— Лінч прокинувся, — сказав Кренлі.
Замість відповіді Лінч випростався й випнув груди.
— Лінч надимає груди, на знак несхвалення життя, — сказав Стівен.
Лінч лунко вдарив себе в груди і сказав:
— Кому не подобаються мої об'єми?
Кренлі піймав його на слові і вхопив за барки. Коли лиця їм від напруги налились кров'ю, вони розійшлися, важко дихаючи. Стівен нахиливсь до Дейвіна, який пильно стежив за грою і до розмови не прислухався.
— І що мій ручний гусачок? — спитав він. — Теж підписався?
Дейвін кивнув і сказав:
— А ти, Стіві?
Стівен похитав головою.
— Ти, Стіві, страшний чоловік, — сказав Дейвін, вийнявши з рота куцу люльку. — Завжди сам по собі.
— Тепер, коли ти підписав петицію за всезагальний мир, — мовив Стівен, — ти, я гадаю, спалиш той зшиточок, який я бачив у твоїй кімнаті.
А що Дейвін мовчав, Стівен почав цитувати:
— Ширше крок, фіанна! Праворуч, фіанна! Фіанна, відлічи, честь віддати, раз, два!
— То інша річ, — сказав Дейвін. — Я — ірландський націоналіст, насамперед і передусім. Але чого ж іще від тебе чекати? Ти вроджений цинік, Стіві.
— Коли ви наступного разу піднімете бунт, озброївшись ключками, — сказав Стівен, — і знадобиться надійний інформатор, дайте мені знати. Я знайду вам не одного в нашому коледжі.
— Не розумію я тебе, — сказав Дейвін. — То ти проти англійської літератури, ти — проти ірландських інформаторів. А з таким прізвищем і з такими ідеями... Чи ти взагалі ірландець?
— Пішли до геральдичної палати — покажу тобі моє генеалогічне дерево, — сказав Стівен.
— Тоді будь одним із нас, — сказав Дейвін. — Чому ти не вчиш ірландську? Чому кинув курс Ґельської ліги після першого ж заняття?
— Одну з причин ти знаєш, — відповів Стівен. Дейвін похитав головою і засміявся.
— Перестань, — сказав він. — Через оту панночку й отця Морана? Все це — плоди твоєї уяви, Стіві. Вони просто балакали собі, сміючись.
Стівен помовчав і по-дружньому поклав руку Дейвінові на плече.
— Пам'ятаєш, — сказав він, — коли ми з тобою зустрілися вперше? Того ранку, коли ми познайомились, ти спитав, де тут читають лекції для першокурсників, сильно наголошуючи на останньому складі. Пам'ятаєш? Тоді ще ти всіх єзуїтів кликав "отче", пам'ятаєш? Так от, я теж думаю собі про тебе: Чи й він такий нелукавий, як його мова?.
— Я людина проста, — сказав Дейвін. — І ти це знаєш. Коли ти розказав мені того вечора на Гаркорт-стріт про своє особисте життя, їй-богу, Стіві, мені вечеря не лізла до рота — так мені було погано. І вночі довго заснути не міг. Навіщо ти мені все це розказав?
— Дякую, — сказав Стівен. — Ти хочеш сказати, що я потвора.
— Ні, — сказав Дейвін. — Але ліпше б ти не розказував. Під спокійною поверхнею Стівенової приязності скипіла хвиля.
— Таким мене породив цей народ, ця країна і це життя, — сказав він. — Я буду таким, яким є.
— Стань одним із нас, — повторив Дейвін. — В глибині серця ти — ірландець, але ж гордощі в тебе сильніші.
— Мої предки зреклися власної мови і прийняли іншу,
— сказав Стівен. — Вони дозволили жменьці чужинців підкорити себе. Думаєш, я збираюся власним життям і душею сплачувати борги, яких вони наробили? Заради чого?
— Заради нашої волі, — сказав Дейвін.
— Від часів Тона й до часів Парнелла, — сказав Стівен, — всіх чесних і щирих людей, які присвятили вам своє життя, молодість, почуття, ви як не продавали ворогові, то підводили в скруті або ганьбили й покидали напризволяще. І ти кажеш ставати одним із вас. Та хай вам грець.
— Вони віддали життя за свої ідеали, Стіві, — сказав Дей-він. — Ще прийде наш день, повір мені.
Думаючи свою думу, Стівен якусь мить мовчав.
— Душа народжується, — невпевнено сказав він, — щойно в такі хвилини, про які я тобі говорив. Народження її повільне і темне, і ще таємничіше, ніж народження тіла. Коли чиясь душа народжується у цьому краї, на неї відразу ж накидають сіті, аби вона не злетіла. Ти говориш мені про національність, мову, релігію. Я спробую злетіти попри ці сіті.
Дейвін витрусив попіл з люльки.
— Занадто мудровано, Стіві, як на мене, — мовив він. — Але вітчизна для людини — найперша річ. Спершу Ірландія, Стіві. А потім вже будь собі поетом чи містиком.
— Ти знаєш, що таке Ірландія? — спитав Стівен в холодному шалі. — Стара свиноматка, що пожирає свій виводок.
Дейвін підвівся з ящика і, сумно похитуючи головою, пішов до гравців. За мить смуток його як водою змило, бо він вже гаряче сперечався з Кренлі та обома гравцями, що вже закінчили гру. Вони домовились про партію вчотирьох, але Кренлі наполягав, щоб грати його м'ячем. Він кілька разів ударив ним до землі, а тоді з блискавичною силою жбурнув у глиб майданчика, відгукнувшись на його глухий стукіт:
— Твою душу!
Стівен з Лінчем стояли, поки рахунок не почав рости. Тоді він смикнув Лінча за рукав — пора, мовляв. Лінч слухняно кивнув:
— Ходімо ж пріч, як каже Кренлі. Стівен тільки всміхнувсь на цю шпильку.
Вони вернулися через садок і знов перетнули вестибюль, де старенький швейцар тремтячими руками вивішував оголошення у рамці. Під сходами вони зупинилися; Стівен вийняв з кишені пачку сигарет і запропонував товаришеві.
— Знаю, що у тебе грошей не гурт, — сказав він.
— Чума на твій жовтий язик, — відказав Лінч.
Цей другий доказ Лінчевої обізнаності теж викликав у Стівена посмішку.
— То був великий день для європейської культури, — мовив він, — коли ти вирішив лаятись у жовтому ключі.
Вони закурили і повернули праворуч. Помовчавши якусь мить, Стівен почав:
— Арістотель не дав визначення жалю і жаху. А я дав. По-моєму. ..
Лінч став і твердо мовив:
— Припини! Не буду я слухати! Мене нудить. Вчора ми пили до жовтої гарячки — я, Горан і Гоґґінс.
Та Стівен вів своє:
— Жаль — це почуття, яке зупиняє душу при зустрічі з чимось серйозним і незмінним у людських стражданнях і єднає її зі страждальцем. Жах — це почуття, що зупиняє душу при зустрічі з чимось серйозним і незмінним у людських стражданнях і єднає її з таємною причиною їх.
— Ану повтори, — сказав Лінч. Стівен повільно повторив.
— Кілька днів тому в Лондоні, — продовжував він, — в двоколісний екіпаж сіла дівчина. Вона їхала на зустріч з матір'ю, якої не бачила багато років. На якомусь розі голобля підводи вдрузки розбиває віконце екіпажу в подобі зірки. Довга тонка скалка розбитого скла пронизує серце дівчини і вона помирає на місці. Репортер назвав цю смерть трагічною. Але це не так. За моїми визначеннями, в ній мало спільного з жахом і жалем.