— Гант! — сказав капітан Болдвіг.
— Тут, сер, — озвався садівник.
— Укатати мені завтра це місце. Чуєте, Гант?
— Так, сер.
— І щоб усе в мене було в порядку. Чуєте, Гант?
— Так, сер.
— І нагадайте мені повісити об'яву, щоб тут не швендяли перехожі, мисливці та простий народ. Чуєте, Гант?
— Не забуду, сер.
— Вибачте, сер, — ступив наперед другий садівник, приклавши руку до кашкета.
— Ну, а вам що треба, Вілкінс?— спитав капітан Болдвіг.
— Вибачте, сер, але мені здається, сьогодні тут був хтось.
— А! — скрикнув капітан.
— Так, сер; і я думаю, вони навіть обідали тут, сер.
— А, яке нахабство! — розлютився капітан Болдвіг, вглядівши на траві залишки сніданку. — Вони таки й дійсно жерли тут свої страви. Хотів би я зустрінутись із цими волоцюгами! — і капітан люто махнув своєю паличкою.
— Вибачте, сер, — сказав Вілкінс, — але...
— Але що? Га? — заричав капітан, і, слідкуючи за поглядом Вілкінса, очі його побачили тачку й містера Піквіка.
— Хто ви такий, негіднику? — скрикнув капітан, штовхаючи паличкою тіло містера Піквіка.— Як ваше прізвище?
— Холодний пунш, — промимрив містер Піквік і заснув знову.
— Як?
Ніякої відповіді.
— Як, каже він, його звуть? — спитав капітан.
— Здається, Панч,[24] сер, — відповів Вілкінс.
— Це ж нахабство, це неймовірне нахабство! — гарячився капітан. — Він тільки удає, що спить. Він — п'яний. П'яна свиня! Вивезіть його, Вілкінс. Вивезіть його зараз же!
— Куди ж маю я відвезти його? — несміло спитався Вілкінс.
— Одвезіть його під усі чорти.
— Слухаю, сер.
— Стійте, — затримав Вілкінса капітан. Вілкінс слухняно спинився.
— Одвезіть Його в сільський загін.[25] Побачимо, чи зватиметься він Пунш, як прокинеться. Я не дозволю кепкувати з себе! Везіть його! —і капітан Болдвіг, задихаючись з обурення, пішов далі.
Тим часом тачку з містером Піквіком вкотили у загін і поставили в куток. Наш герой все ще спав і голосно хропів на втіху не тільки всім сільським хлопцям, а й трьом чвертям дорослого населення, що скупчились круг тачки, чекаючи, поки він прокинеться. Можна уявити собі, з яким захопленням і радістю дивились вони, як, гукнувши кілька разів "Сем", містер Піквік сів і з невимовним здивуванням оглянув обличчя, що схилились над ним.
Його привітали загальним галасом. А коли він мимоволі спитав "в чім справа?", галас збільшився вдвоє.
— От комедія! — кричали в юрбі.
— Де я? — питав містер Піквік.
— У сільському загоні, — відповідала юрба.
— Як я потрапив сюди? Що я зробив? Звідки мене сюди привезли?
— Болдвіг, капітан Болдвіг, — була єдина відповідь.
— Випустіть мене! — кричав містер Піквік. — Де мій слуга? Де мої друзі?
— Нема в тебе друзів. Ура!—і в містера Піквіка полетіла ріпа, потім картопля, далі — яйце й ще деякі ознаки жартівливої симпатії натовпу.
Скільки часу тривала б ця сцена і як довго мусив би ще страждати містер Піквік — сказати трудно. На щастя, на допомогу приїхала коляса, і з неї вискочили старий Вордл і Сем Веллер. Перший з них за менший час ніж треба, щоб написати і навіть прочитати це, проклав собі дорогу до містера Піквіка й посадив його в колясу, а другий в той час закінчував третій і останній раунд із сільським сторожем.
— Біжіть до суду!— кричала з дюжина голосів.
— Біжіть швидше! — крикнув містер Веллер, вистрибнувши на передок. — Перекажіть мій привіт — привіт від містера Веллера — судді. Скажіть йому, що я трохи попсував пику його служникові, так хай він знайде нового, а я завтра повернуся сюди і виб'ю й того. Рушай, старий!
— Я позиватиму капітана Болдвіга за незаконне затримання, зараз же, як приїду до Лондона, — сказав містер Піквік, коли коляса виїхала з села.
— Ми, здається, полювали на його землі, — зауважив містер Вордл.
— Мені однаково, — відповів містер Піквік. — Я все таки позиватиму.
— Ні, не позиватимете, — настоював Вордл.
— Позиватиму; свідчуся... — але, спостерігши насмішкуватий вираз на обличчі Вордла, містер Піквік перебив самого себе і спитав, — а чому ні?
— А тому, — пояснив старий Вордл, душачись од сміху, — що вони, певне, ходили коло нас і бачили, що ми випили багато холодного пуншу.
На обличчі в містера Піквіка майнула усмішка; усмішка поширилася в сміх, сміх перейшов у регіт, а до реготу приєдналися всі. Отже, щоб підтримати свій гарний настрій, вони спинилися коло першої ж придорожної корчми й замовили по склянці бренді з водою для всіх з додатком чистого бренді надзвичайної міцності для містера Семюела Веллера.
Розділ XVI,
в якому оповідається про те, як працювали містери Додсон і Фог та про зворушливу зустріч містера Веллера з його родителем.
На першому поверсі похмурого будинку в найдальшому закутку Фріменс-каурта в Корнгілі сиділи четверо клерків панів Додсона і Фога — двох аторнеїв його величності в королівському суді та касаційному департаменті у Вестмінстері й соліситорів[26] при найвищому суді лорда-канцлера. Працюючи вдень, зазначені клерки за особливу ласку неба мали денне світло та сонячне проміння, як буває з людиною, що сидить на дні досить глибокого колодязя; тільки денної пори вони не мали змоги бачити зорі, які видно з дна колодязя.
Приміщенням для клерків у конторі панів Додсона та Фога була темна, вогка, затхла кімната з дерев'яною перегородкою, яка захищала клерків від поглядів простого люду. Пара старих дерев'яних стільців, годинник на стіні, що цокав надзвичайно гучно, календар, стійка для зонтиків, вішалка для капелюхів і кілька полиць із занумерованими стосами брудного паперу і силою більш-менш побитих чорнильних пляшок різних форм та розмірів становили всю обстанову дожидальні. З цієї кімнати виходили в передпокій скляні двері, і по той бік їх ранком наступного за правдиво описаними в останньому розділі подіями дня з'явився містер Піквік у супроводі Сема Веллера.
— Заходьте. Хіба вам хто заважає? — озвався голос ізза перегородки у відповідь на делікатний стук містера Піквіка; і містер Піквік з Семом зайшли.
— Містер Додсон або містер Фог удома, сер? — запитав містер Піквік, ступивши трохи наперед і тримаючи в руці капелюх.
— Містера Додсона немає, а містер Фог зайнятий,— одказав голос, і в той же час голова з пером за вухом, якій належав цей голос, глянула поверх перегородки на містера Піквіка.