— Чисто родинні почуття, запевняю вас, дядечку Джордже. Мені треба дещо від вас.
— Певно, грошей, — скривився лорд Фермор. — Ну гаразд, сідай та кажи, що тобі сталося. Теперішня молодь уявляє, ніби гроші — це все.
— Авжеж, — пробурмотів лорд Генрі, поправляючи квітку в петельці, — а з часом вона ще й упевнюється в цьому. Але мені грошей не потрібно, дядечку, — їх потребують лише ті, хто сплачує свої рахунки, а я до такого не привчився. Капітал молодшого сина — кредит. І він пречудово живе собі на цей капітал. До того ж я завжди маю справу з поставниками Дартмура, тим вони ніколи й не турбують мене. Що мені потрібно — так це деяких даних, не якихось корисливих — ні, ні, зовсім не корисних.
— Ну що ж, я можу тобі розповісти що завгодно з англійських Синіх книг, хоча ці теперішні діячі заводять туди безліч нісенітниць. За тих часів, коли я був дипломатом, все йшло далеко краще. Я чув, тепер стають дипломатами, тільки склавши іспити. Тож чого можна сподіватись? Іспити, мій друже, це справжнісіньке ошуканство від початку до кінця. Коли людина — джентльмен, вона знає цілком достатньо; а коли не джентльмен, то хоч скільки б вона знала, це погано для неї.
— Містер Доріан Ґрей не причетний до Синіх книг, дядечку, — мляво зауважив лорд Генрі.
— Містер Доріан Ґрей? Хто це такий? — спитав лорд Фермор, хмурячи сиві кошлаті брови.
— Я й прийшов саме, щоб дізнатись про це, дядечку. Власне, хто він — я знаю. Він — онук останнього лорда Кельса. Прізвище його матері Деверe, леді Марґерит Девере... Ось про неї я й хотів би, щоб ви мені розповіли. Що вона була за одна? З ким була одружена? Ви ж знали мало не всіх у свій час, так ото, мабуть, її також. Тепер мене дуже цікавить містер Ґрей: я щойно лише познайомився з ним.
— Онук Кельса! — повторив старий лорд. — Онук Кельса! Авжеж!.. Я близько знав його матір. Здається, навіть був на її хрестинах. Вона була несказанна красуня, ця Марґерит Девере... Мужчини геть усі показилися, коли вона втекла з молодиком, котрий не мав і шеляга за душею, — та, власне, він був ніщо, сер, усього лишень якийсь піхотний офіцерик чи щось таке... Атож, атож... Ця історія стоїть у мене в пам'яті, наче вона тільки вчора сталася... Бідолаху офіцера забили на дуелі в Спа через кілька місяців після одруження. Ходили чутки, що то не зовсім чиста була справа. Казали, нібито Кельсо намовив якогось бельгійського лотра, аби той прилюдно образив його зятя, і заплатив йому за це, — підкупив себто, — і той негідник проштрикнув бідного хлопчину, як курча. Справу сяк-так затерли, але ще довго Кельсо в клубі мусив на самоті споживати свого січеника... Я чув — він забрав дочку назад до себе, але вона відтоді ані словом не обзивалася до старого. Далебі, сумна історія. Десь так за рік дочка померла... Отож від неї зостався син? Я забув це. І що за хлопець? Коли він схожий на матір, то має бути гарний лицем.
— Він дуже гарний на вроду, — підтвердив лорд Генрі.
— Сподіваюся, він потрапить у добрі руки, — вів далі старий. — У нього буде сила грошей, коли Кельсо справедливо повівся з ним. Мати його також мала дещо. Їй дістався від діда весь маєток Селбі. Дід її ненавидів Кельса, називав його жмикрутом. І таки мав рацію. Одного разу цей Кельсо приїхав до Мадрида, ще коли я був там. Ну й набрався ж я сорому за нього! Королева потому все, бувало, питає мене про англійського пера, що завше свариться з візниками за гроші. Там з цього зробили цілу історію. Я добрий місяць і носа не важився показати при дворі. Та бодай до свого внука він поставився краще, ніж до мадридських кучерів?
— Цього я не знаю, — відповів лорд Генрі. — Але, гадаю, цей хлопець буде багатий. Зараз він ще неповнолітній. Селбі то він уже має — я сам чув від нього. А... його мати була справді дуже вродлива?
— Я мало бачив у житті таких гарних дівчат, як Марґерит Девере. І що за ґедзь укусив її, коли вона кинулась на цей шлюб, — ніколи я не міг збагнути. Вона ж могла одружитися з ким би не захотіла! Без тями закоханим у неї був Карлінґгон. Хоча, правда, вона була романтична, як і вся жінота в тій родині. Чоловіки там у них якісь нездалі, але жінки, їй же бо, чудові... Карлінґгон навколішках благав її, сам мені розказував. А вона брала його на сміх, і це тоді, коли на цілий Лондон не було дівчини, що не упадала б за ним!.. До речі, коли вже зайшло про дурні шлюби. Твій батько щось плів мені про намір Дартмура взяти собі американку. Що, англійські дівчата не досить гарні для нього?
— Нині, дядечку, модно одружуватися з американками.
— Та я за англійок готовий закластися проти цілого світу! — вигукнув лорд Фермор, бухаючи кулаком по столу.
— Але ставка на американках.
— Я чув, вони не витривалі, — буркнув Генрів дядько.
— Так, довгі перегони їх скоро знесилюють, але на коротких, з бар'єрами, їм немає рівних. Перепони вони беруть просто вмах! Не думаю, щоб Дартмур мав який шанс вистояти.
— А хто її батьки? — пробурчав старий добродій. — І чи є вони взагалі в неї?
Лорд Генрі похитав головою.
— Американські дівчата вміють утаювати своїх батьків так само спритно, як англійські жінки своє минуле, — промовив він, підводячись.
— Її батько десь, мабуть, із тих консервних фабрикантів?
— Заради Дартмура я б хотів, щоб так і було, дядечку. Кажуть, в Америці це найприбутковіший фах після політики.
— Але ж вона хоча б гарненька?
— Вона поводить себе як справжня красуня! Так більшість американок робить — у цьому й секрет їхньої принадності.
— А чого б тим американкам не лишатись у себе вдома? Ми ж тільки й чуємо, що ота Америка — сущий рай для жіноцтва.
— Авжеж, рай. Тим-то вони й намагаються так ревно, як і Єва колись, драпанути з нього, — сказав лорд Генрі. — До побачення, дядечку Джордже. Я мушу йти, а то спізнюсь на полуденок. Дякую за розповідь! Мені до вподоби знати все про своїх нових знайомих і нічого не знати про давніх.
— Де ти полуднуватимеш, Гаррі?
— У тітоньки Аґати. Я напросився туди разом з містером Ґреєм. Він її останній протеже.
— Гм!.. Тоді перекажи своїй тітоньці Аґаті, хай більше не набридає мені цими благодійними зверненнями. Мене вже нудить від них. Ну де ж бо, цій добросердій жінці здається, що у мене тільки й роботи — підписувати чеки на її дурні забаганки!