— Любий! Не будемо говорити про нас...
— Про нас! — повторив він мов у очамрінні, потім, помовчавши, додав: — Лихо велике, але поправити його можна.
— Поправимо його тільки ми, в родині Клаасів голови немає. Дійти до того, щоб не бути більше ні батьком, ні чоловіком, втратити всяке уявлення про справедливе й несправедливе! Адже він, такий благородний, чесний, великодушний, розтринькав усупереч закону майно дітей, чиїм заступником він повинен бути! В яку прірву упав мій батько! О Господи! Чого він шукає?
— На біду, дорога Маргарито, він — учений, і в цьому його можна зрозуміти, хоч він і винний як голова родини; в Європі знайдеться десятків зо два людей, котрі ним захоплюватимуться, тоді як усі інші вважатимуть його за божевільного. Але ви можете із спокійним сумлінням не дозволити йому розтринькувати статок ваших братів і сестри. Наукове відкриття завжди пов'язане з випадковістю. Якщо вашому батькові судилося знайти розв'язання своєї проблеми, він знайде його і без стількох витрат і, можливо, в ту мить, коли остаточно зневіриться.
— Пощастило моїй бідолашній матері, що вона загинула в першій же сутичці з наукою. Інакше їй довелося б витерпіти тисячу смертних мук, перш ніж померти. Цій боротьбі кінця-краю не видно...
— Кінець їй видно,— сказав Еммануель.— Коли у вас нічого не залишиться, панові Клаасу відмовлять у кредиті, й він припинить свої досліди.
— Так нехай припинить їх сьогодні! — вигукнула Маргарита.— У нас нічого вже немає.
Еммануель пішов викупити векселі й приніс їх Маргариті. Всупереч своєму звичаю Валтасар спустився вниз ще до обіду. Вперше за останні два роки дочка помітила на його обличчі ознаки глибокого смутку. Він знову став батьком, розум прогнав науку. Він окинув поглядом подвір'я, сад і коли переконався, що крім дочки поблизу нікого немає, підійшов до неї, сумний і добрий.
— Дитино моя, пробач старому батькові,— сказав він, потискуючи її руку з розчуленою ніжністю.— Так, Маргарито, я винний. Ти в усьому маєш слушність. Нічого не вдається мені відкрити, я просто нікчемна людина. Я піду з дому. Не хочу бачити, як продадуть Ван-Клааса,— сказав він, показуючи на портрет мученика.— Він помер за волю, а я помру за науку, він — усіма шановний, я — всім ненависний.
— Ненависний, тату? Таж ми всі обожнюємо вас,— сказала Маргарита, кидаючись, йому на груди.— Правда ж, Фелісіє? — звернулася вона до сестри, яка щойно увійшла.
— Що з вами, любий тату? — спитала дівчина, взявши батька за руку.
— Я розорив вас.
— Ет! — сказала Фелісія.— Брати добудуть для нас багатство. Жан — перший учень у класі.
— Ось, тату, — вела далі Маргарита, і рухом, сповненим грації та дочірньої ласки, підвела Валтасара до каміна, з якого взяла якісь папірці, заховані під годинником,— ось ваші векселі. Але більше не підписуйте, платити не буде чим...
— Значить, у тебе є гроші? — прошепотів Валтасар на вухо Маргариті, отямившись від подиву.
Від цих слів дихання урвалося в мужньої дівчини — стільки нестямного захвату, радості й надії відбилося на обличчі батька, який озирався навкруг себе, ніби шукаючи, де заховане золото.
— Я ж маю свій статок,— скорботним голосом відповіла Маргарита.
— Віддай його мені! — вигукнув Валтасар, жадібно простягуючи руки.— Я поверну тобі все сторицею.
— Авжеж,— сказала Маргарита, пильно глянувши на Валтасара, що не зрозумів, яке значення вклала дочка у це слово.
— О моя люба дитино,— вигукнув він,— ти рятуєш мені життя! Я задумав останній дослід, після нього всі можливості буде вичерпано. Якщо й цього разу я не знайду Абсолюту, доведеться відмовитися від пошуків. Ходи до мене, моя кохана донечко, ходи в мої обійми, я хотів би зробити тебе найщасливішою жінкою на землі, ти повертаєш мене до щастя, до слави, завдяки тобі я тепер зможу завалити вас скарбами, засипати коштовностями, здобути для вас казкові багатства!
Він поцілував дочку в чоло, взяв її за руки, стиснув їх, він виражав свою радість в ласках, які здалися Маргариті майже догідливими. За обідом Валтасар бачив тільки її, він дивився на неї запобігливо, пильно, виявляючи до неї увагу, яку виявляє закоханий до своєї милої. Досить було Маргариті зробити порух, і батько вже намагався вгадати її думку, її бажання, він підхоплювався, готовий до послуг; їй ставало соромно, в його люб'язних манерах було щось хлоп'яче, несумісне з його передчасною старістю. І у відповідь на ці догідливі ласки Маргарита давала батькові зрозуміти, що вони дійшли до справжніх злиднів, або кидаючи якесь слово, або просто дивлячись на порожні мисники у їдальні.
— Ет, пусте,— розбалакував він.— Через півроку ми все тут наповнимо золотом і всякими дивовижами. Ти житимеш, як королева. Та що там королева! Вся природа нам належатиме, ми будемо вищі від усього... завдяки тобі... моя Маргарито! Маргарито! — повторив він з усмішкою.— Твоє ім'я пророче, адже "Маргарита" означає "перлина". Стерн десь згадує про це у своєму романі. Ти читала Стерна? Хочеш прочитати? Він зацікавить тебе, бігме, зацікавить.
— Перлина, кажуть, утворюється внаслідок хвороби, а ми вже досить намучилися,— відповіла вона.
— Не журися, ти даси щастя тим, кого любиш, ти станеш могутня, багата.
— У панни добре серце,— сказав Мюлькіньє, скрививши своє віспувате обличчя в посмішці.
Того вечора Валтасар був з дочками чарівним і приязним, виявивши перед ними блискучий дар красномовства. Наче змій-спокусник, він і словами, і поглядом випромінював магнетичні струми, він щедро віддавав ті чари генія і витонченість розуму, які так впливали на Хосефіну, він ніби відкривав перед дочками всі скарби свого серця. Коли прийшов Еммануель де Соліс, він уперше за довгий час побачив батька і дітей разом. Попри свою настороженість, молодий директор піддався спокусі цієї сцени — такими невідпорно знадливими були Валтасарові слова й поведінка. Хоча люди науки постійно заглиблені в роздуми та у споглядання явищ світу духовного, вони, одначе, помічають найменші подробиці з навколишнього життя. Радше безтурботні, ніж неуважні, вони ніколи не перебувають у гармонії з оточенням, вони усе знають і про все забувають. Вони передбачають майбутнє, будучи пророками лише для самих себе, вони вгадують події, перше ніж вони відбуваються, але нічого нікому не кажуть. Якщо в тиші роздумів вони застосовують свої здібності для спостереження за тим, що відбувається біля них, то задовольняються усвідомленням того, що все розуміють правильно; їх захоплює сам процес, і набутими знаннями буденних явищ вони майже завжди користуються не до ладу. Одначе, коли вони пробуджуються із стану байдужості, коли із світу духовного вони повернуться у світ, зовнішній, виявляється, що пам'ять у них зберігає безліч життєвих подробиць і що вони нічому не чужі. Отак і Валтасар, у якого проникливість розуму поєднувалася з проникливістю серця, чудово знав про все, що відбувалося з його дочкою, він здогадувався про найменші порухи таємного кохання, яке поєднувало її з Еммануелем, він тонко їм це показав і схвалив їхню любов, розділивши її з ними. То була найніжніша приязнь, яку тільки може виявити батько, і закохані не змогли чинити їй опір. По контрасту з прикрощами, які затьмарювали життя бідолашних юних створінь, вечір видався їм чарівним. Коли, образно висловлюючись, напоївши їх своїм світлом і скупавши у своїй ніжності, Валтасар пішов спати, Еммануель де Соліс, у чиїх руках досі можна було помітити якусь скутість, дістав нарешті три тисячі золотих дукатів, які він тримав у кишенях, весь час остерігаючись, щоб цього не помітили. Він поклав монети на Маргаритин робочий столик. Дівчина накрила їх білизною, яку лагодила, а молодик пішов принести решту грошей. Коли він повернувся, Фелісія вже пішла спати. Пробило одинадцяту. Марта, яка не лягала, щоб допомогти роздягтися панні, була зайнята у Фелісії.