Попо, ані Фіфіна ніколи не бачили гарніших істот. вив
— Як по-твоєму, чи не можна їх спіймати? — збуджено шта спитав Попо. тРи
Фіфіна похитала головою. ЦІ-
— У нас нема чим ловити,— відказала вона.— А якби зяб; й було, то що б ми з ними робили? —
— Віднесли б матусі Анні, щоб зварила на вечерю. пері
— Ні, мені було б шкода їх їсти,—■ заперечила Фіфіна.— Вони такі гарненькі! пРо,
Попо з хвилину подумав і мовчки погодився. Ці рибки кові
були надто гарні, щоб їх їсти. Мабуть, не варто й ляка— Ми
ти їх. йом
— Це правда,—■ прошепотів він. —
— Давай краще наловимо крабів і однесемо додому,— запропонувала Фіфіна.— Матуся Анна їх любить. пізн
Дряпаючись по скелях, вони спустилися до води в ін— міті
шому місці, знайшли дві лозинки й почали колупати ними Ви :
піщане дно. 3Р^
— Є, Фіфіно! — гукнув Попо невдовзі.— Спіймав одно— Моя го! Ой, і красень :ке! Ти тільки поглянь! До і
Він витяг з води великого зеленкувато-червоного краба, обережно тримаючи його, щоб той не вхопив клішнею за палець.
— Гаразд, привали його каменем, поки я спіймаю ще одного,— сказала Фіфіна.— Тоді ми зчешімо їх за клішні, щоб не повтікали.
Через хвилину вона теле спіймала краба, і вони зчепили їх обох за клішні. Тоді розбрелися порізно й заходились шукати далі. Незабаром у них була влее довгенька низка крабів, і Фіфіна сказала, що на сьогодні досить.
Вони вже збирались рушати додому, коли до берега пристав човен і з нього вийшли татусь Жан та ще кілька рибалок. Попо здивувався. Він і не гадав, що вже час повертатись човнам. Проте це й справді був ного батько, а трохи віддалік, користаючись з попутного вітерця, прямували до берега й інші човни. Десятки невеличких білих вітрил виблискували у промінні призахідного сонця. То була прекрасна картина. А зовсім поруч, широко розставивши босі ноги, стояв татусь Жан, у закачаних до колін штанях і розстебнутій на грудях подертій безрукавці. Він тримав низку риби, що, мов скляна, виблискувала на сонці. Рибини були нанизані на лозину, просилену крізь їхні зябри.
— Куди ж нам стільки риби? — здивувалась Фіфіна, переводячи погляд з батькової низки на своїх крабів.
— Частину ми з'їмо,— сказав татусь Жан.— Частину продамо на базарі. А коли щось лишиться, віднесу дядечкові Жаку — він лшве ira тому кінці Приморської вулиці. Ми ще й досі його не навідали, і мені хотілося б зробити йому невеличкий подарунок.
— А мені з тобою молена? — квапливо спитав Попо.
— Не сьогодні,— відповів татусь Жан. — Я повернуся пізно. Може, колись іншим разом... Ого! — Він раптом помітив низку крабів, що лежала на землі біля його ніг.— Ви тільки погляньте! Таж у мене просто чудові діти! Ото зрадіє матуся Анна! Ну що ж, за мною теле не пропаде. Може, наступної неділі ми з вами підемо на прогулянку до маяка.
Попо випнув груди. Він почував себе цілком дорослою людиною. А обіцяна прогулянка до маяка вмить витіснила образу на батька, який не схотів узяти його з собою до дядечка Жака. Він дріботів пологим схилом слідом за татусем Жаиом і Фіфіною, тягнучи низку крабів з таким же гордим виглядом, з яким татусь Жан ніс свою блискотливу рибу.
В ГОСТІ ДО СЕЛА
Минуло кілька тияснів, і Попо став почувати себе справжнім городянином. Він уже майже забув, як ще зовсім недавно вопи були чужинцями в Кап-Гаїтьєні. Та от він почув розмову, яка знов нагадала йому про село, звідки вони прийшли. Матуся Анна нудьгувала за родичами, що лишились у горах. Вона дуже хотіла побачитись зі своєю матір'ю, бабусею Терсілією, і ще раз побувати в хатині, яку звикла вважати рідним домом: адлсе в тій хатині во. на й народилася. Скучила вона і за тітонькою Марі та її дітьми. Матуся Анна ніколи раніше не розлучалася зі своїми родичами, тож ие дивно, що вона так нудьгувала за ними.
— Ну що ж, коли так, ти можеш піти туди в суботу разом з дітьми,— сказав їй татусь Жан.— Погостюете там, а в неділю по обіді я прийду по вас.
Почувши ці слова, усі страшенно зраділи. Попо витанцьовував посеред хатини. Фіфіна плескала в долоні. А матуся Анна сховала обличчя, щоб піхто не бачив, як вона з радощів аж заплакала.
Субота! О щасливий день!
Чом ти так довго не настаєш, субото? Хіба ти не бачиш, як леде тебе маленький Попо, сидячи біля хатини? Хіба ти не бачиш, як леде тебе матуся Анна, тихо стоячи з маленькою Пансією на руках? Де ти забарилася, субото?
Але субота не забарилася. Субота настала. Попо надяг свого білу сорочину і відчув себе справжнім чепуруном. Фіфіна вдяглася в найчистіше платтячко, а маленьку Пансію матуся Анна ретельно викупала. І знову невелика купка подорожніх вирушила в дорогу. Та цього разу їхня мандрівка не була схол^а на попередню. По-перше, вони залишили вдома осликів, бо не несли з собою важких клунків. А по-друге, з ними не було татуся Жана. Він, як звичайно, подався в море рибалити, бо не можна було втрачати денний заробіток.
На околиці міста вони спинилися, щоб подивитись на різницю. То був бетонований майданчик під залізшім навісом. Тут кожного дня забивали худобу на м'ясо для городян.
Можуть спитати: а навіщо в такому маленькому місті, як Кап-Гаїтьен, щодня забивати худобу? Та річ у тім, що на Гаїті льоду дістати дуже важко. Там немає ні льодовень, ні великих холодильників, і, щоб м'ясо не псувалося від постійної спеки, доводиться щодня поповнювати його запас. Ось чому різники ніколи не сидять без діла.
Матуся Анна трохи почекала, щоб її допитливі дітлахи могли побачити, що там діється. Поряд з різницею стояло на припоні з десяток бичків та баранів, а різники тим часом гострили ножі. Та Попо й Фіфіна не схотіли дивитись, як різники убиватимуть нещасних тварин, і скоро рушили далі.
Незабаром вони поминули єдину в місті фабрику, де консервують ананаси, щоб потім одвезти їх пароплавом до Сполучених Штатів. На фабриці було багато робітників негрів. На відміну од інших, вони працювали не розгинаючи спини, і в Попо майнула думка, що такий поспіх у роботі навряд чи приємний.
— А де ми сьогодні ночуватимемо? — спитала Фіфіна в матері.
— Мабуть, у тітоньки Марі,— відказала матуся Анна.— У бабусі Терсілії надто тісно. А в тітоньки Марі можна буде постелити вам на підлозі. Там місця вистачить.