— Ну, а ви як, мої хлоп'ята? — запитав старий джентльмен, обмінявшись привітаннями з містером Вінклем і містером Снодграсом. — Я оце тільки но казав Піквікові, що на різдво ви неодмінно мусите приїхати до нас. Ми справлятимемо весілля, але на цей раз справжнє весілля.
— Весілля! — аж пополотнів містер Снодграс.
— Авжеж що весілля. Та не хвилюйтеся,— добродушно заспокоїв його старий. — Це тільки Трандл з Беллою.
— А, це інша річ, — з полегкістю зітхнув містер Снодграс.
— А де тепер, — спитав містер Тапмен, роблячи над собою зусилля, — де тепер вона, сер? — і він одвернув голову й закрив очі руками.
— Вона? — тямковито перепитав містер Вордл. — Ви маєте на увазі мою сестру? Адже так?
Містер Тапмен кивом голови ствердив, що дійсно мав на увазі покривджену Рахіль.
— О, вона поїхала, — відповів Вордл, — і живе в однієї родички, досить далеко від нас. Вона ніяк не могла ужитись з моїми дівчатами, і я відпустив її. Ну, та годі! Ось і обід. Ви, панове, голодні після поїздки. Щодо мене, то я хочу їсти, хоч і не подорожував сьогодні. Ходім.
Віддавши належне всім стравам, товариство розташувалося круг стола, і містер Пікнік, викликаючи обурення й жах своїх послідувачів, розповів їм про свою пригоду й про успіх, що увінчав підлі вчинки диявольського Джінгла.
— І на довершення всього,— закінчив містер Піквік,— я дістав у саду напад ревматизму, через який і досі кульгаю.
Містер Піквік, безперечно, додав би до цього кілька філософічних висновків, якби не з'явився Сем з листом у руках. Отже, замість промовляти, він осушив хусточкою лоб, зняв окуляри, витер їх, наклав знову і вже своїм звичайним, лагідним тоном сказав:
— Що у вас там, Сем?
— Був оце на пошті і знайшов лист, що лежав у них уже третій день, — відповів містер Веллер.
— Якась незнайома рука, — зауважив містер Піквік, відкриваючи конверта. — Боже милий. Що це? Це... це — жарти! Це не може бути правдою!
— У чім річ? — спитали всі єдиними устами.
— Ніхто не помер, сподіваюся? — сказав містер Вордл, стурбований жахом, що позначився на обличчі містера Піквіка.
Містер Піквік не відповів, а, простягнувши листа Тапменові й попросивши його прочитати вголос, відхилився на спинку крісла і змінився на лиці так, що страшно було дивитись.
Містер Тапмен, хвилюючись, прочитав.
"Фріменс-каурт, Корнгіл. 28 серпня 1830 року.
Бардл проти Піквіка.
Сер,
Мавши від місис Марти Бардл доручення закласти проти вас позов за зламану вами обіцянку одружитися з нею, сповіщаємо, що позивачка встановлює свої витрати в розмірі одної тисячі п'яти сот фунтів стерлінгів. Скаргу подано вже до коронного суду, і ми просимо зворотною поштою повідомити нас, якому повіреному доручаєте ви захищати ваші інтереси в даній справі.
Маємо за честь, сер, бути вашими найпокірливішими слугами.
Додсон і Фог
М-рові Семуелеві Піквіку".
Німе здивування, з яким кожен переглядався з своїм сусідою і всі дивилися на містера Піквіка, було таке проречисте, що говорити, здавалося, було зайве. Мовчанку перший порушив містер Піквік.
— Додсон і Фог,— механічно повторив він.
— Бардл проти Піквіка, — задумливо промовив містер Снодграс.
— Душевний спокій і щастя довірливо! жінки,— пробурмотів про себе містер Вінкл.
— Це — якась змова, — нарешті знову дістав дар слова Піквік. — Огидна змова між цими двома ненаситними аторнеями — Додсоном і Фогом. Місис Бардл ніколи не зробила б цього — у неї занадто гарне серце. Та й підстав вона не має ніяких. Просто — нісенітниця.
— Щодо її серця, то ви, безсумніву, найкращий суддя, — усміхнувся Вордл. — Не хочу вас бентежити, але думаю, що в даній справі Додсон і Фог — судді кращі, ніж будьхто з нас.
— Це — ганебна спроба виморочити в мене гроші,— сказав містер Піквік.
— Сподіваюся, більше тут нема нічого, — закашлявся Вордл.
— Хто будьколи чув, щоб я говорив з нею інакше, як жильці розмовляють з квартировласником? — із запалом продовжував містер Піквік. — Хто бачив мене з нею? Навіть мої друзі...
— Крім одного випадку, — перебив містер Тапмен.
— А! — промовив містер Вордл,— це важливо. Алеж нічого підозрілого, сподіваюсь, ви не помітили?
— Власне, нічого підозрілого там і дійсно не було,— нерішучо глянув на свого лідера містер Тапмен,— я не знаю, як воно трапилося, тільки вона лежала в нього на руках.
— Сили небесні! — сплеснув руками містер Піквік, 186 яскраво пригадуючи всю сцену. — Який непереможний збіг обставин. Вона й справді лежала.
— І наш друг силкувався привести її до притомності,— лукаво додав містер Вінкл.
— Правда; і я не буду заперечувати цього,— признався містер Піквік,— старався привести до притомності.
— Для випадку, де нема нічого підозрілого, все це здається трохи дивним, га, Піквік? — сказав Вордл.— Ах ви, старий штукарі—і він засміявся так, що склянки на буфеті задзвеніли.
— Який жахливий збіг обставин! — скрикнув містер Піквік, спираючись підборіддям на руки.
По цих словах містер Піквік затулив руками обличчя й заглибився в міркування, а Вордл тим часом кивав та підморгував до інших членів товариства.
— Я, в усякому разі, з'ясую все це,— сказав містер Піквік, підвівши вгору голову й стукнувши кулаком по столу.— Я побачу тих Додсона й Фога. Завтра ж їду до Лондона.
— Завтра ви не спроможетесь,— зауважив містер Вордл.— Ви ще шкутильгаєте.
— Тоді післязавтра.
— Післязавтра — перше вересня, а ви обіцяли поїхати у маєток сера Джофрея Менінгса і, якщо не полювати, то, принаймні, поснідати з нами.
— Ну, тоді другого вересня,— сказав містер Піквік.— Сем!
— Так, сер.
— Візьміть два місця на імперіалі до Лондона на четвер, для себе й для мене.
— Слухаю, сер.
Містер Веллер пішов з кімнати й подався виконувати дане йому доручення, сунувши руки в кишені і втупивши в землю очі.
— Чудний дядя, мій пан,— казав до себе містер Веллер, повільно йдучи вулицею.— Подумати, що вигадав з тою місис Бардл, та ще й з малим хлопцем! Завжди буває таке з цими, нібито статечними, старими. Не думав я, що він накоїть такого; не думав! — і філософствуючи так, містер Семюел Веллер увійшов до контори диліжансів.
Розділ XV
Приємний день, що неприємно закінчився.
На щастя для себе та для свого душевного спокою птаство перебувало в блаженному невіданні щодо готувань, які мали здивувати його першого вересня, і веселими криками привітало цей ранок — один з найприємніших восени того року. Багато молодих куріпок, що з усією самозадоволеною пихою юних літ гордовито проходили по стерні, і багато старих, що із зневажливим виглядом мудрих, досвідчених птахів своїми круглими очицями дивились на їхню легковажну поведінку, були однаково несвідомі свого близького кінця і розкошували свіжим ранковим повітрям, а через кілька годин лежали вже мертві на землі. Та ми стаємо сентиментальні. Будемо продовжувати.