Одразу ж щось зашаруділо в напівтемряві, яку ледве розсіювало світло вогнища. Виринула чорна постать з білою плямою старечого очіпка.
— Що там таке? — запитала стара й почимчикувала до комісара, зігнувшись навпіл.
Тут стояв теплий дух соломи, капусти й курника водночас. Курчата копирсалися навколо купи хмизу.
Мегре, який майже діставав головою до стелі, побачив у глибині кімнати ще одні двері й зрозумів, що тут треба діяти негайно. Без жодного слова він ступив до дверей і рвонув їх. Пані Гранмезон була там, вона писала; Жан Мартіно стояв поруч.
На якусь мить вони заціпеніли в замішанні. Жінка підвелася з солом'яного стільця. Мартіно поспішив схопити аркуш, на якому вона писала, і зіжмакав його. Обидва інстинктивно притулились одне до одного.
Халупа мала тільки дві кімнатки. В цій була спальня старої. На стінах, побілених вапном, висіли два портрети і дві хромолітографії в чорно-золотих рамках. Дуже високе ліжко. Стіл, на якому допіру писала пані Гранмезон, служив головним чином для вмивання, але з нього зняли таз.
— Ваш чоловік буде тут за кілька хвилин! — попередив Мегре, вже починаючи розуміти, в чому річ.
А Мартіно розлючено заволав:
— Так це ви все підстроїли?
— Помовч, Ремоне.
Це заговорила пані Гранмезон. Вона зверталася до нього на "ти". Вона назвала його не Жаном, а Ремоном. Мегре в думці відмітив ці деталі, підійшов до дверей, прислухався й повернувся до дивної пари.
— Чи не зволите ви віддати мені цей аркуш? Адже ви почали лист?
Вони перезирнулися. Пані Гранмезон була бліда. Обличчя її змінилося. Мегре вже бачив її одного разу, але тоді вона виконувала свої обов'язки — найсвятіші обов'язки дружини багатого буржуа: приймала в себе світських людей.
Він звернув тоді увагу на її чудову освіту і банальну вишуканість, з якою жінка так граційно пропонувала чашку чаю або відповідала на компліменти.
Він уявив тоді її спосіб життя: домашні турботи про будинок у Кані, візити, діти, яких треба виховати як годиться. Двічі або тричі на рік — місяць на фешенебельних гірських курортах чи на водах. Помірковане кокетство. Турбота про збереження гідності навіть більша, ніж про збереження краси.
Безперечно, в дамі, яка стояла зараз перед ним, лишалося щось від усього цього. Але домішувалось і дещо інше. Правду сказати, вона виявляла більше витримки, більше самовладання, ніж її партнер, який був недалекий від того, щоб втратити голову.
— Дай-но йому цей папірець, — наказала вона, бо Мартіно уже хотів його порвати.
Там було заледве кілька слів: "Пане директор, маю честь просити вас про…"
Почерк крупний, з нахилом вліво, як у всіх жінок, що виховувалися в пансіонах на початку століття.
— Сьогодні вранці вам двічі дзвонили по телефону, чи не правда? Дзвонив ваш чоловік… Або, точніше, ви самі дзвонили йому, щоб попередити про скорий приїзд в Уїстреам. Потім дзвонив пан Мартіно і просив вас приїхати сюди. Він послав по вас на перехрестя доріг маленьку вантажівку.
На столику, за чорнильницею, Мегре помітив зараз те, чого не побачив раніше, — пачку банкнотів по тисячі франків.
Мартіно простежив за його поглядом. Запізно, щоб можна було щось вдіяти! Тоді, здоланий несподіваною втомою, він безпорадно впав на край ліжка й пригнічено втупив очі в долівку.
— Це ви принесли йому ці гроші?
Тут — у котре вже! — знову створилась нестерпна атмосфера, так властива усій цій справі! Те ж саме, що на віллі в Уїстреамі, коли Луї-Здоровило мовчки лупцював мера! Те ж саме, що й останньої ночі, на борту "Сен-Мішеля", коли всі троє уникали відповіді на будь-яке запитання!
Якась озлоблена пасивність, раз і назавжди прийняте рішення не вимовити жодного слова!
— Гадаю, що цей лист адресований якомусь директорові колежу. Оскільки ваш син у колежі Станіслава, цілком вірогідно, що в листі мало йтися про нього… Що ж до грошей… Адже так! Мартіно довелося поспішно покинути шхуну, коли вона сіла на мілину, і дістатися берега плавом… Безперечно, він забув свій гаманець… Ви привезли йому гроші, аби…
Раптом Мегре змінив тему і тон:
— А інші, Мартіно? Чи всі живі й здорові?
Той завагався, але врешті-решт не зміг втриматися від того, щоб ствердно опустити повіки.
— Я не запитую вас, де вони зараз переховуються, бо знаю, що ви цього не скажете…
— Щира правда!
— Що саме правда?
Двері раптом розчахнулися, і почувся розлючений голос мера. Він змінився до невпізнання. Він задихався від гніву. Стискав кулаки, наче мав зараз кинутися на ворога. А погляд його бігав від жінки до Мартіно, від Мартіно до пачки банкнотів, яка так і лежала на столику.
То був погляд, що погрожував, але разом з тим видавав острах або відчуття поразки.
— Що тут правда?.. Що він сказав?.. Яку нову брехню він вигадав? А вона? Вона, яка… яку…
Він не міг вже промовити й слова. Йому перехопило подих. Мегре був готовий втрутитись у разі потреби.
— Що правда?.. Що тут діється?.. Яку змову тут замислили?.. Чиї це гроші?..
Чути було, як старенька чимчикує в сусідній кімнаті, потім кличе курчат з порога, гукаючи:
— Ціп-ціп-піп! Ціп-ціп-ціп!..
Чути було навіть, як кукурудзяні зерна дощем сиплються на гранітні сходинки порога. А потім підбігла сусідська курка, яку стара відштовхнула ногою:
— Йди-но їсти додому, Чорнушко…
А в спальні жодного звуку. Гнітюче мовчання. Мовчання водночас невиразне й зловісне, як небо цього негожого ранку.
Усі вони бояться… Адже вони й справді бояться! Всі!.. Мартіно! Жінка! Мер… Усі вона бояться, кожен по-своєму, якщо можна так сказати… Різні люди, різний страх у кожного!..
Тоді Мегре прибрав урочистого вигляду і мовив вагомо, повільно, як суддя:
— Я виконую доручення прокуратури розшукати й затримати вбивцю капітана Жоріса, пораненого кулею в голову і місяцем пізніше отруєного у власній домівці стрихніном. Один з вас, можливо, бажає зробити заяву з цього приводу?
До цього моменту ніхто не помічав, що в кімнаті нетоплено. А тут раптом усім стало холодно! Кожне слово відлунювало, як у церкві. Враження було таке, ніби ці слова й досі бринять у повітрі.
— … отруєного… стрихніном…
І особливо останнє:
— Один з вас, можливо, бажає зробити заяву з цього приводу?