— Ні, сер.
— Ну що ж, — мовив ректор. — Отець Долан не зрозумів. Можеш сказати, що я на кілька днів звільнив тебе від уроків.
Боячись, щоб не спинив його дрож, Стівен швидко заговорив:
— Так, сер, але отець Долан сказав, що прийде ще завтра і знов мене наб'є.
— Гаразд, — сказав ректор. — Це помилка. Я сам поговорю з отцем Доланом. Цього достатньо?
Стівен відчув, що очі йому мокріють і пробурмотів:
— О так, сер, дякую.
Ректор простяг йому руку через стіл — з того краю, де лежав череп, і Стівен, вкладаючи свою долоню в його, відчув прохолодну вогкість.
— А тепер — на все добре, — сказав ректор, забираючи руку, і схилив голову в поклоні.
— На все добре, сер, — відповів Стівен.
Він уклонився й тихо вийшов з кабінету, обережно й повільно зачинивши за собою двері.
Та коли він минув старого челядника на площадці й знов опинився в низькому, вузькому й темному коридорі, він наддав ходи. Збуджений, він усе швидше й швидше ішов крізь сутінь. В кінці він ударився ліктем до одвірка, квапливо спустився сходами, хутко перетнув ще два коридори і вийшов надвір.
До нього долинули вигуки хлопців на майданчиках. Він зірвався з місця й побіг, все швидше і швидше, перетнув бігову доріжку і, захеканий, опинився на майданчику третьої ланки.
Хлопці бачили, як він біжить. Вони оточили його щільним кільцем, штовхаючись, щоб краще чути:
— Розказуй! Розказуй!
— Що він казав?
— Ти був у нього?
— Що він казав?
— Розказуй! Розказуй!
Стівен розповів їм, що він казав, а що — ректор, і коли він усе розказав, усі хлопці запустили свої картузи у повітря:
— Ур-ра!
А половивши картузи, знов запустили їх спіраллю у небо, і знов закричали:
— Ур-ра! Ур-ра!
Вони сплели з рук сідало, висадили туди Стівена й стали носити, поки він не випручався. А коли він вирвався, вони розприснулись на всі боки і знов почали спіралити картузами, свистячи їм услід, і кричати:
— Ур-ра!
Тричі гукнули вони "Фе!" на адресу Голомозого Долана, і тричі "Браво!" на честь Конмі — найпоряднішого, як сказали, з усіх клонґовзьких ректорів.
Вигуки завмерли в м'якому сірому повітрі. Він був сам. Він був щасливий і вільний: та він не буде заноситись перед отцем Доланом. Він буде тихий і покірливий. Захотілося навіть зробити щось приємного для отця Долана, показати, що він не заноситься.
Повітря було м'яке, сизе і ніжне — западав вечір. Повітря пахло запахом вечора, полів на селі, де вони копали, чистили і їли ріпу, коли ходили гуляти до садиби майора Бартона, запахом гайка за павільйоном, де росли чорнильні горішки.
Хлопці вправлялися в повздовжних кидках, кручених подачах і подачах "свічкою". В м'якій сірій тиші чутно було глухе гупання м'ячів, і то там, то тут у тихому повітрі зринали звуки крикетних бит: тік, так, ток, тук, — наче краплі, що скапують у повну по вінця чашу фонтану.
Розділ другий
Дядько Чарлз курив такий міцний самосад, що, зрештою, небіж запропонував йому насолоджуватись ранковою люлькою в повітці ген на краю садка.
— Гаразд, Саймоне. В порядку речей, — спокійно відказав старий. — Де скажеш. Повітка — це те, що треба; навіть здоровше буде.
— Чорт, — щиро дивувався містер Дедалус, — не уявляю, як можна смалити такий диявольський тютюн. Та це ж гарматний порох, їй-богу!
— Тютюнець, що треба, Саймоне, — посміхався старий. — Освіжає й заспокоює.
Щоранку, отже, дядько Чарлз чимчикував до своєї повітки, але спершу мастив і ретельно розчісував волосся на потилиці, чистив і надягав циліндр. Коли він курив, з-за одвірка тільки й видніли криси циліндра та чашечка люльки. Його альтанка — так він охрестив оту затхлу повітку, що її ділив з котом і садовим реманентом, — правила йому й за місце вокальних вправ: щоранку дядько Чарлз вдоволено мугикав одну з улюблених мелодій: "О, звий мені кубельце", або "Сині очі, золоте волосся", або "Райські кущі", а блакитно-сірі кільця диму соталися з люльки й танули в прозорому повітрі.
Всю першу половину літа в Блекроку дядько Чарлз був Стівеновим незмінним супутником. Дядько Чарлз був бадьорий дідусь із дубленою шкірою, грубо тесаними рисами й сивими баками. У будні він завжди гасав між будинком на Керісфорт-авеню, де мешкала їхня родина, й крамницями у середмісті, з якими вона мала до діла. Стівен радо ходив з ним у справах, бо дядько Чарлз щедро пригощав його всім, що виставлялося в скриньках та в барильцях по цей бік прилавка. Брав жменю винограду з налиплими стружками чи кілька яблук-американок і щедрим жестом клав онукові до рук під ніякову усмішку продавця, а коли Стівен вдавав, що не хоче брати, супився й приказував:
— Беріть, беріть, сер. Чуєте, сер? Це корисно для вашого нутра.
Виконавши всі замовлення, вони прямували до парку, де на лаві вже чекав на них Майк Флінн, давній приятель Стівенового батька. Стівен починав оббігати парк. Майк Флінн з годинником у руці ставав на виході, що вів до вокзалу, а Стівен пробігав круг, як учив його Майк: голова догори, як слід піднімати коліна, руки тримати рівно по швах. Після ранкової пробіжки тренер робив коментарі, а іноді й сам ілюстрував їх, кумедно трюхикаючи кілька кроків у стоптаних синіх парусинівках. Збиралося кілька дітлахів з няньками, дивилися, дивувалися і стовбичили ще й тоді, коли Майк і дядько Чарлз знову сідали на лаву балакати про спорт і політику. І хоча Стівен чув од батька, що через руки Майка Флінна пройшло кілька найкращих бігунів сучасності, він не раз позирав з недовірою на одутле неголене обличчя свого тренера, нависле над довгими зжовклими пальцями, що скручували цигарку, і з жалем — на його лагідні сині очі без блиску, які раптом відривалися від цигарки й задивлялись у синяву далечінь: довгі набряклі пальці в цю мить застигали, а зерна й волоконця тютюну падали назад у кисет.
По дорозі додому дядько Чарлз частенько завертав до церкви, і позаяк Стівен не міг дотягнутися до кропильниці, то старий умочав руку й спритно кропив і Стівена, і паперть. Дядько клякав на свій червоний носовик і пошепки читав замацаний, аж чорний, молитовник з переносними словами внизу сторінки. Стівен теж уклякав поруч, з поваги до дядькового побожного рвіння, якого сам не мав. Він часто думав: за що той так ревно молиться? Може, за покаянні душі в чистилищі, або за ласку легкої смерті, або, може, благає Бога вернути йому дещо з великого багатства, розтриньканого в Корку?