовій кареті, намовив милу молоду леді сказати, ніби вона нічого про нього не знає, підкупив начальницю пансіону, щоб і та говорила те саме й кинув дівчину для кращих спекуляцій. О, містер Веллер, я й досі тремчу.
— Так ось як воно було, — сказав Сем.
— Запевняю вас, що саме так.
— Ну, то добре, — промовив Сем, коли вони підійшли до готелю. — Мені охота побалакати ще з вами, Джоб, і я дуже хотів би, щоб ми зійшлися сьогодні у "Великому Білому Олені", якщо ви вільні, скажімо — о восьмій вечора.
— Я напевне прийду, — пообіцяв Джоб.
— Та вже краще приходьте, — промовисто глянув на нього Сем, — бо інакше, знаєте, мені доведеться самому йти по вас... туди... по той бік зеленого паркану.
— Я напевне прийду, — повторив містер Тротер і, найсердечніш стиснувши руку Семові, подався своєю дорогою.
— Бережіться, Джоб Тротер, бережіться! — промовив, дивлячись йому вслід, Сем. — На цей раз мене не обдурите; не обдурите, кажу! — і виголосивши цей монолог і стежачи за Джобом, доки того було видно, містер Веллер подався до спальні свого пана.
— Справа посувається, сер, — оголосив Сем.
— Куди посувається і яка справа, Сем? — зацікавився той.
— Я знайшов їх.
— Кого їх?
— Та нашого чудернацького приятеля з його меланхолійним чорноволосим хлопцем.
— Не може бути, Сем! — захвилювався містер Піквік. — Де ж вони? Де вони, Сем?
— Тихо, тихо! — заспокоював свого пана містер Веллер і, допомагаючи йому одягтись, виклав план дальших дій.
— Коли тільки спроможемося ми зробити це все? — нетерпеливився містер Піквік.
— Свого часу, сер, — відповів Сем.
Чи було воно зроблено свого часу, чи ні, ми побачимо далі.
Розділ XIX,
у якому містер Пітер Магнус ревнує, немолода леді лякається, а піквікці через це потрапляють у пазурі правосуддя.
Зайшовши в кімнату, де вони з містером Пітером Магнусом перебули попередній вечір, містер Піквік знайшов у ній названого джентльмена й більшу частину того, що було в обох торбах, шкіряній коробці для капелюха і пакунку в коричневому папері, розташовану якнайкраще на його особі, тоді як сам він походжав по кімнаті в стані надзвичайного збудження.