Погожим літнім ранком стара леді звичайно гуляла й доходила до бесідки, де вчора подвизався містер Тапмен. Проводжав стару до бесідки гладкий хлопець, що, залишивши її тут саму, через півгодини повертався й відводив додому. Описана церемонія повторювалась з усією точністю протягом трьох літ, і стара була чимало здивована, побачивши, як того дня гладкий хлопець, замість залишити її та піти геть, відійшов на кілька кроків назад, пильно роздивився навкруги, а потім з надзвичайно таємничим виглядом наблизився до неї.
Стара леді була ляклива, як більшість старих жінок, і спершу подумала, що пухкий хлопець збирається силоміць забрати в неї гаманець з дрібними грошима. Вона хотіла була крикнути на гвалт, але старечі недуги здавна вже позбавили її змоги кричати. Отже, стара з почуттям невимовного жаху спостерігала всі рухи хлопця, надто коли він, щільно підійшовши до неї, крикнув їй у саме вухо, здавалося, загрозливим тоном.
— Місис!
Трапилося так, що саме на той час коло бесідки гуляв містер Джінгл. Він чув, як хлопець кричав "місис!" і спинився послухати, що буде далі. На це в нього були три причини. Поперше, він був від природи цікавий і нудився зараз; подруге, не мав ані трохи сумління і нарешті — круг нього росли густі кущі. Отже він стояв і слухав.
— Місис! — гаркнув гладкий хлопець.
— Ну, Джо?— промовила, вся тремтячи, леді.— Я завжди була тобі доброю господинею, Джо. З тобою поводились якнайкраще. В тебе ніколи не було багато роботи, і ти завжди мав добру їжу.
Нагадування про їжу розчулило хлопця, і він вдячно відповів:
— Я знаю це все.
— То чого ж тобі треба?— вже сміливіше запитала леді.
— Я хочу вразити вас на смерть.
Такий спосіб висловлювати вдячність здався старій леді занадто кровожерним, а що вона не знала, як саме буде досягнено таких наслідків, то до неї повернулися всі її попередні страхи.
— Як ви думаєте, що бачив я вчора в цій бесідці?
— Боже милий! Що?— скрикнула стара леді, перелякана урочистим тоном опасистого хлопця.
— Чужий джентльмен — той, що руку йому прострелено,— обіймав і цілував...
— Кого ж, Джо? Сподіваюсь, не нашу служницю.
— Гірше, мадам,— закричав хлопець.
— Невже якунебудь з моїх внучок?
— Ще гірше!
— Ще гірше, Джо?— здивувалася стара, думаючи, що дійшла вже границь нещастя людського.— Так кого ж? Я доконче мушу знати.
Гладкий хлопець озирнувся і гаркнув у саме вухо старої:
— Міс Рахіль.
— Що?— зойкнула леді.— Скажи голосніше.
— Міс Рахіль!— загримів хлопець.
— Мою дочку...
Хлопець захитав головою, і щоки його затрусились, як холодець.
— І вона стерпіла це?— крикнула леді.
— Я бачив, як вона сама його цілувала,— лиховісна усмішка скривила губи хлопця.
З своєї схованки містер Джінгл не міг бачити виразу, якого набрало обличчя леді, а то він, напевне розсміявся б і тим виявив себе. Але він не розсміявся, а уважно слухав. До його вух долітали уривки гнівливих фраз: "Як! Без мого дозволу. У такому віці! Нещасна я! Могла б почекати, коли я вмру". Потім він чув, як затріщала під ногами хлопця жорства. Джо пішов, і стара залишилась сама.
Може, це був незвичайний збіг обставин, але факт, що через п'ять хвилин по прибутті минулої ночі на Мейнорську ферму містер Джінгл вирішив, не гаючи часу, почати наступ на серце дівулі-тітки. Він був досить кмітливий і спостеріг, що його невимушені манери не були неприємні об'єктові його нападу, і до того ж мав підстави гадати, що в тітки є найкраща з жіночих чеснот — гроші.
Заглибившись у міркування з приводу цього, Джінгл під захистом згаданих кущів вибрався з своєї схованки і пробрався до дому. Доля, здавалось, опікувалася ним. Містер Тапмен і решта джентльменів саме вийшли з саду, а молоді панни, як йому було відомо, гуляли після сніданку. Поле було вільне.
Двері в їдальню були причинені. Він зазирнув туди.
Тітка сиділа за рукоділлям. Джінгл кашлянув. Вона глянула на нього й усміхнулася. Нерішучість не була в числі прикмет вдачі містера Джінгла. Він таємничо поклав палець на губи, ступив у кімнату й зачинив двері.
— Міс Вордл,— сказав містер Джінгл з удаваним запалом,— вибачте сміливість... недовга знайомість... нема часу для церемоній... все викрито.
— Сер...— промовила дівуля-тітка, вражена несподіваним з'явленням і не певна, чи сповна він розуму.
— Тихо!— сказав містер Джінгл театральним шепотом.— Гладкий хлопець... обличчя, як пудинг... круглі очі... мерзотник.— Тут він промовисто тріпнув головою, а тітка затремтіла з переляку.
— Ви, я думаю, маєте на увазі Джозефа?— спитала леді, силкуючись здаватися спокійною.
— Так, мадам... клята штука той Джо... зрадливий собака Джо... розказав старій леді... леді лютує... аж нетямиться... бесідка... Тапмен... цілував і обіймав... і всяка штука... Га, мадам, га?
— Містер Джінгл,— сказала тітка,— якщо ви прийшли сюди ображати мене...
— Ні в якому разі,— відповів Джінгл,— підслухав розмову... прийшов попередити вас про небезпеку... запропонувати свої послуги... уникнути скандалу. Ніколи й на думці не мав... думаєте — образа... зараз іду геть,— і він повернувся, ніби наміряючись здійснити загрозливу обіцянку.
— Що ж мені робити?— ридала тітка.— Мій брат озвіріє.
— Безперечно, — погодився Джінгл, — він лютуватиме.
— О, містер Джінгл, що можу я сказати?— скрикнула тітка в другому нападі розпачу.
— Скажіть, що то йому приснилось,— холодно порадив Джінгл.
Промінь надії майнув у серці тітки. Джінгл помітив це і скористався з вигід свого становища.
— Пху, нічого легше... поганий хлопчисько... чарівна жінка... хлопця відбатожать... вам повірять... справі край... все гаразд.
Чи вплинула можливість уникнути прикрих наслідків зробленого гладким хлопцем викриття, чи комплімент "чарівна жінка" пом'якшив її горе, але стара дівиця почервоніла і вдячно глянула на Джінгла.
Хитрющий джентльмен глибоко зітхнув, на пару хвилин втупив очі в обличчя тітки, мелодраматично здригнувся й раптом одвів свій погляд.
— Ви, здається, нещасні, містер Джінгл,— співчутливим тоном промовила леді.— Чи не можу я, бувши вдячною за вашу допомогу, спитати про причину й постаратись полегшити ваше горе?
— А! — скрикнув містер Джінгл, знову здригнувшись.— Полегшити... полегшити мої муки, обдаровуючи любов'ю людину, нечулу до свого щастя... людину, яка й тепер уже накидає оком на вашу племінницю, створіння, що... та ні! Він мені друг; я не хочу виявляти його хиби. Прощайте, міс Вордл!— Закінчивши цю промову, найзв'язнішу з будьколи виголошених ним, містер Джінгл підніс до очей рештки вищезгадуваної хусточки й пішов до дверей.