— На мою думку, вона сама не знає, що їй до вподоби,— зневажливим тоном кинув Бен.
— Мабуть, — згодився містер Боб Сойєр. — Але зате, вона знає, що їй не до вподоби. І це — важливіше.
— Я тільки хотів би знати, — сказав містер Елен, зціпивши зуби й більше нагадуючи войовничого дикуна, який годується сирим вовчим м'ясом, роздираючи його пальцями, ніж тихомирного джентльмена, що їсть телячі котлети, — хотів би я знати, який то бандит спокусив її й намовляє одружитись. Мені здається, я задушу його своїми руками, Боб.
— А я вжену в нього кулю, нехай тільки він нагодиться мені під руку, — запевнив містер Сойєр, спинившись на мить сьорбнути пива й злісно визираючи зза кухля. — А як куля не візьме, я сам вийматиму її, і тоді вже доконаю його.
Містер Бенджемен Елен замислився й кілька хвилин мовчки дивився на свого друга, а потім спитав:
— Ти ніколи не сватався до неї, Боб?
— Ніколи, бо бачив, що то буде даремно.
— Ти посватаєшся до неї раніше, ніж мине двадцять чотири години,— рішучим тоном сказав Бен.— Вона одружиться з тобою або скаже мені про причини відмовлення. Я таки використаю свій авторитет її опікуна.
— Гаразд, — відповів містер Боб Сойєр, — там побачимо.
— Ми будемо бачити, голубчику, — загрозливо відгукнувся містер Бен Елен і після короткої паузи голосом, що тремтів з хвилювання, додав: — Ти любив її змалку, мій друже. Ти кохав її, коли ви були підлітками й училися разом у школі. Але й тоді вже вона заносилась і глузувала з твоїх почуттів. Пригадуєш, як одного дня ти з усім палом дитячого кохання намагався, щоб вона взяла від тебе два бісквіти й одне яблуко, чепурненько загорнені в аркушик із зошита?
— Пригадую.
— І вона, здається, відмовилась?
— Відмовилась, — ствердив Боб.— Вона сказала, що пакунок довго лежав у кишені моїх штанів, і яблуко через це стало неприємне — тепле.
— Пригадую і я, — похмуро промовив містер Елен.— І після того ми з тобою з'їли те яблуко самі, по черзі кусаючи його.
Боб Сойер, на згадку про це, меланхолійно насупив брови, і деякий час обидва приятелі, заглибившись у спогади, сиділи мовчки.
Поки вони обмінювались цими зауваженнями і поки хлопчик у сірій лівреї, засмучений незвичайним загаянням обіду, тоскно поглядав крізь скляні двері на задишки телятини, вулицями Брістоля статечно котив приватний екіпаж, пофарбований у бруднозелений колір. Тяг його кінь з непомірно великою головою, а правив конем вовкуватий чоловік, з ногами, одягненими, як у грума, і з тулубом в жилетці кучера. Такі карети належать здебільшого старим леді ощадної вдачі. І в цьому екіпажі сиділа стара леді — його господиня й власниця.
— Мартіні — окликнула стара леді вовкуватого чоловіка.
— Я! — озвався той, піднявши руку до свого капелюха.
— До містера Сойера.
— Я туди й їду, — відповів вовкуватий чоловік.
Стара леді кивнула головою, вдоволена його догадливістю. Вовкуватий чоловік стьобнув довгим батогом по коняці з непомірно великою головою, і незабаром всі вони були коло дверей аптеки.
— Мартіні — сказала стара леді, коли екіпаж спинився коло дверей містера Роберта Сойера, наступника Нокморфа.
— Я! — відповів Мартін.
— Попросіть хлопця вийти й попильнувати коня.
— Я й сам догляну його, — відказав Мартін і поклав батіг на покрівлю екіпажу.
— На це я аж ніяк погодитися не можу. Ваше свідчення — дуже важливе, і ви мусите бути зі мною. Ви не повинні відходити від мене, доки наша розмова не скінчиться. Чуєте?
— Чую, — відповів Мартін.
— Ну, й добре. А чого ж це ви стоїте? Кого ви чекаєте?
— Нікого, — відповів Мартін. Сказавши таке, вовкуватий чоловік повільно зліз з передка, де він стояв на кінчиках пальців правої ноги, прикликав хлопця в сірій лівреї, відчинив дверці карети, відкинув підніжок і рукою в темній замшевій рукавичці витяг стару леді з такою нецеремонністю, ніби то була коробка на капелюхи.
— Боже мій! — промовила стара леді, — я так хвилююся. Я вся тремчу, Мартін.
Містер Мартін кашлянув у темну замшеву рукавичку, але не висловив співчуття, і стара леді, упорядкувавши трохи свої нерви, побралась сходами до містера Сойєра в супроводі містера Мартіна, що йшов слідом за нею. Не встигла стара леді вступити в аптеку, як містер Бенджемен Елен і містер Боб Сойєр, які заховали вже спиртні напої й перекинули смердючі ліки, щоб знищити дух тютюну, у нападі радості й любові вибігли їй назустріч.
— Люба тіточко, — скрикнув містер Бен Елен, — як то мило з вашого боку завітати до нас і Містер Сойєр, тіточко; мій друг містер Боб Сойєр, про якого ми з вами говорили тоді з приводу... пригадуєте? — І тут містер Бен Елен, який був у цей момент не занадто тверезий, додав слово "Арабелла", гадаючи, що говорить пошепки, а справді вигукнувши його особливо виразним голосом, не почути якого могли лише ті, хто не хотів.
— Любий Бенджемен, — сказала стара леді, намагаючись віддихатися і тремтячи з голови до п'ят, — не хвилюйся, голубчику... але, мені здається, я мушу одну хвилиночку поговорити віч-на-віч з містером Сойєром. Тільки одну хвилиночку.
— Може, ти пройдеш з моєю тіткою до аптеки, Боб? — запропонував містер Бен Елен.
— Звичайно,— відповів Боб, прибираючи лікарського тону. — Сюди, дорога мадам. Заспокойтеся, прошу. Ми вас миттю приведемо до ладу, мадам; я не маю щодо цього ні найменшого сумніву. Сюди, люба мадам, сюди. Сідайте, будь ласка.—І, посадивши стару леді на стілець, містер Боб Сойєр зачинив двері, сів сам і став чекати докладного оповідання про симптоми якоїсь хвороби, лікування якої мало дати йому великі бариші.
Стара леді почала з того, що довго хитала головою, а потім вибухнула плачем.
— Нерви, — поблажливим тоном сказав Боб. — Камфорні краплі з водою тричі на день і заспокійливе питво на ніч.
— Не знаю, як і почати, містер Сойєр, — вагалася стара леді. — Все це так болісно й так важко.
— Можете не казати нічого, мадам,— перепинив її містер Сойєр.— Я заздалегідь знаю, що у вас. Насамперед — болить голова.
— Ні, я думаю, серце, — зітхнула леді.
— З боку серця жодної загрози немає, — заспокоїв її Боб.— Причина тут — шлунок.
— Містер Сойер! — схопилася з стільця стара леді.
— Це, безумовно, шлунок, — настоював Боб глибокодумно,— і вчасно вжиті ліки, люба мадам...