— Алло! — гукнув безсоромний Джінгл.— Ніхто не поранений?.. Літні джентльмени... вага не мала... небезпечна штука... дуже.
— Ви — паскуда! — закричав містер Вордл.
— Ха... ха... ха!..— відповів Джінгл і, підморгуючи та показуючи великим пальцем усередину карети, додав:— А вона, знаєте... дуже добре... вітає... просить, щоб не турбувалися... Каже, що любить Тапі... Мабуть, поїдете в нас на задку? — Рушаймо, хлопці!
Форейтори випрямилися в сідлах; карета покотила; містер Джінгл, кепкуючи, вимахував з вікна хусточкою.
Ніщо в усій цій пригоді, навіть розбиття карети, не могло зрушити тихомирної вдачі містера Піквіка. Але йому несила була витримати підлоту негідника, що спершу позичив у свого друга гроші, а потім глузливо взивав його "Тапі". Він почервонів аж до верхнього краю своїх окулярів і промовив поважно й повільно:
— Якщо я надибаю колись цю людину, я...
— Правда, правда,— перебив Вордл,— все це правильно. Але, поки ми стоїмо тут та балакаємо, вони будуть уже в Лондоні, дістануть дозвіл і одружаться.
Містер Піквік замовк і сховав жадобу помсти аж на спід грудей.
— Як далеко до найближчої станції? — спитав містер. Вордл в одного з форейторів.
— Миль із шість; як ти думаєш, Том?
— Коли не більше.
— Трохи більше як шість миль, сер.
— Нічого не поробиш,— сказав містер Вордл,— треба йти пішки. Ходім, Піквік!
— Нічого не поробиш,— повторив цей дійсно великий муж.
Пославши одного з форейторів верхи замовити свіжі коні та карету і залишивши другого стерегти потрощений екіпаж, містер Піквік і містер Вордл мужньо рушили в путь, обмотавши шиї шарфами і глибше насунувши на голови капелюхи, щоб якомога захистити себе від дощу, який, ущухнувши на хвилинку, почав лити знову.
Розділ IX,
який усував останні сумніви (якщо вони в кого були) щодо безкорисливості вдачі містера Джінгла.
Є в Лондоні багато старих готелів (штаб-квартир славетних диліжансів тих днів, коли диліжанси відбували свої подорожі поважніше й урочистіше, ніж роблять вони це за наших часів), які тепер змиршавіли до стану притулків для сільських возів.
У Боро, зокрема, залишилося з півдюжини таких старих готелів. Це — великі, безладні, чудні старі споруди з надвірними галереями, переходами та сходами.
У дворі одного з таких готелів, під бучною назвою "Білий Олень", ранком наступного за описаними в попередньому розділі подіями дня якийсь чоловік старанно ваксував пару брудних чобіт. На ньому була смугнаста куртка з чорними перкалевими рукавами й синіми скляними гудзиками, темного кольору штани і високі гамаші. Недбало зав'язана червона хустка оповивала його шию, а старий білий капелюх якимсь чудом сидів на одному боці голови. Перед ним стояло дві шеренги чобіт: одна — чистих, а друга — брудних, і щоразу, ставлячи новий чобіт до першого ряду, він спинявся і з видимим задоволенням оглядав наслідки своєї роботи.
Задзвонив дзвоник, і на верхній галереї з'явилась гарненька покоївка, Постукавши в одні з дверей і діставши з номера якесь доручення, вона перехилилась через поруччя й гукнула:
— Сем!
— Алло! — відповів чоловік у білому капелюсі.
— Двадцять другий номер просить чоботи.
— Спитай у двадцять другого номера, хоче він одержати їх зараз чи почекає, поки я їх почищу?
— Не дурій, Сем,— підлесливим тоном сказала дівчина. — Джентльмен просить, щоб йому подали чоботи зараз же.
— Гарний у тебе голос. Просто хоч на сцену,— зауважив чистильник чобіт.— Подивись но сюди — одинадцять пар чобіт і один черевик; це того, з шостого номера, на милиці. Чоботи треба подати всі на пів восьмої, а черевик — на дев'яту. Хто такий двадцять другий номер, щоб через нього чекали всі інші? Ні, ні! "Додержуйте черги,— як говорив Джек Кеч,[13] коли йому випадало вішати по кілька чоловік разом.— Шкодую, що примушую вас дожидатися, сер, але прийде й ваша черга".
Кажучи так, чоловік у білому капелюсі працював над чобітьми із дедалі більшою енергією.
Голосно задеренчав ще один дзвоник, і на галереї з протилежного боку з'явилась схвильована стара — власниця "Білого Оленя".
— Сем! — скрикнула господиня готелю.— Та де ж цей ледащо? Де цей роззява? А, он де ви! Чому ви не відповідаєте?
— Не хотів заважати вам, доки ви не скінчите,— непочтиво відповів Сем.
— Ось почистіть мені негайно черевики з сімнадцятого і однесіть зараз же в окремий кабінет, номер п'ять, на першому поверсі.
Господиня кинула в двір пару жіночих черевиків і похапливо зникла.
— П'ятий номер,— сказав Сем, підбираючи черевики й відзначаючи номер крейдою на підошвах.— Жіночі черевики і окремий кабінет. Певно, не на возі приїхала.
— Вона приїхала сьогодні ранком,— пояснила покоївка, що все ще не відходила від поручнів,— приїхала в кареті, з джентльменом, що зараз оце вимагав свої чоботи. Давай вже краще мерщій. Ось що.
— Чому ти не сказала мені цього раніше?— обурився Сем, витягаючи вказані чоботи з купи взуття, яка лежала перед ним.— Я думав, це один з тих, що дають по три пенси на чай. А тут тобі окремий кабінет, та ще й леді на додаток. Якщо він справжній джентльмен, то тут заробиш і шилінг за день, не рахуючи різних доручень.
Підбадьорений цими міркуваннями, Сем заходився чистити з таким завзяттям, що через кілька хвилин і чоботи і черевики були коло дверей п'ятого номера.
— Увійдіть! — озвався чоловічий голос, коли Сем постукав у двері.
Ступивши в кімнату, Сем віддав свій найкращий поклін і опинився перед леді з джентльменом, що сиділи за сніданком. Поставивши чоботи коло ніг джентльмена, а черевики — коло ніг леді, Сем ще раз уклонився і позадкував до дверей.
— Коридорний! — покликав джентльмен.
— Сер! — відповів Сем, прочиняючи двері й тримаючись за ручку.
— Знаєте ви, де у вас той... як його... Докторська Колегія?
— Так, сер.
— А де?
— Коло собору святого Павла, сер. Низенькі ворота ліворуч. З одного боку — книгарня, а з другого — готель, а посередині два швейцари в'язнуть з своїми дозволами, наче комісіонери які.
— В'язнуть з дозволами?
— Дозволи на одруження,— пояснив Сем.— Два молодці в білих хвартухах. Хапаються за свої капелюхи, ледве вступиш: "Дозвіл, сер, дозвіл?" Чудні хлопці... та й пани їхні — теж, сер. Старі шахраї; тут не помилишся.