Повернувшись на другий бік, Доріан сперся на лікоть і почав пити шоколад. У кімнату світило спокійне листопадове сонце. Небо було погідне, в повітрі м'яка теплінь — ранок майже як у травні.
Тим часом одна по одній події минулої ночі німою скривавленою ходою стали закрадатись у Доріанів мозок. З жаскою чіткістю оживала ціла картина. Його пройняла дрожем згадка про все, чого він зазнав; на мить у ньому знову спалахнула та сама нестримна зненависть до Безіла Голворда, що спонукала його вбити художника, і він аж похолов з люті. А мрець же й досі ще сидить там — і зараз, під яскравим сонцем! Це жахливо! Така бридота лише на нічний морок, а не на ясний день...
Доріан відчував, що заслабне або й збожеволіє, коли буде забагато роздумувати над цим. Є гріхи, згадувати які принадніше, ніж чинити, — ці дивні перемоги задовольняють більше гордощі, аніж пристрасті, і дарують розумові гостру насолоду, приємнішу за будь-яку, що її тільки може мати від них чуттєвість. Але цей гріх — інакший. Цей треба було вигнати з пам'яті, заглушити опієм, задушити його, — щоб не бути самому ним задушеним.
Коли вибило пів на десяту, Доріан провів рукою по чолу і рвучко схопився. Одягався він сьогодні дбайливіше, ніж звикле, — вибагливо добирав краватку й шпильку до неї, декілька разів перемінював персні. І за сніданком сидів довго, куштуючи різноманітних страв, балакаючи з камердинером про нові лівреї, що збирався замовити для челяді в Селбі, переглядаючи ранкову пошту. Над деякими листами він посміхався, від трьох відчув прикрість, а одного перечитав раз і ще раз, а тоді, роздратовано скривившись, подер на клапті. "Страшна це річ — жіноча пам'ять", — зауважив був якось лорд Генрі.
Допивши чашку чорної кави, Доріан неквапливо витер губи серветкою і кивнув камердинеру зачекати. Потім сів за стіл, написав два листи і першого з них сховав у кишеню, а другого дав служникові.
— Френсісе, віднесіть оце на Гертфорд-стріт, сто п'ятдесят два. В разі містера Кемпбела немає в Лондоні, довідайтеся, де він.
Лишившись наодинці, Доріан запалив цигарку і, не знаючи, чим заповнити час, заходився малювати на клапті паперу спершу квітки й усілякі архітектурні деталі, а там і людські силуети. Раптом він завважив, що кожне обличчя напрочуд скидається на Голвордове. Спохмурнівши, Доріан устав, підійшов до книжкової шафи і витяг навмання якусь книжку. Він поклав собі не думати про те, що скоїлося, аж доки не буде в цьому крайньої потреби.
Простягнувшись на канапі, Доріан кинув погляд на титульну сторінку. Це виявились "Емалі та камеї" Ґотьє, розкішне видання Шарпантьє на японському папері, з гравюрами Жакмара. На оправі з цитриново-зеленої шкіри було відбито в золоті ґратчастий візерунок і цятками нанесені ґранати. Книжку цю йому подарував Адріан Сінґлетон: Коли Доріан почав гортати сторінки, йому в вічі впала поезія про руку Ласенера, холодну і жовту, "де ще не змиті сліди чужих страждань", руку з пухнастим рудим волоссям і "пальцями фавна". Мимохіть здригнувшись, Доріан глянув на свої тонкі білі пальці. Читаючи далі, він натрапив на прегарні строфи про Венецію:
І от, як шум рожево-білий,
Встає Венеція сама.
То Афродіти образ милий
Струмисті груди підійма.
Собор прозоро-мармуровий
Тремтить над синявою хвиль,
Мов горло дівчини з любови,
Коли пече солодкий біль.
Човен причалює. За ґанок
Стерничий линву закида.
Фасад, рожевий ніби ранок,
Блакитна одбива вода.
Яка чудова поезія! Читаєш її — і ніби сам пливеш зеленими каналами рожевоперлинного міста, сидячи в чорній гондолі зі срібним носом і обвислими фіранками. Рядки цього вірша приводили Доріанові на пам'ять ті туркусові борозни, що стеляться за човном, коли прямуєш до Лідо. Несподівані спалахи барв яскравістю нагадували птахів з опалево-райдужними шийками, що пурхають навколо високої комірчастої дзвіниці-кампаніли або гордо походжають під сутінковим склепінням запорошених аркад...
Відкинувшись на спину і приплющивши очі, Доріан усе повторював подумки:
Фасад, рожевий ніби ранок,
Блакитна одбива вода.
Ціла Венеція в цих двох рядках!.. Доріан пригадав осінь, проведену там, і чарівне кохання, що спонукувало його на різні дурисвітства. Романтика є повсюди. Але Венеція, як і Оксфорд, має ще й тло відповідне, а для правдиво романтичної вдачі тло — це все або майже все... З ним разом у Венеції деякий час жив і Безіл, що до нестями захопився був Тінторетто. Бідолашний Безіл! Так жахливо вмерти!
Доріан зітхнув і знов узявся до Ґотьє, шукаючи в книжці забуття. Він читав про ластівок, що влітають у вікна маленької кав'ярні в Смірні, де сидять гаджі і перебирають бурштинові чотки, а купці в тюрбанах потягують довгі люльки з китичками і ведуть поважну бесіду поміж себе. Читав про обеліск на майдані Згоди, що ридає гранітними слізьми у самоті свого захмареного вигнання і тужливо прагне повороту до гарячого Нілу, покритого лотосом, у край сфінксів, рожевих ібісів, білих грифів з золоченими кігтями, де в зеленому паркому намулі бовтаються крокодили з бериловими очицями. Потім Доріан поринув у сумовиті роздуми над строфами, що, наснажившись музикою від зацілованого мармуру, мовлять про незвичайну статую у порфіровій залі Лувру — поет її порівнює з контральтовим голосом і називає "чарівним страховищем".
Та незабаром книжка випала у Доріана з рук. Його взяв неспокій, потім опав страх. Що, коли Кемпбела немає в Англії? Може минути багато часу, доки він повернеться. Та й раптом він узагалі відмовиться прийти? Як тоді бути? Адже кожна мить важить так багато!
Колись, років п'ять тому, Доріан і Алан дуже заприязнилися — вони були майже нерозлучні. Потім їхня приязнь нараз урвалася. І тепер, як вони здибалися де в товаристві, усміхався лише Доріан Ґрей; Алан Кемпбел — ніколи.
Кемпбел був надзвичайно здібний юнак, дарма що не розумівся на образотворчості, а тією дрібкою смаку до поезії, яку він мав, цілковито завдячував Доріанові. Найбільшою його пристрастю була наука. У Кембриджі він дуже багато часу працював у лабораторії і з відзнакою склав іспит з природничих наук. Ось і тепер він усе цікавився хімією, завів собі власну лабораторію, в якій замикався цілими днями на велику прикрість своїй матері, — вона жадала синові парламентської кар'єри, а про хіміка мала таке уявлення, що це щось на рівні простацького аптекаря. Водночас Алан став також непересічним музикантом: на скрипці та роялі він грав краще, ніж більшість аматорів. Власне, музика й звела їх, його і Доріана Ґрея, — музика і та незбагненна принадність, що нею Доріан міг при бажанні, а часто й несвідомо, зачаровувати всіх, із ким стикався. Вони познайомились у леді Беркшир того вечора, коли там грав Рубінштейн, і опісля їх завжди бачили разом в опері й усюди, де можна було почути гарну музику.