Сократ міркував, чи не сказати, що йому теж захотілось їсти. Проте думка, що тоді йому доведеться перейти до столу, вчасно стримала його.
В нього було не дуже затишно на душі. Він відчував, що на цьому не скінчиться. Його ще чекає повно всіляких неприємностей. Не можна виграти битву з персами і лишитися збоку. Люди ще сп'янілі від радощів і, звичайно, не думають про того, кому завдячують перемогу. Всі квапляться похвалитися своїми власними подвигами. Але завтра чи післязавтра кожен побачить, що його товариш хоче всю славу захопити собі, і тоді згадає про нього. Не один захоче допекти декому, сказавши, що справжнім героєм виявився швець. Алківіада багато хто недолюблює. Таким приємно буде гукнути йому: "Ти виграв битву, а переміг у ній швець!"
Нога боліла дедалі дужче.
Якщо він зараз не скине сандалі, може статися зараження крові.
— Не плямкай так,— мовив він, думаючи про своє.
Ксантіппа завмерла з ложкою в роті.
— Що я роблю?
— Нічого,— злякано спробував він заспокоїти її.— То я так собі.
Вона схопилася, розлючено поставила казанок назад до вогню і вибігла з хати.
Сократ полегшено відітхнув. Він швидко підвівся зі стільця і, боязко озираючись на двері, пострибав до своєї постелі. Коли Ксантіппа вернулася до кімнати по хустку, то побачила, що він непорушно лежить в обтягненому шкірою гамаку. Щось підозріле. Може, він справді хворий? Вона вже хотіла спитати його про це, бо була дуже віддана йому. Але потім передумала і, насупившись, пішла до сусідки, щоб разом з нею подивитись на свято.
Сократ спав погано, неспокійно, і прокинувся сповнений тривоги. Сандалю він таки скинув, але колючку не зміг витягти. Нога дуже спухла.
Вранці Ксантіппа трохи злагідніла.
Увечері вона чула, як ціле місто говорило про її чоловіка. Мабуть, він дійсно зробив щось таке, що дуже сподобалось людям. Вона не могла собі навіть уявити, щоб він зупинив бойові лави персів. Ні, Сократ не з таких, думала вона. Забити памороки цілим зборам своїми запитаннями — о, на це він здатний! Але бойових лав він не зупинить. То що ж сталося?
Вона була така розгублена, що подала йому козячого молока в постіль.
Він і не пробував уставати.
— Ти не хочеш вийти? — запитала вона.
— Не хочу,— буркнув він.
Так не відповідають жінці на ввічливе запитання, але вона подумала, що, може, Сократ просто не хоче потрапляти людям на очі. Тому вирішила не гніватись.
Перед обідом прийшли перші гості.
То були два юнаки, сини заможних батьків, які часто відвідували Сократа. Вони завжди ставились до нього як до вчителя і навіть записували дещо з того, що він казав їм, наче то було щось особливе.
Сьогодні вони зразу ж розповіли йому, що слава про нього гримить по цілих Афінах. Це історична дата для філософії (отже, вона таки правильно казала, хвильософія, а не якось інакше). Сократ довів, що той, хто вміє спостерігати, як ніхто, вміє й діяти, як ніхто.
Сократ слухав їх мовчки, не вставляючи своїх глузливих зауважень, як звичайно. Вони говорили, а йому здавалося, ніби він чує ген далеко, як чують бурю, що тільки збирається на силі, страхітливий регіт, регіт цілого міста, навіть цілої країни. Той регіт був ще хтозна й де, але він наближався, нестримно насувався, заражаючи всіх: перехожих на вулиці, купців і політиків на ринку, ремісників у ятках.
— Все це дурниці, що ви тут набалакали,— сказав він, раптом зважившись.— Я нічого не зробив.
Юнаки, усміхаючись, глянули на нього, і один мовив:
— Те саме й ми казали! Ми знали, що ти так поставишся до цього. "Чого ви раптом зчинили такий ґвалт? — спитали ми Евсопула перед гімнасієм[1].— Сократ десять років доконував найвищі духовні подвиги, і ніхто навіть не глянув у його бік. А тепер він виграв битву, і про нього гомонять усі Афіни. Невже ви не розумієте,— сказали ми,— яка це ганьба?"
Сократ застогнав.
— Та я не виграв ніякої битви. Я боронився, бо на мене нападали. Мене та битва не цікавила. Я не торговець зброєю і не маю виноградників в околицях. То за що б я мав битися? Я опинився серед порядних, чесних людей з передмістя, не зацікавлених ні в яких битвах, і робив те самісіньке, що й вони, хіба що на якусь мить випереджав їх.
Юнаки аж очі витріщили, такі були вражені.
— А ми хіба не те саме казали! — загукали вони.— Він тільки боронився, більше нічого не робив. Оце і є його спосіб вигравати битви! Вибач, ми побіжимо назад до гімнасію. Ми урвали там диспут на цю тему, щоб привітатися з тобою.
І вони пішли, захоплені своєю розмовою.
Сократ мовчки лежав, спершись на лікті, й дивився на закурену стелю. Недарма він передчував лихо.
Ксантіппа спостерігала його з другого кутка кімнати. Звично орудуючи голкою, вона латала стару спідницю.
Раптом вона тихо озвалася:
— То що все це означає?
Він здригнувся і розгублено глянув на неї.
Вона сиділа перед ним, виснажена працею, з пласкими, як дошка, грудьми й сумними очима. Він знав, що на неї можна покластися. Вона підтримала б його, якби дійшло до того, що учні сказали б: "Сократ? Це не той нікчемний швець, який не визнає богів?" Вона не мала з ним щастя, але не нарікала, тільки йому самому виповідала свій жаль. І ще не було жодного вечора, щоб він не знайшов на підмурку залишеного для нього хліба зі шматком сала, коли повертався додому голодний від своїх заможних учнів.
Може, сказати їй усе? Але ж тоді найближчим часом довелося б не раз лицемірити і брехати при ній, коли люди приходили б, як оце щойно, і балакали б про його подвиги. А він на таке був би не здатен, якби Ксантіппа знала правду, бо шанував її.
Тому він передумав і натомість сказав:
— Та вчорашня холодна юшка засмерділа всю хату.
Ксантіппа промовчала, лише знов недовірливо глянула на нього.
Звичайно, вони були не такі багаті, щоб викидати їжу. Сократ просто хотів звернути її думки на щось інше. Вона дедалі дужче переконувалась, що з ним щось трапилось. Чому він не встає? Він завжди вставав пізно, але тільки тому, що пізно лягав. Проте вчора він ліг зарані. А сьогодні все місто вже на ногах, ніхто не хоче проґавити свята перемоги. На їхній вуличці всі крамнички замкнуті. Ті загони кінноти, що переслідували ворога, вернулися рано-вранці, о п'ятій годині, чути було, як тупотіли коні. Він страх любив ті дні, коли місто було заповнене юрбами людей. Він тоді від світання до смерку товкся між ними й заводив розмови. То чого ж він тепер не встав?