— Ну як, подобається, братику?
— Так, дуже,— відказав Попо.
— А проте столик, над яким ти працюєш, це дріб'язок. Стола кожен змайструє. А от робити справжні гарні речі — це вже діло куди веселіше.
Попо не сподобались Марселеві слова. Виходило так, ніби той зневажає прості, немудрящі речі, над якими може працювати він, Попо.
— Ну й нехай я поки що вмію тільки це,— сердито відказав він,— але скоро навчуся всього так само, як і ти. Нехай тільки мені покажуть — і я теж робитиму різні речі не гірше за інших.
Марсель добродушно засміявся:
— Авжеж, робитимеш, братику! Просто я хотів сказати, що попервах воно не дуже весело, коли тобі доручають лише такі дрібниці, як чистити дошки. Як на мене, марудне це діло.
— А мені здалося, що ти з мене глузуєш
17
— Що ти, братику! Ось іди-но сюди на хвилинку, я щось тобі покажу.
Попо підійшов до Марселевого верстата. Перед ним лежало чудове блюдо, вирізане з цілого куска дерева. Марсель трохи підняв його, щоб Попо міг краще розгледіти.
— Ой, яке гарне! — вигукнув Попо.
— Иу, це ще зовсім просте,— скромно мовив Марсель.— Розумієш, адже я й сам тут ще недавно. Це перша гарна річ, яку я спробував зробити.
— Ля теж робитиму такі?
— Ну звичайно, братику. Десь за тиле день-другий і ти зробиш таке блюдо. Це зовсім не валеко.
— А оці чудові штуки по краях і на дужках — робити їх, мабуть, страшенно важко?
— Так, це чи не найважче, але татусь Жак тобі допоможе, коли ти робитимеш перше блюдо. Мені він теж допомагав.
Попо не зводив очей з тонких візерунків, вирізьблених на дереві. Там були квіти, листя, стебельця. А навколо дужок немовби обкрутилися пагінці винограду.
— Мабуть, у дядечка Жака є ще одне, зовсім готове блюдо, і візерунки він різьбить з нього?
— Ні,— заперечив Марсель.— Блюда всі однакові, але візерунок на коленому різний. Робити той самий не годиться. Коли жінка купує блюдо, то не хоче, щоб воно було точнісінько таке ж, як і в сусідки. Отож на коленому має бути свій візерунок.
Попо вернувся до свого верстата й схилився над дошкою для стола.
Сонячне проміння заливало майстерню. Дядечко Жак. який працював поблизу дверей, мав дуже серйозний і повалений вигляд. Він раз у раз морщив лоба й нахилявся над якимись планками, що їх припасовував одну до одної. Попо чув, як дядечко Жак, працюючи, весь час щось насвистує або мугикає.
Старий Дюран без упину сновигав між верстатами, перекладаючи з місця на місце різні речі й попихкуючи люлькою. Він майстрував стільця. Але, як це властиво старим людям, Дюран був неуважний і кожного разу забував, де подів свої інструменти. Через те він весь час був дулее заклопотаний. А на кінець дня виявлялося, що зробив він менше, ніж дядечко Жак, хоча й був не гіршим за нього майстром.
Лише одного Попо не міг зрозуміти: як це можна різьбити блюдо, ие маючи готового візерунка? І як знаходять —новий візерунок для коленого блюда? То була для нього
справжня загадка. Йому дуже хотілось навчитися робити такі ж гарні меблі, які виходили в дядечка Жака та старого Дюрана, але блюда його просто лякали: навряд чи він зуміє коли-небудь вирізьбити хоч простенького візерунка.
Після обіду Попо знов підійшов до Марселевого верстата.
— Марселю,— тихо мовив він.— Поясни мені одну річ. Як молсе людина різьбити візерунок, нікуди не дивлячись, і як це вона коленого разу вигадує новий?
— Це дуже важке питання, дорогий мій братику. Я й сам уясе не раз про це думав. А давай-но спитаємо в татуся Жака.
Вони рушили до верстата дядечка Жака.
— Дядечку Жаку, скажіть нам, будь ласка, як це ви робите блюда, не маючи перед очима готового візерунка, і на коленому різьбите щось нове?
— Це важке питання, хлоп'ята, дуже ваяске. Поспитайте краще старого Дюрана.
Старий Дюран порався біля свого верстата, стукаючи по долоту дерев'яним молотком. Коли хлопчики підступили до нього, він підвів голову і втер спітніле чоло. Обличчя його розпливлося в широкій усмішці. Він витяг з рота люльку й затиснув її в лівій руці.
— Старий Дюране, скажи ти нам, будь ласка, ось що: як це ти різьбиш блюда без готового візерунка і кожного разу вигадуєш новий?
— О, це ваяске питання, дітки, дуясе й дуясе ваяске.
— Ваяске, старий Дюране, але ти повинен нам відповісти. Ми хочемо знати.
— Ну що ж, дітки, треба вкладати в свій візерунок частку себе самого, ось воно як.
— Та ні, ти морочиш нас, старий Дюране! Це не відповідь, а загадка. Як молсе хлопчик вкласти себе самого у якийсь там візерунок?
— О, це таки й справді загадка, але я зовсім вас не морочу. От іду я, скажімо, вранці берегом моря на роботу. Іду і бачу, як з бухти випливають рибальські човни під вітрилами. Я собі пішов далі, а у мене в пам'яті все ще стоїть ця картина. Зустрічаю по дорозі голодного жебрака — але глядь, і ця картина лишилася в пам'яті. Одні картини примушують мене радіти з того, що я живу. Від інших хочеться плакати. А є й такі, що лягають на серце важким каменем. Коли я радий життю, все довкола здається мені гарним і яскравим: і дерева, й квіти, й пташки. А коли мені хочеться плакати, все це має зовсім інший вигляд. Так от, коли я сідаю за роботу, я, звичайно, про це не думаю. Просто сидясу собі, наспівую або висвистую якусь пісеньку та різьблю дерево, ножем чи долотом — як коли. А те, що в мене на серці, виливається у візерунок. Він немовби вбирає в себе мої почуття. Це, може, трохи дивно, але все воно точнісінько так і є, як я кажу. Мій візерунок — це я сам. Я вкладаю в нього свою радість і свій смуток. Вирізьбити візерунок — це все одно що скласти пісню.
— Як цікаво! — прошепотів Попо.
— Скидається на казку,—■ мовив Марсель,— але мені подобається.
— І от коли люди подивляться на мій візерунок,— говорив далі старий Дюран.— вони побачать не лише дерева й човни, квіти й тварин чи якісь там інші речі, але й відчують усе те, що відчував я, коли різьбив цей візерунок. У цьому-то вся суть. Якби не це, люди ніколи б не могли дізнатися про почуття інших.
— Ой, так це ж найкраще діло в світі — різьбити візерунки!
— Нема нічого кращого,— сказав старий Дюран.
— Це правда,— підтвердив і дядечко Жак.— Старий Дюран чудово про все вам розказав, і дулее правильно. Сподіваюся, що ви його зрозуміли.