А трохи згодом комісар дізнався, що на підході до порту "Сен-Мішель" загубив свою шлюпку. В кінці пірса він знайшов просто на помості річ, що її найменше можна було сподіватися знайти в такому місці, — золоту авторучку.
Пірс дощаний і стоїть на палях. У самому кінці, біля сигнального вогню, залізні східці ведуть у море. Саме тут, неподалік, знайшли шлюпку.
Інакше кажучи, на підході до порту "Сен-Мішель" мав на борту пасажира, який не хотів, щоб його помітили в Уїстреамі. Він мав висадитися з шлюпки, а потім кинути її на ласку хвиль. Коли той чоловік уже дістався верху залізних східців і низько нахилився, щоб видряпатися на пірс, золота авторучка вислизнула йому з кишені.
Потім невідомий дістався до драги, де незабаром до нього приєднався Луї.
Висновок: якийсь невідомий переховується в Уїстреамі. Він приїхав сюди не на прогулянку. Отже, має якусь певну мету. І він належить до такого товариства, де користуються золотими авторучками!
Це не моряк! І не якийсь волоцюга! Розкішна авторучка дозволяє припускати, що він був добре одягнений. Це має бути справжній пан, як кажуть селяни.
А взимку в Уїстреамі такий пан не міг би лишитися непоміченим. Отже, протягом дня він не може вийти з драги. Але вночі може взятися до діла, заради якого дістався сюди.
Засмучений цими думками, Мегре вирішив зайнятися спостереженням. Робота хіба що для молодого інспектора: стояти довгі години під дрібним дощиком і не зводити очей з кожної непевної тіні на борту драги.
Та не сталось анічогісінько. Ніхто не зійшов з драги… Розвиднилось, і тепер комісар сердився, що не може прийняти гарячу ванну, й поглядав на своє ліжко, міркуючи, чи вдасться поспати хоч кілька годин.
Хазяїн приніс каву.
— Ви не лягаєте?
— Ще не знаю. Віднесіть, будь ласка, телеграму на пошту.
То був наказ бригадирові Люка, з яким він звик працювати разом, приєднатися до нього, бо Мегре не мав бажання знову простояти на посту цілу ніч.
Крізь відчинене вікно відкривалася панорама порту, видно було будинок капітана Жоріса, піщані мілини затоки, що їх дедалі більше оголював відплив.
Поки Мегре писав телеграму, хазяїн дивився за вікно. Не надаючи ніякого значення своїм словам, він знічев'я промовив:
— Диви! Капітанова нянька пішла погуляти…
Комісар підвів голову й побачив Жюлі, котра зачинила хвіртку і дуже швидко попростувала в бік пляжу.
— Що там є, на цьому боці?
— Що ви маєте на увазі?
— Куди б вона могла йти? Там є якісь будинки?
— Нічого там немає. Тільки пляж. Туди не ходять ніколи, бо його переділяють хвилерізи і там багато ям з багном.
— І немає ні дороги, ні навіть стежки?
— Ні! Пляжем виходиш до гирла Орни, а вздовж усієї ріки болота… Ах, так! В очереті на болотах є курені для мисливців на качок…
Мегре одразу ж рушив туди. Нахмуривши чоло, швидким кроком поминув міст і тоді, десь метрів за двісті попереду, побачив Жюлі, що йшла самотньо піщаним берегом.
Тут було безлюдно. В туманному серпанку не видно було нічого, крім чайок; вони кружляли, здіймаючи страшенний галас. Праворуч тяглися дюни, туди й завернув комісар, щоб лишитись непоміченим.
Стало прохолодно. Море було спокійне. Біле мереживо піни стиха шурхотіло по піску, наче море дихало, ворушачи порожні скойки черепашок.
Жюлі не прогулювалася. Вона йшла швидко, щільно загорнувшись у своє коротке чорне пальтечко. Після смерті Жоріса дівчина не мала часу замовити собі жалобний одяг і тому носила все, що було в неї чорного або принаймні темного, як це давно вже не модне пальтечко, ці вовняні панчохи, цей капелюшок з обвислими крисами.
Ноги її загрузали в піску, і через це хода була нерівною. Двічі Жюлі озиралась назад, але не могла помітити Мегре — його закривали дюни.
Нарешті, десь за кілометр від Уїстреама, вона чкурнула праворуч, та ще так хутко, що комісар ледь не виказав себе, поспішаючи назирці.
Але дівчина йшла не до куреня, як подумав був Мегре, — ніякого куреня не було видно тут серед жорсткої трави й піску.
У пісках стояла зате невеличка зруйнована будівля, якій бракувало цілого шматка стіни. На самому березі моря, за п'ять метрів од граничної лінії води під час великих припливів, люди спорудили каплицю, якій, безперечно, було вже кілька сторіч.
Склепіння було півкруглої форми. Пролам у стіні дозволяв оцінити товщину кладки — близько метра твердого каменю.
Жюлі увійшла до каплиці, зникла в глибині, і Мегре одразу ж почув шерех, наче вона розгрібає якісь черепки, напевне, уламки черепашок. Він ступив кілька кроків уперед. Зовсім нечутно. Тепер бачив у глибині каплиці маленьку нішу, закриту решіткою. Під нішею було щось подібне до мініатюрного вівтаря, над яким, щось шукаючи, нахилилася Жюлі.
Вона різко повернулась до комісара, впізнала його, бо він не встиг сховатися, і нервово спитала:
— Що ви тут робите?
— А ви?
— Я… Я прийшла помолитися Богоматері-на-Пісках!..
Її щось непокоїло. Впадало в око, що вона хоче щось приховати. Вночі Жюлі, мабуть, мало спала, бо очі її почервоніли. З-під капелюшка вибилися два пасма непричесаного волосся.
— Ага, то це каплиця Богоматері-на-Пісках?..
І справді, за решіткою в ніші було видно скульптуру пречистої діви — таку древню, попсовану часом, що вона вже майже втратила форму.
Навкруги ніші, просто на камені, перехожі надряпали олівцями, кишеньковими ножами, а то й просто гострими камінцями слова, літери яких розбігалися навсібіч, перехрещувалися:
"Аби Деніз склала іспити"; "Богоматір-на-Пісках, зробіть так, щоб Жожо швидко навчився читати"; "Дайте здоров'я всій родині, а особливо дідусеві та бабуні".
Деякі написи були ще банальніші. Ось серця, пробиті стрілою:
"Робер і Жанна разом навік".
Сухі стеблинки, що колись були квітами, стирчали, прив'язані до решітки. Ця капличка була б така ж сама, як багато їй подібних, якби не купи черепашок на руїнах вівтаря.
Черепашки тут були всіляких видів. І на кожній нашкрябано кілька слів, найчастіше олівцем. Переважно незграбні карлючки дітей і малописьменних, зрідка впевненіший почерк.
"Аби лов у Ньюфаундленді був добрий і татові не треба було б знову найматися".
Підлога тут була земляна. Крізь пролом виднівся піщаний пляж, море сріблилося в легкому білому серпанку. А Жюлі, не знаючи, що їй робити, мимоволі кидала злякані погляди на черепашки.