— Куди ви, хлопці? А як же наша партія, Кренлі?
Повітряну тишу перетнуло кілька вигуків — вони домовлялися про партію більярду в готелі "Адельфі". Далі, у тишу Кілдар-стріт, Стівен рушив сам. Напроти готелю "Клен" зупинився і став терпляче чекати. Назва готелю на безбарвній лакованій дошці, безбарвний фасад будинку шпигнули його, як шпигає погляд ввічливої зневаги. У відповідь він недобрим оком зиркнув на м'яко освітлене готельне фойє, уявляючи собі пригладжене, затишне життя ірландських аристократів. Вони думають про офіцерські чини й агентів з продажу землі; селяни кланяються їм на сільських дорогах; вони знають назви кількох французьких страв і дають візникам накази вискливими провінційними голосами, що випирають з їхніх врослих у шкіру говірок.
Як поцілити в їхні сумління, як проникнути в уяви їхніх дочок, перш ніж їх запліднять їхні ж паничі, як зробити, щоб вони привели на світ хоч трохи шляхетніших нащадків? У дедалі густіших сутінках він відчував думки й прагнення народу, до якого належав, що летіли, мов лилики, темними сільськими дорогами, попід деревами на берегах потічків, понад розцвічені озерцями мочарі. На порозі чекала жінка, коли Дейвін проходив повз її дім уночі, і кухлем молока зваблювала його на ложе; бо в Дейвіна — лагідні очі чоловіка, який вміє зберігати таємниці. Тільки його ще не зваблювали жодні жіночі очі.
Хтось міцно схопив його попід руку, і голос Кренлі сказав:
— Ходімо ж пріч.
Вони мовчки йшли на південь. Врешті Кренлі озвався:
— Він викінчений ідіот, цей Темпл! Клянуся Мойсееві, я, щоб ти знав, колись-таки його приб'ю.
Проте гніву в його голосі вже не було, і Стівен подумав, чи не згадався йому її уклін під колонадою.
Вони звернули ліворуч. За якийсь час Стівен озвався:
— Кренлі, нині я мав неприємну сварку.
— З родичами? — спитав Кренлі.
— З матір'ю.
— Через релігію?
— Так, — відповів Стівен. По паузі Кренлі запитав:
— Скільки років твоїй матері?
— Ще не стара, — промовив Стівен. — Вона хоче, щоб я причастився на Великдень.
— А ти?
— Я не хочу, — відказав Стівен.
— Чому? — допитувавсь Кренлі.
— Я не хочу служити, — мовив Стівен.
— Я вже таке чував раніше, — спокійно сказав Кренлі.
— А зараз ти чуєш це пізніше, — спалахнув Стівен. Кренлі стис Стівенову руку:
— Тихо, тихо, дорогенький. Диви-но, який вразливий, чортів син! — сказав він з нервовим сміхом і, заглянувши Стівенові в обличчя зворушеними і приязними очима, додав:
— Ти знаєш, який ти вразливий?
— Смію сказати, що так, — і собі засміявся Стівен. Душі їхні, щойно такі чужі, раптом зблизилися між собою.
— Ти віриш у святе причастя? — спитав Кренлі.
— Ні, — мовив Стівен.
— Отже, не віриш?
— Ні. Ні вірю, ані не вірю, — відповів Стівен.
— Багато хто має сумніви, навіть духовні особи, — сказав Кремлі. — Але вони або долають, або відкидають їх. Хіба твої сумніви такі вже непереборні?
— Я не хочу їх бороти, — відповів Стівен.
Кренлі, на мить знітившись, знову поліз до кишені по фігу і вже підносив її до рота, коли Стівен сказав:
— Перестань, прошу тебе. Не можна ж говорити про такі речі з повним ротом жуйки.
Кренлі оглянув плід при світлі ліхтаря, під яким вони пристали. Потім приклав його по черзі до кожної ніздрі, надкусив, виплюнув і пожбурив його у канаву, кажучи навздогін:
— Геть від мене, проклятий, ув огонь вічний! Тоді знов узяв Стівена під руку й повів далі.
— Ти не боїшся, що почуєш ці слова в судний день?
— А що ти мені запропонуєш натомість? — спитав Стівен. — Вічне блаженство в товаристві нашого декана?
— Він, не забувай, сподобиться раю.
— Атож, — мовив Стівен трохи ущипливо, — він розумний, тямущий, безпристрасний і передусім проникливий.
— Цікава річ, розумієш, — спокійно вів далі Кренлі, — наскільки сам ти насяк релігією, в котру — на словах — ти не віриш. А в школі ти вірив? Можу закластися — вірив.
— Вірив, — відповів Стівен.
— І був тоді щасливіший? — лагідно спитав Кренлі. — Щасливіший, наприклад, ніж нині?
— Я часто бував щасливий, — відказав Стівен, — і часто нещасливий. Тоді я був кимось іншим.
— Як це — кимось іншим? Що ти хочеш цим сказати?
— Я не був собою — як я є нині, — сказав Стівен, — як і повинен був стати.
— Не був, як ти є нині і як повинен був стати, — повторив Кренлі. — Дозволь мені спитати одну річ. Ти любиш свою матір?
Стівен повільно похитав головою.
— Я не знаю, що означають ці слова, — відповів він просто.
— Хіба ти ніколи нікого не любив? — спитав Кренлі.
— Жінок тобто?
— Я не про це, — тон у нього похолоднішав. — Я питаю, чи було коли в тебе почуття любові — байдуже, до кого чи до чого?
Стівен ішов поруч друга мовчки, похмуро потупивши очі.
— Я намагався полюбити Бога, — сказав він нарешті. — Здається, нічого в мене не вийшло. Це дуже важко. Я щохвилі намагався з'єднати свою волю з волею Бога. Іноді це мені вдавалось. І я міг би, можливо, й тепер...
Кренлі урвав його на півслові:
— А твоя мати була щаслива у житті?
— Звідки мені знати, — відповів Стівен.
— Скількох дітей вона народила?
— Дев'ятеро чи десятеро, — відказав Стівен. — Деякі померли.
— А батько... — Кренлі на мить замовк. — Я не хочу втручатись у ваші родинні справи, — сказав він, — але чи був твій батько заможний чоловік? Коли ти був малий?
— Так, — сказав Стівен.
— Ким він був? — помовчавши, запитав Кренлі. Стівен, не затинаючись, почав перераховувати всі батькові означення:
— Студентом медицини, веслярем, тенором, актором-аматором, галасливим політиканом, дрібним землевласником, дрібним акціонером, пияком, "своїм хлопцем", байкарем, чиїмсь секретарем, кимось там на горілчаному заводі, податковим інспектором, банкрутом, а зараз він — вихваляч свого минулого.
Кренлі засміявсь, міцніше затиснувши Стівенову руку, й сказав:
— Про горілчаний завод — це ти люкс сказав!
— Щось іще тебе цікавить? — спитав Стівен.
— А нині вам добре живеться?
— Хіба по мені не видно? — відрубав Стівен.
— Значить, — задумливо мовив Кренлі, — ти народився в достатку і розкоші.
Останню фразу він вимовив чітко і голосно — він часто так виголошував ходові вирази, ніби підказував слухачеві, що говорить не від серця.
— Твоя мати, певно, немало вистраждала, — озвався він знову. — Ти не хотів би її вберегти від нових страждань, навіть якщо... Хотів би?