— Пробачте, одну хвилину…
Пильно вдивляється в море. І хоч нічого не видно, все ж промовляє:
— Це парусник з Булоні пришвартувався до паль, почекає, коли відкриють ворота…
— Вас попереджають про прибуття кораблів?
— Звичайно. Особливо про пароплави. Вони майже всі роблять регулярні рейси — з Англії везуть вугілля, повертаються туди з Кана з рудою…
— Ходімо вип'ємо чарку? — запропонував Мегре.
— Коли закінчиться приплив… мені треба бути тут…
І голосно віддає накази людям, яких не видно, але він точно знає, що вони на місцях.
— Вам доручено розслідувати цю справу?
З боку села чути чиїсь кроки. Під воротами шлюзу проходить чоловік, ось він ступив у смугу світла, й Мегре побачив цівку рушниці.
— Хто це?
— Мер. Пішов полювати на качок… У нього курінь на Орні… Його підручний має вже бути на місці і приготувати все потрібне на ніч…
— Як ви гадаєте, готель ще не зачинять, поки я дістануся туди?
— "Всесвіт"? Встигнете. Але поспішайте… Хазяїн скоро закінчить грати в карти й піде спать… А тоді вже його не піднімеш і за півцарства…
— До завтра, — сказав Мегре.
— Бувайте! Я в порту від десятої години, коли почнеться приплив.
Вони обмінялися потиском руки, так і не роздивившись один одного. А життя в густому тумані тривало; там можна несподівано зіткнутися з людиною й розійтися, так і не вгледівши її. І тебе охоплює, власно кажучи, не зловісне відчуття, а щось інше — якийсь невиразний неспокій, смуток, пригніченість від того, що навколо незвіданий, зовсім чужий для тебе світ.
Усюди морок, населений невидимками. Ось, приміром, десь зовсім поруч парусник чекає своєї черги, а ти й не знаєш, де він саме…
Мегре знову проминув рибалку, що непорушно застиг під ліхтарем. Йому схотілося щось сказати.
— Клює?..
А той, замість відповіді, сплюнув у воду; Мегре ж пішов собі далі, розлючений, що бовкнув дурницю.
Останнє, що він почув перед тим, як переступити поріг готелю, було грюкання віконниць — їх зачиняли на другому поверсі будинку капітана Жоріса.
Жюлі боїться!.. Кіт вистрибує надвір у ту мить, коли вони входять у дім!..
— Сирена горлатиме цілу ніч? — нетерпляче бурмоче Мегре, побачивши хазяїна готелю.
— Поки буде туман… Можна звикнути…
* * *
Він спав неспокійно, як сплять, переївши на ніч або ще, так бувало в дитинстві, перед якоюсь великою подією. Двічі схоплювався, припадав до холодної шибки, але не бачив нічого, крім безлюдної дороги й вузького променя маяка, який, здавалося, намагався прорізати хмари. І безперестану волала сирена попередження — іще голосніше, іще настирливіше.
За другим разом подивився на годинник. Була четверта година, й рибалки з кошиками за плечима йшли до порту, розмірено та голосно клацаючи своїми сабо. І, як йому здалося, майже одразу після того у двері номера часто-часто застукали, відчинили їх, не чекаючи запрошення, і Мегре побачив схвильоване обличчя хазяїна.
Проте часу вже минуло чимало. У вікно світило сонце, а сирена так само скаженіла.
— Мерщій!.. Капітан помирає…
— Який капітан?
— Капітан Жоріс… Зараз Жюлі прибігла в порт, щоб викликати вас, а також лікаря…
Мегре, скуйовджений після сну, поспіхом натягнув брюки, взув черевики, навіть не зав'язуючи шнурків, накинув піджак на сорочку без комірця, який забув пристебнути.
— Ви не хочете перекусити?.. Може, дати чашку кави?.. Склянку рому?..
Куди там! Часу обмаль. Надворі було дуже холодно, хоч сонце вже визирнуло, а дорога була ще мокра від роси.
Переходячи через шлюз, комісар побачив море — власне, вузьку його смугу — зовсім тихе, блідо-блакитне, бо вже недалеко від берега повис густий туман.
На мосту хтось гукнув до нього:
— Це ви комісар із Парижа?.. Я сільський поліцай… Я щасливий… Вам уже сказали?..
— Що саме?
— Скидається на те, що сталося щось жахливе!.. Стривайте, ось машина лікаря.
На зовнішньому рейді м'яко погойдувалися рибальські човни, кидаючи на воду червоні й зелені блискітки. Вітрила підняті, напевне, для просушки, і видно номери, намальовані чорним.
Дві чи три жінки стояли перед будиночком капітана, зовсім близько від маяка. Двері відчинені. Лікарева машина випередила Мегре й сільського поліцая, який невідступно йшов слідом за ним.
— Кажуть, отруєння… Здається, він позеленів…
Мегре увійшов до будинку якраз тоді, коли Жюлі, обливаючись слізьми, з розпухлими повіками й почервонілими щоками, повільно ступала сходами. Допіру її виставили за поріг кімнати, де доктор оглядав умираючого.
Вона й досі була в довгій білій нічній сорочці, у пальті наопашки, у пантофлях на босу ногу.
— Який жах, пане комісаре!.. Ви не можете собі навіть уявити… Йдіть-но мерщій нагору!.. А може, ще…
Мегре зайшов до кімнати, коли доктор, що перед тим схилився над ліжком, уже випростовувався. Його обличчя недвозначно промовляло, що вже нічого не вдієш.
— Поліція…
— Ага, добре… Це кінець. Може, ще дві-три хвилини… Або я дуже помиляюсь, або це стрихнін…
Він розчинив вікно, бо роззявлений рот умираючого, здавалося, не міг ковтнути досить повітря, й перед очима знову розгорнулася химерна картина — сонце, порт, човни з піднятими вітрилами, рибалки, що висипають у ящики повні корзини блискучої риби.
На цьому тлі ще більше вражало обличчя Жоріса, яке набуло невиразного кольору. Воно ставало ще жовтішим або зеленішим — важко сказати; в усякому разі, нічим не нагадувало колір людської шкіри.
Зрештою, обличчя лишалося спокійним, із застиглими рисами, погляд був втуплений у стіну, тим часом кінцівки виверталися, сіпалися, мов деталі якогось механізму.
Лікар тримав капітана за зап'ястя, стежачи за пульсом. В якийсь момент Мегре прочитав у його очах:
— Увага!.. Зараз кінець…
Аж тут сталося несподіване, моторошне. Важко сказати, чи повернулася на мить пам'ять до бідолахи — обличчя його було незворушне. І раптом воно оживилося. Риси напружились, наче в дитини, що от-от заплаче. Жалібна гримаса скривдженого маляти, якому вже несила терпіти…
З очей повільно покотилися дві великі сльозини…
Майже тієї самої миті лікар приглушено мовив:
— Кінець!
Чи можна було повірити? Кінець настав саме тоді, коли Жоріс заплакав!
Сльози ці ще жили, вони ще котилися до вуха, яке їх наче пило, а сам капітан уже був мертвий.