— А може, дочко, дома зостанешся?
— Ні, ні, я піду! Я хочу сьогодні бути з вами, мамо!
— Як знаєш, дочко!
Вівдя нічого не сказала на це, а проте Галі вчулось, що стара десь далеко й назавжди одійшла від неї. У церкві було людно й метушливо. Увесь час снували шумливі валки, то в один бік, то в другий.
Посередині яскравились огні, і дружно розходився січний молодий спів хору.
Стара одійшла осторонь, у темний куток, і там, ставши на коліна, вона ніби забула про все навкруги. Її губи гаряче шепотіли якісь пристрасні слова. Вона до когось зверталась, з кимсь живим близьким говорила — і в цих теплих словах ніби танули холодні камені великого собору.
Галі чудно було чути ці слова материні, як і всьому вона дивувалась, що тут тільки бачила.
їй було дивно й незрозуміло, як люди могли тут серйозно вдавати, що моляться, як могли молоді січні голоси віддавати себе на цю нікому не потрібну й пусту справу.
А ще більш дивувало, як архієрей та й усе духівництво — освічені люди — могли тут серйозно стояти, щось робити, говорити — і вдавати, що це так і треба тут.
Що вони: вірять цьому, чи це тільки звичайне обдурювання?
Галя цього ніяк не могла зрозуміти.
А втім, її дратували як актрису невдалі рухи й вигуки дияконові.
І тому вона була дуже рада, як побачила маму, що та виходила з церкви. Тим часом у старої був плохий, зосереджений в собі настрій.
— От і все, дочко! Вас одвідала. Богу помолилась. Тепер можна й додому.
— Мамо, голубко! Що так швидко? Хіба вам так погано в нас?
— А чого мені погано, дочко? Тільки що ж мені робити в вас?
— А що ж вам робити? Ви й так наробились за свій вік. Тепер можна й посидіти.
— Ні, дочко, виходить, що треба до самої смерті в землі колупатись!
Галя відчула в цих словах гострий докір собі, але нічого не відповіла.
Увесь вечір вона ходила коло старої, пильнувала, а пізніш схилилась їй на коліна й застигла так в якімсь настрої. Інколи вона одривалась від своїх думок і тоді говорила:
— Це ви так поїдете від нас, мамо, і вже ніколи вдруге не навідаєтесь.
— Мабуть, що так, дочко! Я вже стара — сил немає. Трудно мені, дочко!
— Бачу, мамуню, й сама, що вам трудно. А мені теж важко приїхати до вас надовше. А так ото, збиратимусь, доки обірветься половина життя й кудись пірне в провалля. Я от тепер бачу, немовби це тільки вчора було, — як я маленька бігала по траві, а трава стьобас мене голівками, а мені ловко й радісно. Невже ж навіки одійшло це, мамо?
— От би ти, дочко, кинула тутешнє, оце городське життя твоє, та приїхала б до нас. Та жила б собі на землі, а схотіла б, учителювала — та мала б собі дітей та господарство. То було б тобі радісно й повно в твоїм житті.
Стара навіть несподівано для самої себе сказала ці, десь у глибині серця приховані, слова і чомусь зразу ж злякалась. Галя дивилась на неї великими зляканими очима. Раптом ті очі заблищали блискучими краплинами сліз. Але Галя дивилась просто на матір і хитала головою.
— Ні, мамуню, цього ніколи не буде! Я знаю, вам би хотілось бачити в мене внуків, хотілося глядіти їх. Тільки цього ніколи не буде. І на село я жити не поїду. Тут, мабуть, і помру.
— Як знаєш, дочко. Мені вже однаково швидко вмирати. Тільки тобі самій буде важко, — я так думаю. Твій той кудлатий — він тобі не допоможе!
— То нехай собі. А я люблю мистецтво, отой театр, і нізащо не проміняю його! Не гнівайтесь, не сердіться: отут сама в холоді й голоді помру за нього, а ні на що не проміняю, нікому не віддам.
— Ой не зарікайся, дочко!
Стара якось сумно поглянула на Галю й важко зітхнула.
І якось зразу обоє замовкли.
Стара встала, склала свої дрібні пожитки й швидко заснула на плетеній скриньці.
У напівтемнім світлі Галя бачила темні зморшки на лиці маминому. І це мимоволі нагадало їй дивні дитячі спогади. Вона чомусь згадала липневий вечір, коли біля хати лягав густий холодок. З городу пахло соняхами й укропом.
У хліві настирливо верещали свині, а її мама несе їм натину з городу. Вона спиняється біля хліва, одною рукою виймає огірка й кличе Галю. Що їй хотілося кращого тоді — вона не могла б сказати!
Прийшов Корній, десь у темнім кутку роздягся й скоса поглянув на Галю, але та навіть не обізвалась. Тоді він трохи потоптався, десь за перегородкою загрюкав посудом — і швидко потому вгамувався.
У великім будинку стало зовсім тихо. Галя несвідомо знала, що було вже дуже пізно, але вона не ворухнулась. їй щось гостро щеміло в грудях, і щодалі біль там наростав; ніби хтось люто стискував зібрані докупи жили. А в цьому була глибока насолода.
Їй чомусь нагадався теплий весняний Святвечір, коли у вікно дмухала густа тепла темрява, а в хаті жевріла червона лампада. Вона, тоді маленька, тиснулася до мами й засинала.
Тепер Галя виразно відчувала, що та радість давня навіки одійшла, і ніяким побитом удруге вже не можна її зазнати.
А втім, її щось тягло туди, в теплі обійми села — засмоктуюче й п’яно. Вона змагалась здавити в собі те чуття, а біль наростав і різав їй десь усередині до крику.
Голову їй хилило до мами, та вона боялась впасти їй на руки, в давню теплінь, щоб не розтанути там.
Ще десь усередині змагаючись, вона зовні силилась випростатися, звелась із ліжка й потяглась до вікна.
Звідти, з глибини міста, вставали сіро-зелені полотна неба, його розрізували гострими купами будівлі.
Галя, тиняючись, ніби п’яна, накинула собі якусь одежину а чи просто шмат якоїсь матерії і вискочила з хати.
Вона бігла по пішоходу якоюсь зламаною й порваною смугою, відчуваючи, що хтось женеться за нею; щодалі вона хутчій і хутчій тікала, отетеріла й нестямна.
Тим часом сіяла мряка. Але швидко хмари згустіли й насунули. Пішов тихий та рясний дощ. Великі краплі, ніби з цівок струмені, лилися на плечі Галині, а вона несамохіть куталась у якусь запону й бігла далі.
Добігши до театру, вона ледве передихала, кілька хвилин постояла, а тоді, вся тремтячи, з великим зусиллям знайшла таємну кнопку й подзвонила.
Проте ніхто не вийшов одчинити. Вона ще довго стукала й дзвонила, але ніхто їй не обзивався.
Скільки часу пройшло в такім чеканні — вона не знала. Коли ж, втративши всяку надію достукатись, вона оглянулась назад — десь на сході крізь дощ ясніш сіріла смуга ранку.