На порцеляновому обличчі його різко виступали товсті чорні брови (недаремно колись його прозвали "бровеносцем"), масні губи весь час плямкали, ворушилася щелепа. Весь одяг його з низу до верху нагадував іконостас: сотні орденів та медалей малиново видзвонювали золотом найвищої проби.
Ось він зупинився, одразу ж застигли й ті, що його супроводжували. Якась рука нап'яла йому окуляри, друга вклала до руки, що тремтіла, аркуш паперу.
Брежнєв підніс той папір до очей, заворушив одвислою щелепою:
— До-ро-гі-є то-ва-рі-щі!..
Знову появилась рука, висмикнула папір, тицьнула другий.
— До-ро-гой то-ва-ріщ! — заворушив Брежнєв щелепою. — Раз-рє-ши-тє по-прі-вєт-ство-вать вас с і-сто-рі-чєс-кім со-би-ті-єм — встрє-чєй с Лє-о-ні-дом І-ллі-чом Брєж-нє-вим. — І повернувся до почту. — Гдє аплодісмєнти? Я нє слишу аплодіс-мєнтов!
Всі гаряче заплескали в долоні.
Брежнєв знов підніс до очей аркуш паперу:
— Раз-рє-ши-тє в честь е-то-го со-би-тія наг-ра-діть вас... А почему не меня? — обернувся до почту.
Ті йому щось шанобливо сказали:
— Ага, ясно. На-гра-діть вас мє-да-лью Лєо-ні-да Іл-лі-ча Брєж-нє-ва...
Один з почту спустився з помосту і почепив мені на шию велетенську медаль з профілем Генсека.
— Вітаю! — поздоровив мене юнак, коли ми полишили зал. — Тепер тебе автоматично зараховано до круглоголових.
V
— З чого ж розпочнемо? — запитав я, коли ми вийшли з палацу. Важкенна медаль боляче била по колінах, і я вже побоювався, що під кінець довжелезного дня всі мої кістки будуть потрощені.
— Почнемо з найнеприємнішого. Але без цього наша екскурсія буде неповною. Тож наберися терпіння, щоб ознайомитись із побутом довгоголових.
Юнак тупнув ногою, і хідник за якісь півгодини виніс нас за місто, поміж суцільні бараки, що довжелезною стрічкою тягнулись до обрію.
— Тут живуть довгоголові?
— Так, довгоголові. Але туди краще нам не заходити. Там такі пахощі, що недовго і знепритомніти. Тож почнемо огляд із ясел та дитячих садочків.
Дорога звернула праворуч і винесла до будинків, ошатніших од бараків.
— Тут кується майбутнє покоління трударів комунізму. Заходь і дивися!
І ми ступили до першого будиночка. До ясел. Це я одразу ж зрозумів по тому, що всі діти, всі до одного, сиділи на горщичках. А поміж ними походжали виховательки, не зводячи поглядів із секундомірів, що тримали в руках.
А на підвищенні, на своєрідній сцені сидів на золотому горщечку один-єдиний малюк, і над ним теж застигла вихователька з секундоміром. Сцена була заквітчана прапорами, звісножчервоними, вздовж усієї стіни майорів транспарант "Ударник комуністичної праці".
— Він завоював почесне звання Павлика Морозова, — прошепотів шанобливо юнак. — Його попередній рекорд десять хвилин і десять секунд. Зараз він іде на побиття власного рекорду.
— Але для чого це все?
— Для того щоб привчити ще змалечку миттєво заскакувати й вискакувати з туалетів. Ви знаєте, скільки набігає туалето-годин протягом робочого дня?...
Не встиг юнак закінчити мову, як малий зірвався з горщечка.
— Сім хвилин і дві секунди! — закричала вихователька. — Наш герой зробив какашку за сім хвилин і дві секунди! Встановлено новий світовий рекорд!
Малюки, що сиділи на горщичках (не золотих, а фарфорових), дружно зааплодували, а на сцену вибігли дівчатка з букетами квітів.
— Я це злобив на песть насого любимого дєдуски Блезнєва, — з гордістю прошепелявив малюк.
Гримнув гімн:
Саюз нерушимий республік свабодних Сплатіла навєкі вєлікая Русь...
Потім на сцені появилося двійко хлоп'ят. Вони підхопили горщок і, піднявши над головами, урочисто понесли за лаштунки. А кореспонденти, що невідомо звідки й набігли, заклацали фотоапаратами.
— Зараз почнеться урочистий мітинг, — сказав юнак. — Ходімо, бо нас ще затопчуть...
Потім ми заходили до інших будинків, знайомилися з іншими рекордсменами... Рекордсменами найшвидшого поглинання кашки-малашки. Рекордсменами найкоротшого сну. Рекордсменами найслухнянішого виконання найбезглуздіших наказів... Кінця-краю не було тим рекордсменам, і я очманів так, що вже не годен був нічого ні дивитися, ані сприймати.
— На сьогодні досить, — зжалився наді мною мій гід. — Завтра підемо до одного з заводів, коли звідти після сімнадцятигодинної робочої зміни виходитимуть довгоголові.
Прийшовши додому, я ледь дочовгав до ліжка: клята медаль так набила коліна, що вони аж попухли.
Другого дня мій супутник ледь мене добудився:
— Годі спати, бо запізнимось! Незабаром закінчиться зміна і довгоголові виходитимуть із заводу. Ти пам'ятаєш вірш Тичини:
Іду з роботи я, з заводу, У серці промені звучать...
Так ми опинилися коло величезного корпусу, що був обнесений високим муром, ще й облицьований полив'яними плитками. Величезні ворота були з блакитної порцеляни, а площа перед ними теж встелена порцеляновими плитками, тільки рожевого кольору.
Вишикувавшись у два ряди, стояли якісь люди в рожевому одязі з ідеальними круглими головами та блакитними крильцями. Кожен тримав у руці срібну квітку.
На порцелянових кулях цвіли рожеві рум'янці, радісно блищали маленькі очиці.
— А чому в них такі маленькі очиці?
— Щоб бачити лише те, що потрібно бачити.
— А для чого вони тут зібралися?
— Це ті, що формують настрій довгоголових.
— Як же вони це роблять?
— Зараз побачиш. Ти помітив квіти у їхніх руках?
— Так.
— Це квіти Солодких Мрій і Забуття Похмурої Дійсності. Лише ці квіти дозволено нюхати довгоголовим.
Заревів гудок, відчинилися ворота, по чотири в ряд випливли довгоголові.
Гнітюче й сумне враження справили вони в першу хвилину. Згорблені постаті, череп'яні голови ледь тримаються на плечах, померклі очі, висушені смертельною втомою вуста. Ледь переставляючи ноги, вони йшли, наче привиди з похмурого потойбічного світу.
І тоді ті, що формували настрій довгоголових, стали кивати рожевими головами, посміхатися солодко, видзвонювати квітами Солодких Мрій та Забуття Похмурої Дійсності.
— О, який у вас прекрасний вид!
— Яке щастя для вас, що ви живете в країні, де остаточно переміг комунізм!
— О, яке ще більш прекрасне життя чекає на вас попереду!
— Коли б ви знали, як дбає про вас геніальний Генсек!