Портрет

Сторінка 3 з 16

Микола Гоголь

— Так! терпи, терпи! — промовив він з досадою. — Є ж, нарешті, і терпінню край. Терпи! а на які гроші я завтра обідатиму? Позичити ж мені ніхто не позичить. А поніс би я продавати всі мої картини й рисунки: за них мені за всі двогривеник дадуть. Вони корисні, звичайно, я це відчуваю: кожна з них розпочата не даремно, в кожній з них я про щось довідався. Та що з того? етюди, спроби — і все будуть етюди, спроби, і кінця не буде їм. Та й хто купить, не знаючи мене на ймення; та й кому потрібні малюнки з антиків і натурного класу, або моя незакінчена любов Псіхеї, або перспектива моєї кімнати, або портрет мого Микити, хоч він, далебі, кращий від портретів якогось модного живописця? Та що, справді? Чого я мучуся і, як учень, копаюся в абетці, коли я міг би блиснути не згірш від інших і бути так само, як вони, при грошах.

Промовивши це, художник раптом затремтів і зблід; на нього дивилось, висунувшись з-за поставленого полотнища, чиєсь судорожно скривлене обличчя; двоє страшних очей прямо втупилися в нього, немовби готуючись зжерти його; на устах написано було грізне повеління мовчати. Зляканий, він хотів скрикнути і покликати Микиту, що вже встиг запустити в своєму передпокої богатирське хропіння; та раптом спинився і засміявся. Почуття страху відлягло вмить. То був куплений ним портрет, про який він забув зовсім. Світло місяця, осяявши кімнату, впало і на нього і надало йому дивної живості. Він почав його розглядати і обтирати. Вмочив у воду губку, пройшовся нею по ньому кілька разів, змив з нього майже весь налиплий порох і бруд, повісив перед собою на стіну і здивувався ще більше незвичайній роботі: все лице майже ожило, і очі глянули на нього так, що він кінець кінцем здригнувся і, поточившись назад, промовив здивованим голосом: "Дивиться, дивиться людськими очима!" Йому раптом спала на думку історія, яку він чув давно від свого професора, про один портрет знаменитого Леонарда да Вінчі, над яким великий майстер працював кілька років і все ще вважав його незакінченим, хоч усі мали його, як казав Вазарі, за найдовершеніший і найвикінченіший витвір мистецтва. Найвикінченіші були в ньому очі, які дивували сучасників; навіть найменші, ледве помітні в них жилки були схоплені й віддані на полотні. Але тут, у цьому, що нині був перед ним, портреті, було щось чудне. Це було вже не мистецтво: це порушувало навіть гармонію самого портрета. Це були живі, це були людські очі! Здавалося, ніби вони були вирізані з живої людини і вставлені сюди. Тут не було вже тієї високої насолоди, що обіймає душу при погляді на витвір художника, хоч який жахливий взятий ним предмет; тут було якесь хворобливе, млосне почуття. "Що це? — мимоволі запитував себе художник. — Адже ж це натура, це жива натура; звідки ж це дивно-неприємне почуття? Чи рабське, буквальне наслідування натури є вже гріх і видається гострим, разючим криком? Чи, коли візьмеш предмет байдужо, бездушно, не відчуваючи його, він неодмінно постане тільки в самій жахливій своїй дійсності, не осяяній світлом якоїсь незбагненної, затаєної в усьому думки, постане в тій дійсності, яка відкривається тоді, коли, бажаючи осягти прекрасну людину, озброюєшся анатомічним ножем, розтинаєш її нутрощі і бачиш відразливу людину. Чому ж проста, низька природа з'являється в одного художника в якомусь світлі, і не відчуваєш ніякого низького враження; навпаки, здається, немовби мав утіху, і після того спокійніше і рівніше все тече і рухається круг тебе. І чому ж та сама природа в іншого художника здається низькою, брудною, а тимчасом він так само був вірний природі. Але нема, нема в ній чогось осяйного. Все одно як краєвид у природі: хоч би який він був чудовий, а все не вистачає чогось, коли нема на небі сонця".

Він знов підійшов до портрета, щоб роздивитися ці дивні очі, і з жахом помітив, що вони, справді, дивляться на нього. Це вже не була копія з натури, це була та чудна живість, якою б освітилось обличчя мерця, що встав з могили. Чи світло місяця, що несе з собою маячну мрію і надає всьому інших образів, протилежних справжньому дню, чи що інше було причиною того, тільки йому стало враз, невідомо чого, страшно сидіти самому в кімнаті. Він тихо відійшов від портрета, одвернувся в інший бік і намагався не дивитися на нього, а тим часом око мимоволі, само собою, скоса оглядало його. Нарешті, йому стало навіть страшно ходити по кімнаті; йому здавалося, немов зараз же хтось інший почне ходити позад нього, і кожного разу він несміливо озирався назад. Він ніколи не був боязким; але уява і нерви його були чутливі, і цього вечора він сам не міг з'ясувати собі свого мимовільного страху. Він сів у кутку, але й тут здавалося йому, що хтось от-от погляне через плече йому в обличчя. Навіть хропіння Микити, що доносилося з передпокою, не розгонило його страху. Нарешті, він несміливо, не підводячи очей, встав зі свого місця, пішов до себе за ширми і ліг у постіль. Крізь щілини в ширмах він бачив осяяну місяцем свою кімнату і бачив прямо навпроти себе повішений на стіні портрет. Очі ще страшніше, ще більш значущо втупилися в нього і, здавалось, не хотіли ні на що інше дивитись, як тільки на нього. Сповнений тяжкого почуття, він наважився встати з постелі, схопив простиню і, наблизившись до портрета, закутав його всього.

Зробивши це, він ліг у постіль спокійніше, став думати про бідність і злиденну долю художника, про тернисту путь, що жде його на цім світі; а тимчасом очі його мимоволі дивилися крізь щілину в ширмах на закутаний простинею портрет. Місячне сяйво посилювало білість простині, і йому здавалося, що страшні очі почали навіть просвічувати крізь полотно. З жахом втупив він пильніше очі, немов бажаючи впевнитись, що це дурниця! Але, нарешті, вже справді… він бачить, бачить ясно: простині вже немає… портрет відкритим увесь і дивиться, минаючи все навколо, прямо на нього, дивиться просто йому всередину… У нього похололо на серці. Бачить: старий ворухнувся і враз сперся на раму обома руками. Нарешті, звівся на руках і, висунувши обидві ноги, вискочив з рами… Крізь щілину в ширмах видно було вже саму тільки порожню раму. В кімнаті почувся стукіт кроків, який нарешті, наближався до ширм. Серце почало сильніше колотитися у бідолашного художника. З перехопленим від страху диханням він ждав, що от-от гляне до нього за ширми старий. І от він глянув, справді, за ширми, з тим самим бронзовим обличчям і поводячи великими очима. Чартков силкувався скрикнути і відчув, що у нього немає голосу, силкувався поворухнутись, зробити якийсь рух — не рухаються члени. З розкритим ротом і завмерлим диханням дивився він на цей страшний фантом, високий на зріст, в якійсь широкій азіатській рясі, і ждав, що буде він робити. Старий сів майже біля самих ніг його і зразу ж щось витяг з-під складок свого широкого вбрання. То був мішок. Старий розв'язав його і, вхопивши за два кінці, струснув: з глухим звуком упали на підлогу важкі сувертки у вигляді довгастих стовпчиків: кожний був загорнений у синій папір і на кожному було виставлено: "1000 червінців". Висунувши свої довгі, кощаві руки з широких рукавів, старий почав розгортати сувертки. Золото блиснуло. Хоч яке велике було тяжке почуття і безтямний жах художника, але він так і втупився весь у золото, дивлячись нерухомо, як воно розгорталося в кощавих руках, ясніло, дзвеніло тонко й глухо і загорталося знову. Тут помітив він один суверток, що відкотився далі від інших, до самої ніжки його ліжка в головах у нього. Майже судорожно схопив він його і, сповнений страху, дивився, чи не помітить старий. Та старий був, здавалося, дуже зайнятий. Він зібрав усі сувертки свої, склав їх знову в мішок і, не глянувши на нього, пішов за ширми. Серце билося сильно в Чарткова, коли він почув, як лунав по кімнаті шелест кроків, що віддалялися. Він стискав міцніше суверток свій у руці, тремтячи всім тілом за нього, і раптом почув, що кроки знову наближаються до ширм — мабуть, старик згадав, що не вистачало одного сувертка. І от — він глянув до нього знов за ширми. Повний одчаю, стиснув він з усієї сили в руці своїй суверток, зібрав усі зусилля зробити рух, скрикнув і прокинувся. Холодний піт облив його всього; серце його билося так сильно, як тільки могло битися; груди були стиснені, немов хотіло вилетіти з них останнє дихання. "Невже це був сон?" — сказав він, узявши себе обома руками за голову; та страшна живість явища не була схожа на сон. Він бачив, уже про кинувшись, як старий вернувся в рамки, майнула навіть пола його широкого одягу, і рука його почувала ясно, що тримала за хвилину перед цим щось важке. Місячне світло осявало кімнату, примушуючи виступати з темних кутків її де полотно, де гіпсову руку, де залишену на стільці драпіровку, де панталони та нечищені чоботи. Тут тільки помітив він, що не лежить у постелі, а стоїть на ногах прямо перед портретом. Як він добрався сюди — цього вже ніяк не міг він зрозуміти. Ще більше здивувало його, що портрет був відкритий увесь і простині на ньому, справді, не було. Закаменівши від страху, дивився він на нього і бачив, як прямо втупилися в нього живі людські очі. Холодний піт виступив на обличчі його; він хотів одійти, але почував, що ноги його немов приросли до землі. Бачить він: це вже не сон; риси старого ворухнулися, і губи його почали тягнутися до нього, немовби хотіли його висмоктати… з зойком розпачу одскочив він — і прокинувся.