Тут влсе я не змовчала, зло мене взяло! Як таїш так, думаю: такого господаря хлопець, такого батька син, таке не скажу вже, молоко на губах не обсохло, а воно вже краде, ні стиду ні сорому йому нема! Закипіло в мене на серці, не втерпіла і кажу до нього:
— А що, Іванчику, смачні груші?
Я ж гадала собі, що воно засоромиться, злякається, впаде в ноги та благатиме, щоб я мовчала, а воно, неприкаяне наче, підходить до мене, дає і мені дві груші: нате, каже, покуштуйте, то й тямитимете, який в них смак! І поїхав собі Взяла я ті груші, давлюся на них: самі в рот просяться, та шкода, нічим їсти, зубів у мене бігма; а губами, скільки хоч дави — не втнеш. Сховала я їх, доки встала моя Оленка.
Даю їй. Ось на, кажу, покуштуй!
— Се попові? — питається Оленка.
— Еге, не чиї ж!
— Е, коли попові, то смачні...
— Хіба ти куштувала?
— Учора не втерпіла; злізла на загату та дві зірвала, їсть Оленка, смакує та прихвалює" Такі, каже, наче патока:
солодкі та розсипчасті; самі в роті так і тануть, і жувати не
треба. {
Лизнула і я: справді, на пречудо смачні...
Під вечір сиджу на дворі під хатою — чую: шелестить; трусять у попа ту саму грущу; насипалося доволі їх і на сей шк; отець Максим переліз через загату, збирає їх в сакви.
— Добрий вечір вам! — озвалася я до нього.
— Дай боже! — привітав і він.
— Трусите?
— Еге.
— Пора?
— Пора.
— Добре робите, а то обнесуть з листям.
— Хіба?
— От і сьогодні,— кажу,— Шпаків Іванець...— Та й розповіла йому, ще й жалкую що такого дуки, такого поважного батька дитина та така вдалася шкодлива. На тому й годі.
А в середу зовуть мене до волості. Що там таке? Ніяк не вгадаю, нащо мене кличуть, нащо я їм здалася? Приходжу, аж там вже отець Максим і Іванець з батьком. Тоді я зараз догадалася, що це їванцеві треба видихати попові груші.
— Бачили, дячихо? — питаються у мене.
— Вже,— кажу,— грі&а на душу не прийму, не потаюся; що бачила, то бачила.
Іванець і сам не таївся, признався; тільки змагається, що він сім груш струсив, а отець Максим доводить, що не сім, а повну пазуху. Питаються у мене: скільки? Хіба я лічила їх?
Наче воно не все одно — чи сім, чи сім сотень! Все однаковісінько! Гріх, крадіж, чужого не руш...
Отець Максим показав своє добре серце:
— Я,— каже,— не за шкоду, а за гріх... Треба хлопця відучити, щоб не крав; а то що з нього буде, як воно в літа прийде, з огню рватиме! Мені плати не треба, а нехай його поучать березовою кашкою; нехай йому прочуханку дадуть прилюдно, а я за нього в церкві молитимуся цілий рік, щоб господь воздав йому по ділам його.
Стоїть Іванець наче крейда, очима блимає на людей та труситься, наче його пропасниця б'є...
На тому б воно, певно, й скінчилося, коли б був старшина прикусив собі язика; а то, бачте, ні з сього ні з того:
— У нього,— каже,— батько є; нехай в хаті в себе і поучить сина, а прилюдно — шкода!
Отець Максим любенько й каже на те:
— На батька нічого сподіватися, коли досі не напутив на добро, то вже й не напутить, а різочок йому десяточків п'ять засипте, щоб смачніші груші були.
Старшина знов своє: не буде сього! Бачте, наперекір попові: не буде та й не буде.
Отець Максим і на се не розсердився; покликав до себе Іванця, погладив по голівці та й каже:
— Коли ні громада, ні батько не дбають про тебе, не хочуть обмити твого тіла, то ти сам дбай про себе, обмий свою душу. Погадай: що тебе жде на тім світі! — І почав йому числити, скільки то чортів труситимуть його, скільки груш огнених пхатимуть у рот залізними гаками... Господи!
Розійшлись... Шпачиха з Іванцем до мене:
— Дайте раду, як попа ублагати... Похваляється, що клястиме Іванця в церкві.— І давай заводити, а їванець за нею.
Я й кажу:
— Отець Максим хвалився, що молитиметься...
— То він при людях так: а на самоті і мені, і Іванцеві аж забожився, що клястиме.
— Гм! — кажу я.— Коли похвалявся, то й клястиме.
— За службою?
— Вже ж ніде більш, на проскомідії.
— Ох, мені лихо!.. І то б то господь його вчує?
— На те він піп... Не забули, певне, як у Прокопихи руку звело...
— Хіба то* від прокльону?
— Авжеж!
Шпачиха знов до попа: дає йому на молитви п'ять рублів, а він не бере, п'ятдесят править, та ще гірше страхає хлопця пеклом, і тим, і сим, і вже чим тільки не страхав його...
Старий Шпак накинув ще п'ятку, а більше, каже,— хоч трісну, не дам.
Чого вже не робила йому жінка, як його не благала, як не голосила — як затявся, одно твердить:
— Не дам та й не дам!
А їванець реве!.. Воно таки легкодухе таке було, полохливе, усього страхалося, уночі ні за що без світла у сіни не піде; з-під бовдура, каже було, куций виплигне, та на шию до мене...
Цілу ніченьку дитина не спала: усе їй таке ввижалося, що не при нас, не при вас, не при хаті згадувати. Цур йому!.. Да воскреснеть бог!..
Отеє що зведе їванець очима, зараз і жахається, і кричить:
— Ой мамо, мамо! Чортяки мене за ребра гаками хочуть тягти!.. Залізні груші мені в рот пхають!..
Або ввижається йому, що увесь він обріс огняними грушами... Прокинеться, верзе нісенітницю!
— Панотченьку! Простіть, не кляніть, не буду!.. Світом трохи заспокоївся, задрімав...
Батько й мати до отця Максима.
— Уважте! Спустіть наполовину, не проклинайте. Отець Максим — за се люблю його — слова свого не
міняє: що сказав, як відрізав.
Вертаються Шпаки від отця Максима, отут їм назустріч Одарка голосить:
— Лишенько! Горенько! Іванця чортяки втопилиі
— Де? Як? Коли?
— Прокинувся,— каже,— та прожогом з хати, та на пастовень, та до сажавки, збіг на кладку, та в воду сторч головою, тільки круги розійшлися...
Витягли: на ряднах трусили, на бочці качали, нічого не вдіяли...
Отець Максим як почув, аж заплакав...
— Я,— каже,— його по-християнськи поховаю, хоч він і наложив на себе руки...
Тут старшина проти нього:
— Не можна! Нехай виїде лікар, да становий, да слідчий... Приїхали... Всю громаду розпитували, і мене потягли.
Я нічого не потаїла, одна я правду визнала. Люде кажуть:
— З переполоху Шпаченко втопився. А я одна кажу:
— Неправда! Який там переполох!.. Так вже йому на роду написано.
Звеліли поховати Іванця як слід по-християнськи...
От якого клопоту всьому селу наробив Іванець! Коли б хоч з чого, а то із-за груш — нехай би вони погнили були! А то б пішов, вклонився, попрохав — отець Максим і дав би! Так ні ж! Чортяка підвела: крадене смачніше!..