Мегре був серйозний, його охопило якесь глибоке почуття, бо зараз він відтворював у думках життя людини. Навіть не одне життя, а історію фірми, цілої родини!
Це тривало п'ятнадцять років! Вони купували нові пароплави. Влаштовували прийоми в цій самій вітальні, партії бриджу, частували чаєм. Бували й хрестини.
А літо родина проводила в Уїстреамі і в горах.
Зараз пані Гранмезон була така знеможена, що сіла в крісло й непевним рухом потирала собі обличчя.
— Я нічого не розумію, — прошепотіла вона. — Отой капітан, що я його ніколи не бачила… Чи ви й справді думаєте, що…
Мегре уважно прислухався й пішов відчинити двері. Старий служака стояв біля входу до вітальні стривожений, але поштивість заважала йому увійти до кімнати. Він запитально подивився на комісара.
— Пан Гранмезон мертвий. Попередьте лікаря родини. А поки нічого не кажіть службовцям і прислузі.
Він зачинив двері, хотів був дістати з кишені люльку, але схаменувся і знизав плечима.
Дивне почуття поваги й симпатії до цієї жінки полонило його; до жінки, яка вперше, коли він її побачив, справила на нього враження банальної дружини статечного буржуа.
— Так це чоловік позавчора відправив вас до Парижа?
— Так. Я не знала тоді, що Ремон повернувся до Франції. Мій чоловік обмежився тим, що попросив мене забрати сина з колежу Станіслава й побути з ним кілька днів на півдні. Я нічого не розуміла. І все-таки скорилася. А коли приїхала до готелю "Лютеція", чоловік подзвонив мені й сказав, щоб я поверталась додому, не заїжджаючи до колежу.
— А сьогодні вранці вас викликав до телефону Ремон?
— Так, терміновий виклик. Він благав мене привезти йому трохи грошей. Він присягнув, що спокій усіх нас залежить від цього.
— Він ні в чому не звинувачував вашого чоловіка?
— Ні, а там, у тій халупі, він навіть і не згадував про нього, розповідав мені про своїх друзів, моряків, яким він мав дати грошей, щоб вони виїхали за кордон. Він натякав на катастрофу в морі.
Прийшов лікар, друг цієї родини, і з жахом дивився на небіжчика.
— Пан Гранмезон наклав на себе руки! — суворо промовив Мегре. — Тепер вам належить встановити, від якої хвороби він помер. Розумієте? Що ж до мене, то я займуся переговорами з поліцією.
Він пішов попрощатися з пані Гранмезон, яка на мить завагалась, а потім запитала:
— Ви мені так і не сказали, чому ж…
— Ремон колись усе вам розповість… Останнє запитання: шістнадцятого вересня ваш син був в Уїстреамі разом з вашим чоловіком?
— Саме так… Він пробув там до двадцятого…
Мегре вийшов з вітальні, позадкувавши. Важко спустився сходами, пройшов повз усі кабінети, відчуваючи якийсь тягар на плечах і неприємний осад в грудях.
Надворі він вдихнув глибше й постояв певний час простоволосий під дощем, немовби прагнув освіжитись, якось змити з себе жахливий дух цього дому.
Останній погляд на вікна. Останній погляд на будинок навпроти, де пані Гранмезон провела свою юність.
Він зітхнув.
* * *
— Заходьте!
Мегре відчинив двері кімнати, де замкнули Ремона. Він зробив в'язневі знак іти за ним. Мегре першим вийшов на вулицю, потім на дорогу, що веде до порту.
Ремон був здивований, навіть дещо стурбований цим несподіваним звільненням.
— Ви нічого не можете мені повідомити? — роздратовано буркнув Мегре. Настрій йому було остаточно зіпсовано.
— Нічого!
— Ви згодні з тим, щоб вас засудили?
— Я повторю суддям, що нікого не вбивав!
— Проте ви і їм теж не скажете, як воно було насправді?
Ремон похнюпив голову. Вже видно було море. Звідти долинали свистки буксира, який повільно просувався до молу, тягнучи на сталевому тросі шхуну "Сен-Мішель".
У цей момент Мегре пробурмотів собі під ніс, наче це була найприродніша річ у світі:
— Гранмезона вже немає…
— Що? Так ви кажете…
Ремон схопив його за руку й нервово потиснув її.
— Так він…
— Він покінчив з собою вдома, близько години тому.
— Він щось говорив?
— Ні! Ходив по кімнаті щось із чверть години, а потім вистрілив… Оце й усе!
Вони пройшли ще трохи. Вдалині, на набережній біля шлюзу, побачили натовп, що зібрався, аби досхочу розважитися видовищем — рятувальними роботами.
— Отже, тепер ви можете сказати мені правду, Ремоне Гранмезон… Можу вам навіть сказати, що я її вже знаю, в загальних рисах… Так ви хотіли забрати свого сина, чине правда?..
Жодної відповіді.
— Ви спробували вдатися по допомогу до капітана Жоріса, як і до інших… Але доля схотіла…
— Мовчіть! Якби ви все знали…
— Йдіть сюди. Тут менше людей…
Перед ними була стежка, що вела на безлюдний пляж, котрий обхльостували розлючені хвилі.
— Так ви й справді втекли з касою в ті далекі роки?
— Вам про це розповіла Елен?..
Його голос забринів уїдливо.
— Так… Ернест, напевне, розповів їй про все в своєму стилі. Я аж ніяк не хочу вдавати з себе святого… Навпаки!.. Я розважався, як то кажуть… А головне, на той час мене захопила пристрасть до гри… Я вигравав, потім програвав… Якось трапилося, що я взяв певну суму з коштів фірми, а мій кузен помітив це… Я пообіцяв йому, що потроху все відшкодую… Благав його не здіймати галасу… Він висунув лише одну умову… Адже він просто хотів звернутися до суду… Умову, щоб я поїхав за кордон! І щоб ніколи й носа не показував до Франції… Ви ж розумієте — він хотів заволодіти Елен! І він таки свого домігся!..
Ремон скорботно всміхнувся, помовчав якусь хвилину, а потім вів далі:
— Інші їдуть на південь, на схід… А мене потягло на північ, і я влаштувався в Норвегії… З батьківщини не мав жодної звістки… Всі листи, що їх писав Елен, лишалися без відповіді, і аж до вчорашнього дня я не знав, що вона ніколи їх не бачила… Писав також своєму кузенові, але не з більшим успіхом… Не хочу видаватися нещаснішим, ніж насправді, аби розжалобити вас розповіддю про втрачене кохання… Ні! Спочатку не так уже й багато думав про це… Ви ж бачите, що я цілком щирий… Працював… Долав усілякі труднощі, перешкоди… А особливо важко було ночами, коли глуха ностальгія гнітила мене… Зазнав і злиднів… Фірма, яку я створив, не могла звести кінці з кінцями… Бувало трохи ліпше, потім знову гірше — цілі роки, та ще в чужій мені країні… Там мені довелося змінити прізвище… Аби мати змогу розпочати торгівлю в кращих умовах, я мусив змінити громадянство… Час від часу я приймав у себе офіцерів з того чи іншого французького судна і саме через них довідався, що маю сина… Хоча певності не було!.. Проте я співставив дати… І був радісно зворушений… Написав Ернестові!.. Благав його сказати мені правду, дозволити повернутися на батьківщину хоча б на кілька днів… Він відповів мені телеграмою: "Арешт на кордоні". А час минав… Я заходився робити гроші… Нічого цікавого… Інколи я відчував себе зовсім спустошеним… І я, щоб обдурити самого себе, поставив собі за мету — стати таким же багатим, як мій кузен… І досяг цього! Досяг завдяки торгівлі трісковою ікрою. Дивно, але коли я досяг, чого бажав, то відчув себе ще нещаснішим… Отже, тоді я раптом повернувся до Франції… Я вирішив діяти… Так, аж через п'ятнадцять років!.. Блукав тут навмання… Побачив на пляжі свого сина… Здалеку бачив і Елен… І весь час думав — як можна жити стільки часу без сина?.. Чи ви можете це зрозуміти? Потім я купив судно… Якби я діяв відкрито, мій кузен не зупинився б перед тим, щоб мене було заарештовано… Адже він зберіг речові докази! Ви бачили моїх людей, цих добрих хлопців, хоч як би вони не виглядали… Все було обмірковано… Ернест Гранмезон був того вечора у себе вдома, удвох із хлопчиком… Щоб мати ще більшу певність в успіхові всієї справи, я вдався до капітана Жоріса, якого зустрічав у Норвегії, коли він іще плавав… Він був знайомий з мером… І мав зробити йому візит під будь-яким приводом, щоб відвернути його увагу, а тим часом Луї-Здоровило і я викрали б мого сина… На жаль, саме це й призвело до драми… Жоріс був з моїм кузеном у кабінеті… Ми увійшли з чорного ходу й мали нещастя перечипитися… В коридорі… Гранмезон почув. Він гадав, що його хочуть пограбувати, і дістав з шухляди револьвер… Потім? Навіть не знаю… Сталося щось незрозуміле… Жоріс пішов слідом за Гранмезоном, вийшов у коридор. А там було темно. Раптом — постріл… І сліпий випадок призвів до того, що саме Жоріс дістав цю кулю!.. Я мало не втратив розум з горя… Страшенно боявся скандалу… особливо через Елен… Адже хіба я міг розповісти все це поліції?.. Луї-Здоровило і я віднесли пораненого на борт "Сен-Мішеля"… Треба було, щоб десь його вилікували… Ми взяли курс на Англію й прийшли туди за кілька годин… На жаль, там не можна зійти на берег без паспорта… А поліція там дуже пильна… На причалі стояли якісь чиновники… Колись я трохи займався медициною… Я доглядав Жоріса на шхуні як міг, але цього було не досить… Тоді я наказав узяти курс на Голландію. Там пораненому зробили трепанацію черепа, але не могли тримати його в лікарні довше, бо треба було повідомити власті… Жахлива подорож! Адже ви можете собі уявити всіх нас на шхуні разом з бідолашним Жорісом, що вже конає?.. Йому треба було мати принаймні місяць відпочинку й лікування… Я вже хотів був піти шхуною до Норвегії. Але потім виявилося, що потреби в цьому немає, бо випадок звів нас із шхуною, що йшла до Лофотенських островів… Я пересів на неї разом із Жорісом… Нам було спокійніше в морі, ніж на землі… На островах він був зі мною цілий тиждень… Але й там люди почали замислюватися, хто ж цей таємничий турист… Треба було забиратися звідти. Копенґаґен, Ґамбург… Жорісові стало краще… Рана зарубцювалася, але він втратив водночас пам'ять і мову… Що я міг зробити в таких умовах, скажіть? І хіба не мав він більше шансів віднайти розум у себе вдома, в звичній обстановці, ніж подорожуючи по усіх усюдах?.. Я хотів принаймні забезпечити йому матеріальний достаток… І тому переказав йому до банку триста тисяч франків, підписавшись його прізвищем… Лишалось тільки привезти його додому!.. Мені було б занадто небезпечно приїздити разом з ним сюди… І я подумав, що коли залишу його в Парижі, то він неодмінно потрапить до поліції, де буде встановлено його особу, а потім його відвезуть додому… Так воно й сталося… Я не додумався тільки до одного: що мій кузен, жахаючись від думки, що Жоріс може його виказати, боягузливо покінчить капітана… Адже це він підсипав стрихнін у склянку води… Він просто забрався до будинку з чорного ходу, коли йшов полювати на качок…