Але вже назустріч бігла розпатлана жінка.
— Мамо, мамусю!
— Здорова, дочко! — Вівдя проказала це цілком стримано й холодно, а їй на плечі впало тепле й ніжне тіло доччине.
— Сюди, сюди, мамцю! Боже, як ви приїхали?
— Та це ж із пароплава тільки, та ще так довго не пускали до тебе, що й не знаю як.
Вони ввійшли в маленьку кімнату. Тут упала на очі сила речей. Із-за ширм визирало ліжко з пожмаканим простирадлом та ковдрою.
— Бачите, яка я погана хазяйка, мамо! Не сподівались на вас сьогодні, проспали, не прибрали.
— То ото ви щодня так пізно встаєте?
— А так що й щодня. Звечора довго в театрі буваємо, пізно приходимо — ну то пізно й устаємо.
Вона говорила, ніби виправдуючись, а тим часом швидко прибирала в кімнаті.
Стара сиділа на порванім кріслі, крісло вгрузало, а вона боялась впурнути в нього і все ще спиралась на погнуту халузину.
За кілька хвилин кімната була причепурена й визирала привітно й затишно.
Тепер Галя підійшла й притиснулась до старої.
— Яка ж ви, мамо, стали, дайте хоч поглянути на вас!
— Яка ж я стала, Галю! Постаріла вже, дочко! Важко робити, важко по землі ходити!
— Ну, що ви! Та, їй-богу, ви зовсім не змінились, мамо! Ну точнісінько такі, як і були!
Галя з замилуванням вдивлялась.
— Бач, яка добра в мене мамуня. Пожаліла свою бідненьку доцю, прийшла одвідати її, пожаліти бідненьку мене, сиріточку.
— Та буде вже тобі!
Стара ніяково посміхалась, виплутуючись із обіймів.
Звідкись із дверей з’явилась чорна розхристана чоловіча постать. В одній руці він зобгав рушника, другою притримував комір розстібнутої сорочки.
Він скривився, прижмурився і раптом холодно всміхнувся.
— Драстуйте, мамо!
— Оце мій чоловік — бачите який: чорний, кудлатий, як циган, — сміючись, говорила Галя.
— Ну, що ж! Сама собі вибирала — тепер і шануйся, — спокійно відповіла стара. Але тепер вона зобгнулась, приховалась у себе й говорила обережно.
Тільки очі Галині, блискучі від сліз, дивились на неї захоплено й тепло.
— А я й не чула, як ви побрались. Тільки пізніш од людей узнала.
— Та ми собі нашвидку побрались. Ніколи було збиратись на весілля, — винувато говорила Галя.
— Мама, мабуть, думає, що ми вінчались, — сказав зять і засміявся.
— А ви хіба невінчані й живете?
— Ні, мамо, бачите, ми просто не встигли. Ну… Просто не було грошей на це.
— Нащо ти, Галю, так говориш? Просто тому, що не віримо в це, нам це не потрібно!
— Корнію! — крикнула Галя, розчервонівшись.
— Ну, що ж тут такого? Треба говорити правду.
— Значить, і в Бога не вірите? — сумно поспитала стара.
— Та признатись, що й так!
— Ну, що ж. Тепер молоді все так пішли. І в нас он писар сільський теж. У страсну їсть скоромне. І в церкву не ходить. Ну та й комнезамія теж пішла така: й лоба не перехрестить.
— Ні, мамо, бачите, це не те! — виправдуючись, говорила Галя.
А втім, вона швидко перевела розмову на інше.
— Ну, мамусю, сідайте сюди ближче, та будемо пити чай!
За чаєм пішла розмова про всякі дрібниці. Галі раптом встало селянське її життя, і вона залюбки тепер розпитувала про рідне село.
Але в старої була вже якась неприязнь до зятя, якої вона не могла в собі придушити.
Після чаю Корній швидко пішов до міста.
— Він служить де? Мабуть, на службу пішов?
— Ні, мамо! Він у театрі працює.
— У театрах? Що ж він там робить?
— Ну, як сказати! Він готується на режисера. Ну от, вроді, як командувати, показувати акторам, як треба грати!
— Значить, преставленія преставляє?
Галя мимоволі розсміялась, але стара ніби цього не помічала.
Прибравши нашвидку в кімнаті, Галя повела стару показати місто.
Вони обійшли кілька музеїв, картинних галерей. Але Вівдя спокійно приймала все це, навіть байдуже. Тільки, коли ввійшли в старий напівтемний собор, стара мовби пожвавішала.
Вона стала хреститись і уважно оглядати ікони.
На всі пояснення Галі вона сумно й насуплено хитала головою, пильно вслухаючись у все.
Але зовсім несподівано вона поспитала:
— А ти, доню, ходиш сюди?
— Ні, мамуню, бачите, нам якось і ніколи. Тут у місті багато крутні випадає нашому братові.
— Та я бачу, бачу, дочко! Тільки ж і Бога не треба забувати, бо в житті всього буває, дочко. То як трапиться що, буде важко тобі.
Галя кліпала очима, м’яко посміхаючись, ніби з цим погоджуючись. А втім, десь і чомусь смоктала якась давня, тепла й болісна жила, і Галя ніяк не могла приглушити її…
Увечері вони всі пішли до театру. Галя дістала старій квитка у перших лавах партеру. Ставили веселу стару комедію, тільки в новім оздобленні.
Гра йшла жваво й січно. Людність тепло приймала кожний несподіваний хід комедії.
Галя інколи визирала крізь завісу зі сцени на маму. Стара сиділа мовчки й спокійно. її маленькі прижмурені очі якось буденно, без піднесення й дивування, приймали все театральне життя. В одній з перерв стара навіть обійшла фойє, вглядаючись повільно в людність.
А коли знову повернулась на своє місце, її сині губи жували якусь свою думку.
З театру вона вийшла сама і йшла пішоходами поволі й помацки, якоюсь обірваною купкою, відокремленою від усього, — як їжак, що боїться тіней навкруги.
Але в цій обірваній самітній ході була своя впевненість, а тому й спокій.
Галя догнала стару близько біля приміщення.
— Мамуню, любенька! Як ви самі пішли?
В Галі з тривогою ніби обірвався десь теплий струмок. І вона дивилась на стару боязно й злякано.
— Нічого, дочко! Я собі тихенько, помаленьку, щоб нікому не заважати.
— От чудні які! Та кому ж то заважати? Я оббігала ввесь театр, доки догадалась, та й так усю дорогу хвилювалась.
— Он бач! А я собі байдуже, та й подалась помаленьку.
— Вам, мабуть, було скучно сидіти?
— А що ж мені, старій, веселого шукати?
— Хіба-таки вам і не подобалось?
— Ні, веселе преставленіє, коли хоч.
— Що ж вам більше всього подобалось?
— Отой шелихвіст, бач — який герой: ловкий чоловік, сказати… Ну ще й піп… Тільки нащо було з нього глузувати?
Галя нічого не відповіла. Вони швидко прийшли додому, і Галя взялася готувати вечерю.
— Твій чоловік, мабуть, багато грошей заробляє?
— Хто? Корній?
— Атож.
— Чому ви так гадаєте?
— Що так довго його нема додому.
— Ха-ха-ха! — Галя не втерпіла й голосно засміялась, але швидко стихла. — Ні, мамуню! Ні я, ні мій чоловік — ми дуже мало заробляємо! Бачите, як живемо.