ПОРТРЕТИ
ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ
Як він в шатро зайшов навколішки до хана,
Ганьба спекла язик, наповнилась гортань
Прокльонами, а хан сказав: "Даниле, встань!
Князеві повзати? Це навичка погана.
Ти другом будь мені. Ножа чи буздугана
На мене не готуй і чесно сплачуй дань,
Та не плекай в душі державних пожадань,
Бо краща голова жива, ніж бездиханна!"
Данило промовчав. Принизливі права
На свій престол дістав, як в очі — посвист пуги;
В Галичину примчав, як буря степова.
Він шикував полки, мечі із харалуги
Кував і будував державу з болю й туги,
За честю й правдою болючого єства.
1999
ІВАН ВИГОВСЬКИЙ
Закопані московські коругви
Під Конотопом, на кривавім полі,
Гниють чи сунуть на Чигрин поволі,
Вилазячи, як та вужва, з трави?
Ти думай! Не зрікайся булави!
Вже заряджають вороги пістолі,
Щоб осмалити твої груди голі —
Шануйся! Влади не віддай! Живи!
Та він таки пішов на поклик черні,
І від гетьманства передав ключі
В слабенькі руки, в помисли мізерні…
Вернись! Поклич! Ми встанемо вночі
І знов зупиним орди людожерні,
Поклянемося на твоїм мечі!
1999
ПИЛИП ОРЛИК
Чорнило, і папір, і лампа — на столі,
В руці — перо з крила, у спогаді — латина,
Він конституцію писав. Була хвилина,
Коли він Богом жив, ще Орлик, не Орлі.
В народів є царі, султани й королі,
Клейнод володаря йде від отця до сина.
Ми ж вибиратимем вождя, бо ми — єдина
Безглавна нація на цій сумній землі.
"Зашвидко ми з біди погнались в демократи,
Монарха треба нам", — гуділи козаки, —
І я між ними був, пробач мені, мій брате!
А він замислював державу на віки,
І час його настав, коли воскресла мати,
І випав царський жезл з московської руки.
1999
ОЛЕКСІЙ РОЗУМОВСЬКИЙ
Козацький син з царицею в постелі —
В підлозі аж потріскують клинці.
А за дверима — слуги, як мерці,
А в глибі ночі — солов'їні трелі.
Що з цього буде? Церква в Козельці,
Струнка дзвіниця зодчого Растреллі,
І гетьман України, й невеселі
Родини Розумовських манівці.
Твоя імператриця, мій козаче,
Та ти — не імператор, не владар,
Ти тільки майстер пестощів, одначе
Не випалився твій вогонь задар,
Бо твоє серце голосне й тремтяче
У дзвоні б'є, аж глухне паламар.
1999
СИМОН ПЕТЛЮРА
Життя апостола, козацька кров, як фана,[2]
Що клекотить крильми, за волю в бій веде;
Бойовика плече від полум'я руде,
В очах зажурених — рішучість отамана.
В окопах, на фронтах земля трудна й рахманна
Від кулі берегла, не зрадила ніде…
А вже коли стріляв агент НКВД,
У Симона була своя глибока рана.
Щоб рятувати край, погодився по Збруч
Одрізати — це так, немов оддати руку,
Щоб серце зберегти… О совісте, не муч!
Цей чоловік спізнав найтяжчу в світі муку,
Коли доводиться добра і зла сполуку
Приймати як вогонь свободи голіруч!
1999
АНДРІЙ ПОТЕБНЯ
В лісах під Краковом — П'єскова Скала.
Могила там, неначе сонця штрих.
На спочин поміж друзів бойових
Там Потебню Андрія смерть поклала.
Він дослужитись міг до генерала,
Він жити міг в палатах золотих,
Але в бою віддав останній дих
За те, щоб наша воля не вмирала.
О Боже, подвиг цей не понівеч,
Від Тебе народилась ця людина,
Цей наймолодший із усіх предтеч
Свободи людської — дух паладина
Ти освяти, як муки свого сина,
І Польщі, й України спільний меч.
1999
БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
Антонич був хрущем на вишеньці зеленій,
Рудою квіткою, котра бринить крильми;
Хто б міг подумати, що він поміж людьми
Постане як титан і Лемківщини геній?
Він мало жив на цій землі благословенній,
А Бог, що приїжджав у Горлиці саньми,
Являвсь йому й казав: "Хоч серце надломи,
Але яви свій край Європі і Вселенній!"
І скинув він з душі провінції оброть,
Засяяла над ним зірниця Кобзарева,
І мова увійшла в його натхненну плоть.
Від привітань життя він ріс до Книги Лева, —
В словах його — небес прозорість кришталева,
Так наче їх йому продиктував Господь!
1999
АВГУСТИН ВОЛОШИН
Духовного отця він мав ясну подобу,
Кріпивсь молитвою, творителькою див.
За праведність і честь Господь йому судив
Підняти рідний край, мов Лазаря, із гробу.
Він смертю перейшов найвищу перепробу,
І кров його чекіст крізь пальці процідив.
Та з Києва озвавсь свободи вічний див,
І в Київ Августин прийшов на пошанобу.
Він повернув життя найменшій з Україн,
І цим — найбільшій дав сміливість і завзяття,
Щоб до державності піднятися з колін.
Його ім'я горить в калині Закарпаття,
І світить з-понад гір, немов нічне багаття,
Зове молитися, немов недільний дзвін.
1999
МИКОЛА ЛУКАШ
В морози різдвяні — без шапки й без пальта,
Як знак приготувань до заслання й Сибіру…
Він жив у бідності, мав лиш талант і віру,
Дар — не ридаючи — нести свого хреста.
Коли проймала дух неволі мерзлота,
Він сам себе палив, як зв'язану офіру;
В його душі любов палала понадміру,
І мова сяяла, мов космосу врата.
Збирати зорі слів і тамувати болі
Судилося йому, щоб відвернути скон
Народу, скутого на рабськім суходолі.
Він вічний, як земля, та не серед ікон
Його парсуна! Він — свободи лексикон,
Сохрана нашого майбутнього в глаголі.
1998
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
Юнацький зір і сивина пророка,
Сльози і сонця незбагненний сплав.
Як небеса, над лісом людських справ
Світилася його душа глибока.
Час від його проникливого ока
Трутизну в мед підступно заховав.
Він пив її, та смерть свою здолав,
Ніч обернув на сяйво оболока.
Невидимий для гнома і крота,
Торкаючи зірниці головою,
Стоїть він, мов заграва золота.
Просвітлюючи колоски і хвою,
Іде він стежкою понад Десною,
І плаче голосно, як сирота.
1976
ОЛЕСЬ ГОНЧАР
Він боронив свій дух від страхоти,
Тримав, як щит, оманливу покору,
Та схилених навчав дивитись вгору,
Багно, не доторкнувши, обійти.