Я проминув територію адміністративно-господарчого відділу. Вхід до приймальні Модеста Матвійовича був закладений хрест-навхрест двотавровими залізними брусами, а з боків, шаблі наголо, стояли два здоровенні іфрити в тюрбанах і у повному бойовому спорядженні. Ніс кожного, червоний і розпухлий від нежиті, був проколотий масивним золотим кільцем з бляшаним інвентарним номерком. Довкола пахло сіркою, паленою шерстю і стрептоцидовою маззю. Я затримався на якийсь час, розглядаючи їх, бо іфрити у наших широтах істоти рідкісні. Але той, що стояв праворуч, неголений і з чорною пов'язкою на оці, почав поїдати мене оком. Про нього ходила погана слава, нібито він колишній людожер, і я поквапом пішов далі. Мені було чути, як він з хлюпанням тягне носом і прицмокує за моєю спиною.
У приміщеннях відділу Абсолютного Знання були відчинені всі кватирки, тому що сюди просочувався запах оселедцевих голів професора Вибігалли. На підвіконнях намело, під батареями парового опалення темнілись калюжі. Я зачинив кватирки і пройшовся між незаймано чистими столами працівників відділу. На столах красувалися новеньке чорнильне приладдя, що не знало чорнил, із чорнильниць стирчали недопалки. Дивний це був відділ. Гасло в них було таке: "Пізнання безкінечності потребує безкінечного часу". Це я не заперечував, але вони робили з цього несподіваний висновок: "А тому працюй не працюй — усе однаково". І в інтересах незбільшення ентропії Всесвіту вони не працювали. Принаймні, більшість із них. "Ан масс", як сказав би Вибігалло. По суті, завдання їхнє зводилося до аналізу кривої відносного пізнання в галузі її асимптотичного наближення до абсолютною істини. Тому одні співробітники весь час займались діленням нуля на нуль на настільних "мерседесах", а інші — відпрошувалися у відрядження на безкінечність. Із відряджень вони поверталися бадьорі, відгодовані та відразу брали відпустку за станом здоров'я. У проміжках між відрядженнями вони ходили з відділу у відділ, вмощувалися із запаленими цигарками на робочі столи і розповідали анекдоти про розкриття невизначеностей методом Лопіталя. Їх легко впізнавали за порожнім поглядом і за подряпаними від безперервного гоління вухами. За півроку мого перебування в інституті вони дали "Алдану" всього одне завдання, що зводило до того ж ділення нуля на нуль і не містило жодної абсолютної істини. Може, хтось із них і займався справжньою справою, але я про це нічого не знав.
О пів на одинадцяту я вступив на поверх Амвросія Амбруазовича Вибігалли. Прикриваючи обличчя носовичком і намагаючись дихати ротом, я попрямував просто у лабораторію, знану серед співробітників як "Пологовий Будинок". Тут, за твердженням професора Вибігалли, народжувалися в колбах моделі ідеальної людини. Вилуплювались, значиться. Компрене ву?[7]
У лабораторії було задушно і темно. Я увімкнув світло. З'явилися сірі гладенькі стіни, оздоблені портретами Ескулапа, Парацельса та самого Амвросія Амбруазовича. Амвросій Амбруазович був зображений у чорній шапочці на благородних кучерях, і на його грудях нерозбірливо сяяла якась медаль. На четвертій стіні колись теж висів якийсь портрет, але тепер від нього залишився тільки темний квадрат і три заіржавілих покручених цвяхи.
У центрі лабораторії стояв автоклав, у кутку — другий, більший. Біля центрального автоклава просто на підлозі лежали буханці хліба, стояли оцинковані відра з синюватими молочними відвійками і велетенський чан із пареними висівками. Судячи із запаху, десь поблизу знаходились і оселедцеві голови, але я так і не зміг зрозуміти, де.
У лабораторії панувала тиша, із надр автоклава долинало ритмічне клацання.
Чомусь навшпиньках я наблизився до центрального автоклава і зазирнув в оглядовий ілюмінатор. Мене і раніше нудило від запаху, а тут стало зовсім кепсько, хоча нічого особливого я не побачив: щось біле і безформне повільно коливалося у зеленкуватій напівтемряві. Я вимкнув світло, вийшов і старанно зачинив двері. "По писку його", згадав я. Мене непокоїли дивні передчуття. Тільки тепер я помітив, що навколо порога проведена товста магічна смуга, розписана кострубатими кабалістичними знаками. Придивившись, я зрозумів, що це було заклинання супроти такі — голодного демона пекла.
Із певним полегшенням я покинув Вибігаллові володіння і почав підійматися на шостий поверх, де Жіан Жіакомо і його співробітники займалися теорією та практикою Універсальних Перетворень. На маршових сходах висів яскравий віршований плакат, що закликав до створення громадської бібліотеки. Ідея належала місцевкому, вірші були мої:
Розкопай своїх підвалів,
Шаф своїх перетруси,
Різних книжок і журналів
По можливості неси.
Я почервонів і пішов далі. Вступивши на шостий поверх, я відразу побачив, що двері Вітькової лабораторії привідчинені, і почув хрипкий спів. Я підкрався до дверей.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Хочу тебе прославити,
Тебе, що пробивається крізь хугу вечором зимовим.
Твоє сильне дихання та мірне биття твого серця…
В. Вітмен
Допіру Вітько сказав, що йде в одну компанію, а в лабораторії залишає працювати дубля. Дубль — це дуже цікава штука. Зазвичай, це досить точна копія свого творця. Бракує, скажімо, людині рук — він створює собі дубля, безмозкого, нечулого, котрий тільки і вміє, що паяти контакти, або тягати вантажі, або писати під диктовку, але вміє це робити досконало. Чи потрібна людині модель-антропоїд для якогось експерименту — і він створює собі дубля, безмозкого, нечулого, котрий тільки і вміє ходити по стелі чи приймати телепатеми, але вміє це добре. Чи найпростіший випадок. Збирається, скажімо, людина отримати зарплату, а часу марнувати їй не хочеться, і вона посилає замість себе свого дубля, котрий тільки і вміє, що нікого без черги не пропускати, розписуватись у відомості та порахувати гроші, не відходячи від каси. Звичайно, творити дублів уміють не всі. Я, наприклад, ще не вмів. Те, що в мене поки що виходило, нічого не вміло — навіть ходити. І от стоїш, бувало, в черзі, нібито тут і Вітько, і Роман, і Володя Почкін, а поговорити ні з ким. Стоять як кам'яні, не моргають, не дихають, з ноги на ногу не переминаються, і цигарку попрости ні в кого.