Я очуняв, коли доповідач заявив, що ввідну частину він закінчив і тепер хотів би продемонструвати машину в дії.
— Цікаво, цікаво, — сказав, прокинувшись, магістр-академік. — Анумо… Самі вирушите?
— Розумієте, — сказав Сідловий, — я хотів би залишитися тут, щоби давати пояснення по ходу подорожі. Може, хто-небудь із присутніх?..
Присутні занепокоїлися. Напевно, всі згадали загадкову долю мандрівника на край плоскої Землі. Хтось із магістрів запропонував відправити дубля. Сідловий відповів, що це буде нецікаво, бо дублі малочутливі до зовнішніх подразників і тому будуть поганими передавачами інформації. З задніх рядів запитали, якими можуть бути зовнішні подразники. Сідловий відповів, що звичайні: зорові, нюхові, дотикові, акустичні. Тоді з задніх рядів знову запитали, які дотикові подразники превалюватимуть. Сідловий розвів руками і сказав, що це залежить від поведінки мандрівника в тих місцях, куди він потрапить. У задніх рядах промовили: "Ага…" — і більше запитань не ставили. Доповідач безпорадно озирався. У залі дивилися хто куди, та не в очі. Магістр-академік добродушно примовляв: "Ну? Ну що ж? Молодь! Ну? Хто?" Тоді я звівся і мовчки пішов до машини. Ненавиджу, коли доповідач агонізує: ганебне, жалюгідне і болісне видовище.
Із задніх рядів крикнули: "Сашко, ти куди? Отямся!" Очі Сідлового заіскрилися.
— Дозвольте мені, — сказав я.
— Будь ласка, будь ласка, звичайно! — забурмотів Сідловий, хапаючи мене за палець і підтягуючи до машини.
— Одну хвилиночку, — сказав я, делікатно вириваючись. — Це надовго?
— Та як вам буде завгодно! — вигукнув Сідловий. — Як ви мені скажете, так я і зроблю… Та ви ж самі керуватимете! Тут усе дуже просто. — Він знову схопив мене і знову потяг до машини. — Ось це кермо. Ось це педаль зчеплення з реальністю. Це гальмо. А це газ. Ви автомобіль водите? Ну й прекрасно! Ось клавіша… Ви куди хочете — в майбутнє чи в минуле?
— У майбутнє, — сказав я.
— А, — промовив він, як мені здалося, розчаровано. — В описуване майбутнє… Це різні там фантастичні романи та утопії. Звичайно, теж цікаво. Тільки врахуйте, це майбутнє, напевне, дискретне, там повинні бути величезні провали у часі, ніякими авторами не заповнені. Втім, байдуже… Так ось, цю клавішу ви натиснете два рази. Один раз зараз, при старті, а другий раз — коли захочете повернутися. Розумієте?
— Розумію, — сказав я. — А якщо в ній щонебудь зламається?
— Абсолютно безпечно! — Він замахав руками. — Як тільки в ній що-небудь зіпсується, хоч одна порошинка потрапить між контактами, ви миттєво повернетеся сюди.
— Дерзайте, юначе, — сказав магістр-академік. — Розповісте нам, що ж там, у майбутньому, ха-ха-ха…
Я видерся в сідло, намагаючись ні на кого не дивитися і почуваючись дуже химерно.
— Натискайте, натискайте… — пристрасно шепотів доповідач.
Я натиснув на клавішу. Це був, напевне, якийсь аналог стартера. Машина смикнулася, захрюкала і почала рівномірно тремтіти.
— Вал зігнули, — шепотів з досадою Сідловий. — Ну нічого, нічого… Вмикайте швидкість. Ось так. А тепер газу, газу…
Я дав газу, водночас плавно витискаючи зчеплення. Світ став тьмяніти. Останнє, що я почув у залі, було добросерде запитання магістраакадеміка: "І яким же чином ми за ним спостерігатимемо?.." І зал щез.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Єдина відмінність між Часом і будь-яким із трьох просторових вимірів полягає в тому, що наша свідомість рухається уздовж нього.
Г. Дж. Веллс
Спочатку машина рухалася стрибками, і я був заклопотаний тим, щоб утриматися в сідлі, стиснув ногами раму та щосили чіплявся за кермову дугу. Краєм ока я розмито бачив довкола якісь розкішні примарні будівлі, мутно-зелені рівнини та холодне, негріюче світило в сірому тумані неподалік від зеніту. Потім я зрозумів, що тряска і стрибки відбуваються через те, що я забрав ногу з акселератора, потужності двигуна (зовсім як це буває на автомобілі) не вистачає, і тому машина рухається ривками, на додачу раз у раз натикаючись на руїни античних і середньовічних утопій. Я додав газу, рух відразу став плавний, і я зміг, нарешті, влаштуватися зручніше і усе роздивитися.
Мене оточував примарний світ. Величезні будівлі з кольорового мармуру, прикрашені колонадами, височіли серед маленьких сільських будиночків. Навкруги за повної відсутності вітру колихалися хлібні ниви. Вгодовані прозорі отари паслися на траві, на пагорках сиділи благовидні сиві пастухи. Всі, як один, вони читали книги і старовинні рукописи. Потім поряд зі мною з'явилися два прозорих чоловіки, встали в пози і почали говорити. Обидва вони були босі, увінчані вінками і закутані у складчасті хітони. Один тримав у правій руці лопату, а в лівій — стискав сувій пергаменту. Другий опирався на киркомотику і розгублено бавився величезною мідною чорнильницею, підвішеною до пояса. Говорили вони по черзі і, як мені спершу здалося, один із одним. Але швидко я зрозумів, що звертаються вони до мене, хоча жоден із них навіть не поглянув у мій бік. Я прислухався. Той, що був з лопатою, довго й монотонно викладав основи політичного устрою прекрасної країни, громадянином якої був. Устрій був надзвичайно демократичний, про жоден примус громадян не могло бути й мови (він кілька разів з особливим наголосом це підкреслив), усі багаті та безтурботні, і навіть найостанніший землероб має не менше трьох рабів. Коли він замовкав, щоб перепочити і облизати губи, починав той, що з чорнильницею. Він хвалився, нібито щойно відпрацював свої три години перевізником на річці, не взяв ні з кого ані копійки, бо не знає, що таке гроші, а зараз прямує під покров струменів віддатися віршуванню.
Говорили вони довго — судячи зі спідометра, кілька років, — а потім раптом несподівано щезли, і стало порожньо. Крізь примарні будівлі просвічувалось нерухоме сонце. Несподівано невисоко над землею повільно пропливли важкі літальні апарати з перетинчастими, як у птеродактилів, крилами. У першу мить мені здалося, що всі вони горять, але потім я помітив, що дим у них іде з великих конічних труб. Важко розмахуючи крильми, вони летіли наді мною, сипався попіл, і хтось кинув на мене зверху сучкувате поліно.