— Містер Піквік, мамо! — на весь голос закричав містер Вордл.
— А! — сказала, похитуючи головою, стара.— Тільки я не чую.
— Містер Піквік, бабуню! — одними устами прокричали панночки.
— А! — промовила та.— Та це не має значення. Йому, певно, байдуже до такої старої жінки.
— Запевняю вас, мадам,— запротестував містер Піквік так голосно, що аж його добродушне обличчя почервоніло,— запевняю вас, мадам, що для мене немає нічого приємнішого, як бачити леді вашого віку на чолі такої прекрасної родини і таку молоду й бадьору виглядом.
— А! — по короткій паузі сказала леді.— Все це дуже гарно, але я нічого не чую.
— Бабуся сьогодні не в доброму настрої,— шепнула міс Ізабелла Вордл.— Та нічого, вона поговорить ще з вами згодом.
Містер Піквік нахилив голову, ладний пробачити її старечі примхи, і пристав до загальної розмови.
Вечір минув непомітно, і, коли після ситої вечері товариство згуртувалося круг каміна, містер Піквік відчув, що ніколи за свого життя не переживав такої приємної хвилини.
Розділ VI
Як містер Вінкл цілив у грака, а влучив у людину; як дінгліделський крикетний клуб програв маглтонцям; як маглтонці пообідали коштом дінгліделців і багато інших цікавих та повчальних речей.
Відведений до добре умебльованої спальні, містер Піквік менше ніж за п'ять хвилин заснув міцним сном і прокинувся тільки тоді, коли блискуче проміння ранішнього сонця з докором зазирнуло до нього в кімнату. Містер Піквік не був сонько і вискочив спід запони над ліжком, як запальний вояк вискакує з намету.
Чудовий ніжний дух від стогів сіна підіймався до його вікна, сотні пахощів з маленького квітника наповнювали повітря. Темнозелені луки блищали під ранковою росою, тремтячи кожною травинкою. А птахи співали так, ніби кожна блискуча краплина роси була для них джерелом натхнення. Містер Піквік аж закам'янів у надпориві й поринув у чарівні мрії.
— Алло! — очутив його чийсь оклик.
Він глянув направо — нікого. Перевів погляд у лівий бік — там лежала алея. Підвів очі на небо — звідти його не кликали. Нарешті великий муж зробив те, що звичайна людина зробила б одразу: подивився просто в сад і побачив містера Вордла.
— Як ся маєте? — закричав веселий господар, що ледве переводив дух від надміру розкошів.— Гарненький ранок! Га? Дуже радий, що ви так рано встали. Спускайтесь мерщій униз та виходьте в сад. Я чекатиму на вас.
Містер Піквік не потребував, щоб його просили вдруге. Десяти хвилин вистачило йому, щоб завершити свій туалет, і незабаром він стояв уже поруч з старим джентльменом.
— Алло! — і собі промовив містер Піквік, побачивши одну рушницю в руках свого супутника, а другу — на траві коло нього.— Навіщо це?
— Як навіщо? — сказав господар.— Ми з вашим другом збираємось постріляти граків перед сніданком. Він, здається, добрий стрілець.
— Каже, що чудовий,— відповів містер Піквік.— Тільки ніколи не доводилось бачити його на полюванні.
— Скоріше б він уже виходив,— нетерпеливився старий.— Джо, Джо!
Гладкий хлопець, що під збудним впливом ранку спав тільки трохи більше як на три чверті, з'явився в отворі дверей.
— Піднімись, постукай до джентльмена і скажи йому, що ми з містером Піквіком будемо в гайворонячій алеї. Покажи йому дорогу. Чуєш?
Хлопець подався виконувати доручення, а господар, озброївшись на взірець Робінзона Крузо двома рушницями, пішов із саду.
— Ось тут! — сказав він, спинившись через десять хвилин у алеї. Оповіщення було зайве, бо безнастанне крюкання несвідомого гайвороння досить ясно вказувало на місце його перебування. Старий джентльмен поклав одну рушницю на землю й зарядив другу.
— А он і вони! — сказав містер Піквік. Віддалік замаячіли постаті містера Тапмена, містера Снодграса й містера Вінкла. Гладкий хлопець, не зовсім певний, кого саме треба кликати, розсудливо покликав їх усіх, щоб уникнути помилки.
— Швидше! — гукнув містер Вордл, звертаючись до містера Вінкла.— Такий митець, як ви, давно б уже мусив бути тут, хоч вас нашою дичиною й не здивуєш.
Містер Вінкл відповів силуваною усмішкою і взяв вільну рушницю, скрививши гримасу, яка, певно, була б у метафізичного грака, пригніченого передчуттям близької гвалтовної смерті. Гримаса та мала визначати радість, але чомусь навдивовижу нагадувала смуток.
Старий джентльмен кивнув головою, і два обшарпані маленькі хлопці, що урочистою ходою прибули сюди під командою Джо, зараз же полізли на дерева.
— Що роблять ці хлопці? — спитав містер Піквік, починаючи хвилюватись; йому спало на думку, що зубожіння землеробів, про яке він багато читав, примушує сільських хлопчиків шукати випадкового й небезпечного заробітку, пропонуючи свої послуги, як живі цілі для малодосвідчених спортсменів.
— Тільки виганяють дичину,— відповів, сміючись, містер Вордл.
— Що?
— Ну, як казати звичайною англійською мовою — лякають граків.
— О! Тільки це?
— Безперечно. Це вас задовольняє?
— Цілком.
— Дуже добре. Можна починати?
— Прошу,— сказав містер Вінкл, радий і такій відстрочці.
— Тоді відійдіть трохи. Починайте!
Хлопець скрикнув і струснув гілку, де було гніздо. З півдюжини молодих граків, жваво розмовляючи про причини цього переполоху, піднялись угору. На відповідь старий джентльмен випалив з обох стволів. Один грак упав. Решта розлетілась.
— Підбери його, Джо,— звелів містер Вордл.
Ідучи підбирати грака, хлопець усміхався. В уяві його снувався невиразний образ пирога з граками. Ідучи з птахом назад, він сміявся — грак був дуже ситий.
— Ваша черга, містер Вінкл,— промовив господар, знову заряджаючи свою рушницю.— Стріляйте!
Містер Вінкл виступив наперед і націлився. Містер Піквік і піквікці мимоволі присіли до землі, боячись, що їм може зашкодити град з гайвороння, який неминуче падатиме після спустошливого пострілу їхнього друга.
Урочиста пауза... шум... від ляскання крилами... ледве чутно клацнуло.
— Алло! — скрикнув старий джентльмен.
— Не стріляє? — запитав містер Піквік.
— Осічка,— пояснив містер Вінкл, блідий, певно, з досади.
— Дивно,— сказав старий джентльмен, беручи рушницю. — Вона ніколи не давала осічки. Дозвольте, я ніде не бачу пістона.
— Чорт бери! — скрикнув містер Вінкл.— Це ж я забув покласти пістон.