Перший вечір на Мейнорській фермі.
На другий день, повернувшись до готелю після ранішньої прогулянки, містер Піквік застав своїх компаньйонів уже на ногах. Вони чекали на нього, щоб сісти до столу, де стояв спокусливий сніданок. По його приході яйця, шинка, чай, кофе й сендвічі почали зникати із швидкістю, що свідчила і про добру якість страв, і про гарні апетити споживачів.
— А як же поїдемо ми на Мейнорську ферму? — спитав містер Піквік.
— Мабуть, найкраще було б порадитися з слугою?— сказав містер Тапмен.
— Дінглі-Дел, джентльмени?— відповів запрошений зараз же слуга. — П'ятнадцять миль... дорога вибоїста... привести кабріолет, сер?
— У кабріолет влізе тільки двоє, — сказав містер Піквік.
— Правда, сер... Прошу пробачити, сер... Тоді, може, в шарабані, сер... Два місця ззаду, одне на передку для того, хто править... О, вибачте, сер, це знову ж таки тільки для трьох.
— Що ж його робити?— спитав містер Снодграс.
— Може, хто із вас захоче поїхати верхи, сер?— висловив думку слуга, дивлячись на містера Вінкла.— Чудові верхові коні, сер... А хтось з людей містера Вордла, бувши в Рочестері, приведе коня назад, сер.
— Правильно,— погодився містер Піквік.— Чи не поїхали б ви верхи, Вінкл?
В глибині душі містер Вінкл був дуже непевний щодо своїх кавалерійських здібностей, але, не бажаючи виносити на явність свої сумніви, мужньо відповів:
— Звичайно; і з величезною охотою.
Містер Вінкл наражав свою долю на велику небезпеку, але вороття вже не було.
— Тоді нехай коні будуть тут на одинадцяту,— наказав містер Піквік.
— Слухаю, сер,— відповів слуга.
Поснідавши, подорожні порозходились по своїх кімнатах, щоб узяти по зміні білизни для майбутньої експедиції.
Закінчивши свої приготування, містер Піквік зійшов у буфет і почав розглядати прохожих. Незабаром слуга доповів, що шарабан подано, і слова його ствердив сам екіпаж, з'явившись перед вікнами кімнати.
То був курйозний невеличкий ящик на чотирьох колесах, з низьким сидінням на дві особи ззаду і з високим передком для одного, запряжений здоровенним гнідим конем з надзвичайно несиметричним скелетом. Поруч із екіпажем стояв конюх, тримаючи за поводи другого величезного коня — очевидно, близького родича першого, засідланого для містера Вінкла.
— Чорт побери!— скрикнув містер Піквік, коли вони були вже на вулиці й дивилися, як укладають їхні речі. — Хто ж правитиме? Я про це й не подумав.
— А хто ж, як не ви?— сказав містер Тапмен.
— Звичайно,— приєднався містер Снодграс.
— Я! — зойкнув містер Піквік.
— Не бійтесь, сер,— сказав конюх. — Він зовсім тихий. З ним і дитина впорається.
— Ви кажете — він не лякається?— спитав містер Піквік.
— Лякається! Він не злякався б, зустрівши цілий вагон мавп із обпаленими хвостами.
Заперечувати останні слова не можна було. Містер Тапмен і містер Снодграс сіли в шарабан. Містер Піквік вибрався на своє сідало і сперся ногами на спеціально влаштовану для цього жердину.
— Ну, Блискотючий Вільям,— удався до свого помічника конюх,— давай джентльменові віжки. — "Блискотючий Вільям" — так, імовірно, звали його через його пригладжене волосся та лиснюче обличчя — вклав віжки у ліву руку містера Піквіка, а конюх тим часом всував йому в праву батіг.
— Но! — крикнув містер Піквік на велетенське чотириноге, що виявило виразне бажання податись назад у вікно буфету.
— Но! — вторували з шарабана містер Тапмен і містер Снодграс.
— Це він бавиться, джентльмени,— заспокоював конюх.— Подерж коня, Вільям. — Помічник стримав норовисту тварину, а головний конюх допомагав тим часом добратись до сідла містерові Вінклу.
— Не з того боку, прошу, сер.
— Дивно буде, як джентльмен не дасть кумеля не з того боку,— шепнув насмішкуватий хлопчисько до невимовно задоволеного цим видовищем слуги.
Поінструктований містер Вінкл сп'явся на сідло з такими труднощами, ніби ліз на борт військового судна.
— Все гаразд?— спитав містер Піквік, в душі переконаний, що все — негаразд.
— Гаразд,— невпевнено відповів містер Вінкл.
— Пустіть його, сер! — крикнув конюх. — Натягніть віжки, сер! — І шарабан з містером Піквіком на передку, і верховий кінь з містером Вінклем на спині зрушили з місця на загальну втіху цілої вулиці.
— Чого це він іде у вас боком?— спитав у містера Вінкла містер Снодграс.
— Не знаю,— відповів містер Вінкл. Його кінь посувався вперед надзвичайно загадковим способом — повернувшись головою до одного тротуару, а хвостом до протилежного.
Містер Піквік не мав часу спостерігати ті чи інші особливості, бо всі його сили були зосереджені на керуванні конем, запряженим у шарабан. Кінь виявляв різноманітні властивості, дуже інтересні для стороннього спостерігача і зовсім неінтересні для тих, хто сидів у екіпажі. Він раз-у-раз смикав головою, що дуже утруднювало становище містера Піквіка, і, крім того, мав оригінальну звичку то раптом кидатись до якогось боку дороги, то так само несподівано спинятись, а потім мчати знову.
— Чого це він так викручує?— спитав містер Снодграс, коли кінь удвадцяте виконав один і той самий маневр.
— Хто його знає,— сказав містер Тапмен.— Думаю, він лякається. Як по-вашому?
Містер Снодграс намірявся відповісти, коли його перебив голосний оклик містера Піквіка:
— Я впустив батіг!
— Вінкл,— звернувся містер Снодграс до верхівця, що, трусячись усім тілом і маючи кашкет аж на потилиці, під'їхав в цей час до шарабана.— Вінкл, підійміть, будьте ласкаві, батіг.
Містер Вінкл натягнув поводи так, що аж потемнів з напруги, але нарешті спинив коня, зліз з нього, передав батіг містерові Піквіку й налагодився сідати знову.
Чи кінь його був у жартівливому настрої і хотів невинно побавитися з містером Вінклем, чи він вирішив, що без верхівця можна перебути десь не гірше, ніж із ним; це — питання, на які ми не можемо дати точної й виразної відповіді. Та хоч якими мотивами керувався кінь, але безперечне те, що тільки містер Вінкл доторкнувся до поводів, як кінь перекинув їх через свою голову і відскочив назад, витягнувши їх на всю довжину.
— Конику, кониченьку, гарний мій конику! — заспокоював його містер Вінкл. Та гарний коник, видима річ, не любив підлещування, і через десять хвилин містер Вінкл був од нього не ближче, ніж коли почав свої умовляння; річ неприємна в усяких обставинах, а на такому безлюдному шляху, де ніхто не подасть допомоги, і поготів.