— Я й твого роду історію знаю, — сказав Темпл, повертаючись до Стівена. — Знаєш, що каже Ґіральд Камбрійський про твій рід ?
— Він теж походить від Бодуена? — спитав довготелесий, сухотний студент з темними очима.
— Від Бодвена, — повторив Кренлі, обцмокуючи дірку між зубів.
— Pernobilis et pervetusta familia, — сказав Темпл Стівенові. Огрядний студент, що стояв нижче на сходах, коротко пукнув. Діксон повернувся до нього і сказав неголосно:
— Це що, янгол промовив?
Кренлі теж повернувся і сказав з запалом, але без гніву:
— Знаєш, Ґоґґінсе, такого огидного, брудного типа, як ти, я зроду не бачив.
— Від такого ж чую, — відрубав Ґоґґінс. — Кому воно зашкодило? Нікому.
— Будемо сподіватися, — зграбно втрутився Діксон, — що воно не належить до явищ, відомих науці як paulo post futurum.
— Хіба я не казав, що він усміхач? — на всі боки завертівся Темпл. — Хто, як не я, назвав його так?
— Ти, ти. Ми не глухі, — сказав довготелесий сухотник.
Кренлі усе ще поглядав лихим оком на огрядного. Врешті, пирхнувши з відрази, брутально попхав його геть зі сходів.
— Гуляй звідси, — грубо сказав він. — Гуляй, ти, мішок з лайном. Бо ти і є мішок з лайном.
Ґоґґінс поскакав униз по сходах, аж на жорству, й одразу ж вихопився назад, не втративши доброго гумору. Темпл знов обернувся до Стівена:
— Ти віриш у закон спадковості? — спитав він.
— П'яний, чи що? До чого ти хилиш? — повернув Кренлі на нього повне подиву лице.
— Найглибша з усіх глибоких думок, — із запалом мовив Темпл, — написана в кінці підручника з зоології. Відтворення — це початок смерті.
Він ледь торкнув Стівена за лікоть й енергійно додав:
— Кому, як не тобі, поетові, відчути всю глибину цієї думки?
Кренлі виставив на нього довгий вказівний палець.
— Дивіться! — сказав він з презирством. — Оце — надія Ірландії!
І слова, і жест усіх розсмішили. Темпл відважно пішов у напад:
— Кренлі, ти постійно знущаєшся з мене. Я це добре бачу. Та я нічим від тебе не гірший. Знаєш, що я думаю, коли порівнюю тебе з собою?
— Любий мій, — галантно відказав Кренлі, — ти ж не здатний, розумієш, абсолютно не здатний думати.
— То ти знаєш, — не вгавав Темпл, — що я думаю, порівнюючи тебе й себе?
— Давай, давай, Темпле! — гукнув знизу огрядний. — Викладай все начистоту!
Темпл вертівся і дригався на всі боки, говорячи.
— Я — яйця, так, — сказав він, розпачливо мотаючи головою. — І я знаю це. І я це визнаю.
Діксон м'яко поплескав його по плечі:
— І це під кожним оглядом робить тобі честь, Темпле.
— Але він, — Темпл показав на Кренлі, — він такі ж яйця, як і я. Тільки що він того не знає. І більше різниці між нами я не бачу.
Вибух реготу вкрив його слова. Тут він повернувся до Стівена і несподівано енергійно сказав:
— Це слово — страшенно цікаве слово. Це єдина двоїна в англійській мові.
— Справді? — неуважливо сказав Стівен.
Він дивився на тесане, стражденне обличчя Кренлі, освітлене усмішкою вдаваного терпіння. Грубе слово прокотилося по ньому, немов брудна вода, якою плеснули на терплячий до кривд старовинний кам'яний образ; він дивився і бачив, як той підняв капелюх у вітанні, показавши цупке чорне волосся, що стирчало над чолом, мов залізна корона.
Вона вийшла з вестибюля і кивнула попри Стівена, відповідаючи на вітання. Як, і він теж? І чи не рум'янець, бува, промайнув по його обличчю? Невже аж так зачепили його слова Темпла? Світло убуло зовсім. Годі щось добачити.
Чи не в цьому причина байдужного мовчання приятеля, різких реплік, несподіваних вибухів грубості, якими він так часто уривав Стівенові звіряння, палкі й химерні? Стівен легко йому пробачав, бо цю ж грубість він знаходив й у собі самому. Згадався вечір, коли він зліз із позиченого скрипливого велосипеда в гаю під Малагайдом, щоб помолитися Богові. Він зніс руки і промовляв в екстазі до тінистої нави дерев, знаючи, що стоїть на святій землі й у святу годину. Але коли на закруті похмурої дороги показалося двоє поліцаїв, він обірвав молитву і почав голосно насвистувати мелодію з останньої святочної пантоміми.
Він став бити в підніжжя колони стовченим кінцем свого ясеневого ціпка. Хіба Кренлі його не почув? Що ж, він зачекає. Балачка на мить завмерла, з горішнього вікна знов зірвалося тихе сичання. Але більше в повітрі не було ні звуку; ластівки, за польотом яких він знічев'я спостерігав, заснули.
Сутінками пройшла вона. Того-то й повітря німувало, — тільки оте сичання впало зверху. А ось і теревені навколо нього вмовкли. Спадала темрява.
Темрява спадає з повітря.
Тремтка радість, мерехтлива, мов вутле світло, грала навколо нього зграйкою фей. Але чому? Тому що вона пройшла крізь темряве повітря, а чи то вірш заграв своїми чорними голосівками, звучним, як у лютні, першим акордом?
Він повільно відійшов у глибшу темінь в кінці колонади, м'яко постукуючи ціпком по каменю, ховаючи свою замріяність од студентів, і дозволив уяві прикликати до себе добу Довленда, Берда і Наша.
Очі, що відкриваються з темряви бажання, очі, що затьмарили східну зорю. Що таке їх томлива грація, як не м'якість закритих покоїв? І що таке їх мерхіт, як не мерехтіння шумовини у двірській клоаці слинявого Стюарта? Мовою пам'яті він смакував бурштинові вина, завмираючі переливи ніжних мелодій, гордовиту павану, а очима пам'яті бачив щедросердих шляхтянок із цмокливими вустами на балконах площі Ковент Ґарден, віспуватих дівок із шинків, молодичок, які, радо віддавшись своїм спокусникам, знову і знову хапали їх в обійми.
Викликані ним образи не принесли йому жодної втіхи. Вони були потайні і жагучі, все ж її образу прихопити вони не змогли. Не так треба думати про неї. Та він і не думав про неї так. Значить, його ум не може довіряти сам собі? Старі фрази, солодкі лише викопною солодкавістю смоковичних зернят, що їх Кренлі добував зі своїх лискучих зубів.
Це не був помисел, ані видіння, але він якось знав, що постать її іде зараз містом додому. Спершу невиразно, тоді виразніше відчув він запах її тіла. Кров скипіла свідомим неспокоєм. Авжеж, це її тіло так пахне, п'янко і млосно; літеплий запах обіймів, над яким спрагло витає музика його віршів, невидима м'яка білизна, просякла пахощами й росою її плоті.