Я виліз із крісла і відійшов у кут. Далі хвоста справа не зрушилася, але видовище й без того було моторошнувате. Я спробував ще раз, і хвіст заколосився. Я взяв себе в руки, примружився і почав якнайвиразніше уявляти подумки шматок звичайного житнього хліба, як його відрізають від буханця, намащують маслом — вершковим, з кришталевої масельнички — і кладуть на нього кружальце ковбаси. Бог з нею, з лікарською, нехай буде звичайна полтавська напівкопчена. З кавою я вирішив поки зачекати. Коли я обережно розплющив очі, на лікарському халаті лежав чималий кусень гірського кришталю, всередині якого щось темніло. Я підняв цей кристал, за кристалом потягся халат, незбагненно до нього прирослий, а всередині кристала я розрізнив бажаний бутерброд, дуже схожий на справжній. Я застогнав і спробував подумки розколоти кристал. Він покрився густою сіткою тріщин, тому бутерброд майже зник із вигляду. "Дурень, — сказав я собі, — ти з'їв тисячі бутербродів, і ти нездатен більш-менш чітко їх уявити. Не хвилюйся, нікого немає, ніхто тебе не бачить. Це не залік, не контрольна і не іспит. Спробуй ще раз". І я спробував. Краще б я не пробував. Уява моя чомусь розбурхалася, в мозку спалахували і згасали найнесподіваніші асоціації, і з кожною новою спробою приймальня наповнювалася дивними предметами. Багато з них вийшло, мабуть, із підсвідомості, з дрімучих джунглів спадкової пам'яті, з давно пригнічених вищою освітою первісних страхів. Вони мали кінцівки і безперервно рухалися, вони видавали огидні звуки, вони були непристойні, вони були агресивні та весь час чубились. Я зацьковано озирався. Все це дуже нагадувало мені старожитні гравюри, із сценами спокутування святого Антоні я. Особливо гидотною видавалася овальна тарілка на павучих лапах, покрита з боків жорсткою ріденькою шерстю. Не знаю, що їй від мене було треба, але вона відходила у дальній кут кімнати, розганялася і з усього маху копала мене під коліна, поки я не притис її кріслом до стіни. Частину предметів кінець кінцем мені вдалося знищити, решта розбрелися хто-куди і поховалися. Залишилися: тарілка, халат із кристалом і горня з чорною рідиною, яке розрослося до розмірів глечика. Я підняв його обома руками і понюхав. Як на мене, це було чорне чорнило для авторучки. Тарілка за кріслом ворушилася, дряпаючи лапами кольоровий лінолеум, і гидко сичала. Мені було дуже незатишно.
У коридорі пролунали кроки та голоси, двері розчинилися, на порозі з'явився Янус Полуектович і, як завжди, промовив: "Так". Я заметався. Янус Полуеісгович пройшов до себе в кабінет, на ходу недбало, одним універсальним рухом брови ліквідувавши всю створену мною кунсткамеру. За ним пройшли Федір Симеонович, Крістобаль Хунта з товстою чорною сигарою в кутику рота, насуплений Вибігалло і рішучий Роман Ойра-Ойра. Всі вони були заклопотані, дуже поспішали і не звернули на мене жодної уваги. Двері в кабінет залишилися відчиненими. Я з полегшеним зітханням вмостився на колишнє місце і тут з'ясував, що мене підстерігає велике порцелянове горня з паруючою кавою і тарілка з бутербродами. Хтось із титанів про мене всетаки подбав, уже не знаю хто. Я взявся снідати, наслухаючи голоси, що долинали з кабінету.
— Почнемо з того, — з холодним презирством сказав Крістобаль Хозевич, — що ваш, даруйте, "Пологовий Будинок" знаходиться точнісінько під моїми лабораторіями. Ви вже влаштували один вибух, і в результаті я упродовж десяти хвилин був змушений чекати, поки в моєму кабінеті вставлять вибиті шиби. Я дуже побоююсь, що аргументи більш загального характеру ви до уваги не візьмете, і тому керуюся суто егоїстичними міркуваннями…
— Це, дорогенький, моя справа, чим я у себе займаюся, — відповідав Вибігалло фальцетом. — Я до вашого поверху не пхаюся, хоча ось у вас останнім часом без упину тече жива вода. Вона мені всю стелю замочила, і клопи від неї заводяться. Але я до вашого поверху не пхаюся, а ви не пхайтеся до мого.
— Г-голубчику, — пророкотів Федір Симеонович, — Амвросію Амбруазовичу! Т-треба ж узяти до уваги м-можливі ускладнення… Н-ніхто ж не займається, скажімо, д-драконом у будівлі, х-хоча є й вогнетриви, і…
— У мене не дракон, у мене щаслива людина! Велет духу! Якось дивно ви міркуєте, товаришу Ківрін, дивні у вас аналогії, чужі! Модель ідеальної людини — і якийсь позакласовий вогнедишний дракон!..
— Г-голубчику, та ж річ не в тому, щ-що він позакласовий, а в тому, що він п-пожежу може влаштувати…
— От, знову! Ідеальна людина може влаштувати пожежу! Не подумали ви, товаришу Федоре Симеоновичу!
— Я г-говорю про д-дракона…
— А я говорю про вашу неправильну установку! Ви стираєте, Федоре Симеоновичу! Ви всіляко замазуєте! Ми, звичайно, стираємо протиріччя… між розумовою і фізичною… між містом і селом… між чоловіком і жінкою, нарешті.. Але замазувати прірву ми вам не дозволимо, Федоре Симеоновичу!
— Яку п-прірву? Що за ч-чортівня, Р-романе, кінець кінцем?.. Ви ж йому при мені п-пояснювали! Я к-кажу, Амвросію Амб-бруазовичу, що ваш експеримент неб-безпечний, розумієте?.. М-місто можна з-знищити, розумієте?
— Я-то все розумію. Я-то не дозволю ідеальній людині вилуплюватися посеред чистого поля!
— Амвросію Амбруазовичу, — сказав Роман, — я можу ще раз повторити свою аргументацію. Експеримент небезпечний тому…
— От я, Романе Петровичу, давно на вас дивлюсь і ніяк не можу збагнути, як ви можете застосовувати такі вислови щодо людини-ідеалу. Ідеальна людина для нього, бачте, небезпечна!
Тоді Роман, очевидно, через молодий запал, утратив терпець.
— Та не ідеальна людина! — закричав він. — А ваш геній-споживач!
Запанувала зловісна мовчанка.
— Як ви сказали? — страшним голосом поцікавився Вибігалло. — Повторіть. Як ви назвали ідеальну людину?
— Ян-нусе Полуектовичу, — сказав Федір Симеонович, — так, друже мій, не можна все-таки…
— Не можна! — вигукнув Вибігалло. — Правильно, товаришу Ківрін, не можна! Ми маємо експеримент міжнародно-наукового значення! Велет духу повинен з'явитися тут, у стінах нашого інституту! Це символічно! Товариш ОйраОйра з його прагматичним нахилом примітивно, товариші, ставиться до проблеми! І товариш Хунта теж дивиться вузьколобо! Не дивіться на мене, товаришу Хунто, царські жандарми мене не залякали, і ви мене теж не залякаєте! Хіба в нашому, товариші, дусі боятися експерименту? Звичайно, товаришу Хунті, як колишньому іноземцеві та працівнику церкви, дозволено інколи часом помилятися, але ж ви, товаришу Ойра-Ойра, і ви, Федоре Симеоновичу, ви ж прості російські люди!