Портрети

Павличко Дмитро

ПОРТРЕТИ
ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ

Як він в шатро зайшов навколішки до хана,
Ганьба спекла язик, наповнилась гортань
Прокльонами, а хан сказав: "Даниле, встань!
Князеві повзати? Це навичка погана.

Ти другом будь мені. Ножа чи буздугана
На мене не готуй і чесно сплачуй дань,
Та не плекай в душі державних пожадань,
Бо краща голова жива, ніж бездиханна!"

Данило промовчав. Принизливі права
На свій престол дістав, як в очі — посвист пуги;
В Галичину примчав, як буря степова.

Він шикував полки, мечі із харалуги
Кував і будував державу з болю й туги,
За честю й правдою болючого єства.

1999
ІВАН ВИГОВСЬКИЙ

Закопані московські коругви
Під Конотопом, на кривавім полі,
Гниють чи сунуть на Чигрин поволі,
Вилазячи, як та вужва, з трави?

Ти думай! Не зрікайся булави!
Вже заряджають вороги пістолі,
Щоб осмалити твої груди голі —
Шануйся! Влади не віддай! Живи!

Та він таки пішов на поклик черні,
І від гетьманства передав ключі
В слабенькі руки, в помисли мізерні…

Вернись! Поклич! Ми встанемо вночі
І знов зупиним орди людожерні,
Поклянемося на твоїм мечі!

1999
ПИЛИП ОРЛИК

Чорнило, і папір, і лампа — на столі,
В руці — перо з крила, у спогаді — латина,
Він конституцію писав. Була хвилина,
Коли він Богом жив, ще Орлик, не Орлі.

В народів є царі, султани й королі,
Клейнод володаря йде від отця до сина.
Ми ж вибиратимем вождя, бо ми — єдина
Безглавна нація на цій сумній землі.

"Зашвидко ми з біди погнались в демократи,
Монарха треба нам", — гуділи козаки, —
І я між ними був, пробач мені, мій брате!

А він замислював державу на віки,
І час його настав, коли воскресла мати,
І випав царський жезл з московської руки.

1999
ОЛЕКСІЙ РОЗУМОВСЬКИЙ

Козацький син з царицею в постелі —
В підлозі аж потріскують клинці.
А за дверима — слуги, як мерці,
А в глибі ночі — солов'їні трелі.

Що з цього буде? Церква в Козельці,
Струнка дзвіниця зодчого Растреллі,
І гетьман України, й невеселі
Родини Розумовських манівці.

Твоя імператриця, мій козаче,
Та ти — не імператор, не владар,
Ти тільки майстер пестощів, одначе

Не випалився твій вогонь задар,
Бо твоє серце голосне й тремтяче
У дзвоні б'є, аж глухне паламар.

1999
СИМОН ПЕТЛЮРА

Життя апостола, козацька кров, як фана,[2]
Що клекотить крильми, за волю в бій веде;
Бойовика плече від полум'я руде,
В очах зажурених — рішучість отамана.

В окопах, на фронтах земля трудна й рахманна
Від кулі берегла, не зрадила ніде…
А вже коли стріляв агент НКВД,
У Симона була своя глибока рана.

Щоб рятувати край, погодився по Збруч
Одрізати — це так, немов оддати руку,
Щоб серце зберегти… О совісте, не муч!

Цей чоловік спізнав найтяжчу в світі муку,
Коли доводиться добра і зла сполуку
Приймати як вогонь свободи голіруч!

1999
АНДРІЙ ПОТЕБНЯ

В лісах під Краковом — П'єскова Скала.
Могила там, неначе сонця штрих.
На спочин поміж друзів бойових
Там Потебню Андрія смерть поклала.

Він дослужитись міг до генерала,
Він жити міг в палатах золотих,
Але в бою віддав останній дих
За те, щоб наша воля не вмирала.

О Боже, подвиг цей не понівеч,
Від Тебе народилась ця людина,
Цей наймолодший із усіх предтеч

Свободи людської — дух паладина
Ти освяти, як муки свого сина,
І Польщі, й України спільний меч.

1999
БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ

Антонич був хрущем на вишеньці зеленій,
Рудою квіткою, котра бринить крильми;
Хто б міг подумати, що він поміж людьми
Постане як титан і Лемківщини геній?

Він мало жив на цій землі благословенній,
А Бог, що приїжджав у Горлиці саньми,
Являвсь йому й казав: "Хоч серце надломи,
Але яви свій край Європі і Вселенній!"

І скинув він з душі провінції оброть,
Засяяла над ним зірниця Кобзарева,
І мова увійшла в його натхненну плоть.

Від привітань життя він ріс до Книги Лева, —
В словах його — небес прозорість кришталева,
Так наче їх йому продиктував Господь!

1999
АВГУСТИН ВОЛОШИН

Духовного отця він мав ясну подобу,
Кріпивсь молитвою, творителькою див.
За праведність і честь Господь йому судив
Підняти рідний край, мов Лазаря, із гробу.

Він смертю перейшов найвищу перепробу,
І кров його чекіст крізь пальці процідив.
Та з Києва озвавсь свободи вічний див,
І в Київ Августин прийшов на пошанобу.

Він повернув життя найменшій з Україн,
І цим — найбільшій дав сміливість і завзяття,
Щоб до державності піднятися з колін.

Його ім'я горить в калині Закарпаття,
І світить з-понад гір, немов нічне багаття,
Зове молитися, немов недільний дзвін.

1999
МИКОЛА ЛУКАШ

В морози різдвяні — без шапки й без пальта,
Як знак приготувань до заслання й Сибіру…
Він жив у бідності, мав лиш талант і віру,
Дар — не ридаючи — нести свого хреста.

Коли проймала дух неволі мерзлота,
Він сам себе палив, як зв'язану офіру;
В його душі любов палала понадміру,
І мова сяяла, мов космосу врата.

Збирати зорі слів і тамувати болі
Судилося йому, щоб відвернути скон
Народу, скутого на рабськім суходолі.

Він вічний, як земля, та не серед ікон
Його парсуна! Він — свободи лексикон,
Сохрана нашого майбутнього в глаголі.

1998
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

Юнацький зір і сивина пророка,
Сльози і сонця незбагненний сплав.
Як небеса, над лісом людських справ
Світилася його душа глибока.

Час від його проникливого ока
Трутизну в мед підступно заховав.
Він пив її, та смерть свою здолав,
Ніч обернув на сяйво оболока.

Невидимий для гнома і крота,
Торкаючи зірниці головою,
Стоїть він, мов заграва золота.

Просвітлюючи колоски і хвою,
Іде він стежкою понад Десною,
І плаче голосно, як сирота.

1976
ОЛЕСЬ ГОНЧАР

Він боронив свій дух від страхоти,
Тримав, як щит, оманливу покору,
Та схилених навчав дивитись вгору,
Багно, не доторкнувши, обійти.

Інші твори Дмитра Павличка