— А може, вам було би зручніше… через… е-е… Тут перед вами приходив один товариш, то він скористався.
— 1-і, батечку, так це ж був Крістобаль Хунта! Що йому — просочитися через каналізацію на десяток льє… — Маленький Чоловічок тужно махнув рукою. — Ми простіші… Дивана він із собою взяв чи трансгресував?
— Н-не знаю, — сказав я. — Річ у тому, що він теж запізнився.
Маленький Чоловічок приголомшено поскубав шерсть на правому вусі.
— Запізнився? Він? Неймовірно… Та хіба нам про це судити-радити? До побачення, Олександре Івановичу, даруйте великодушно.
Він з помітним зусиллям пройшов крізь стіну і щез. Я кинув недопалок у сміття на підлозі. Оце так диван! Це тобі не кіт, який розмовляє. Це щось солідніше — якась драма. Можливо, навіть драма ідей. А мабуть, прийдуть ще… ті, що запізнилися. Запевне прийдуть. Я поглянув на сміття. Де це я бачив віника?
Віник стояв поряд із діжкою під телефоном. Я взявся підмітати пилюку та сміття, і раптом щось важко зачепило за віник і викотилось на середину кімнати. Я поглянув. Це був блискучий подовгастий циліндрик завбільшки із вказівний палець. Я торкнув його віником. Циліндрик гойднувся, щось сухо затріщало, і в кімнаті запахло озоном. Я кинув віник і підняв циліндр. Він був гладенький, чудово відполірований і теплий на дотик. Я постукав по ньому нігтем, і він знову затріщав. Я повернув його, щоби оглянути з торця, і в ту ж секунду відчув, що підлога тікає у мене з-під ніг. Усе перевернулося перед очима. Я дуже боляче вдарився об щось п'ятами, потім плечем і маківкою, впустив циліндр і упав. Я був добряче приголомшений і не відразу збагнув, що лежу у вузькій щілині між піччю і стіною. Лампочка над головою розгойдувалась, і, піднявши очі, я з подивом побачив на стелі рубчасті сліди своїх черевиків. Крекчучи, я виліз із щілини і оглянув підошви. На підошвах була крейда.
— Одначе, — подумав я вголос. — Не просочитися б у каналізацію!..
Я пошукав очима циліндрик. Він стояв, торкаючись підлоги краєм торця, в положенні, що виключало будь-яку можливість рівноваги. Я обережно наблизився і опустився біля нього навпочіпки. Циліндрик тихо потріскував і розгойдувався. Я довго дивився, витягнувши шию, потім подмухав на нього. Циліндрик гойднувся сильніше, нахилився, і у ту ж мить за моєю спиною пролунало хрипке клекотіння і війнуло вітром. Я озирнувся і сів на підлогу. На печі акуратно складав крила велетенський гриф із голою шиєю і зловісним загнутим дзьобом.
— Здрастуйте, — сказав я. Я був переконаний, що гриф уміє розмовляти.
Гриф, схиливши голову, поглянув на мене одним оком і відразу став схожий на курку. Я привітально помахав рукою. Гриф відкрив було дзьоба, але розмовляти не захотів. Він підняв крило і почав ськатись у себе під крилом, тріскочучи дзьобом. Циліндрик продовжував погойдуватися і тріщати. Гриф перестав ськатися, втягнув голову в плечі і прикрив очі жовтою плівкою. Намагаючись не обертатися до нього спиною, я закінчив прибирання і викинув сміття у дощову пітьму за дверима. Потім я повернувся до кімнати.
Гриф спав, пахло озоном. Я подивився на годинник: було двадцять хвилин на першу. Я трохи постояв над циліндриком, розмірковуючи про закон збереження енергії та речовини. Навряд чи грифи конденсуються з нічого. Якщо цей гриф виник тут, у Соловці, отже, якийсь гриф (не обов'язково цей) зник на Кавказі чи де вони там водяться. Я прикинув енергію перенесення і боязко подивився на циліндрик. Краще його не чіпати, подумав я. Краще його чимось прикрити і нехай собі стоїть. Я приніс із передпокою ківшик, старанно прицілився і, затамувавши дихання, накрив ним циліндрик. Потім я сів на табурет, закурив і почав чекати ще чого-небудь. Гриф виразно сопів. У світлі лампи його пір'я вилискувало міддю, величезні кігті уп'ялися у вапно. Від нього повільно поширювався запах гнилятини.
— Даремно ви це зробили, Олександре Івановичу, — сказав приємний чоловічий голос.
— Що саме? — запитав я, озирнувшись на дзеркало.
— Я маю на увазі умклайдет…
Говорило не дзеркало. Говорив хтось інший.
— Не розумію, про що йдеться, — сказав я.
У кімнаті нікого не було, і я відчував роздратування.
— Я говорю про умклайдет, — промовив голос. — Ви даремно накрили його залізним ковшем. Умклайдет, або як ви його називаєте — чарівна паличка, потребує надзвичайно обережного поводження.
— Тому я й накрив. Та ви заходьте, товаришу, бо так дуже незручно розмовляти.
— Дякую вам, — сказав голос.
Просто переді мною неквапно сконденсувався блідий, вельми коректний чоловік у чудовому сірому костюмі. Трохи схиливши голову набік, він поцікавився з найвишуканішою ввічливістю:
— Чи можу я сподіватися, що не надто потурбував вас?
— Анітрохи, — сказав я, підводячись. — Прошу вас, сідайте і будьте як удома. Може, чаю?
— Дякую вам, — сказав незнайомий і сів навпроти мене, вишуканим жестом підсмикнувши колоші. — Що ж до чаю, то прошу вибачення, Олександре Івановичу, я щойно повечеряв.
Якийсь час він, світськи усміхаючись, дивився мені в очі. Я теж усміхався.
— Ви, напевне, з приводу дивана? — сказав я. — Дивана, на жаль, немає. Мені дуже прикро, і я навіть не знаю…
Незнайомий сплеснув руками.
— Які дрібниці! — сказав він. — Як багато шуму через якусь, даруйте, абищицю, у яку ніхто, до того ж, насправді не вірить… Міркуйте самі, Олександре Івановичу, зчиняють чвари, обурливі кінопогоні, турбувати людей через міфічну — і я не побоюся цього слова, — саме міфічну Білу Тезу… Кожна тверезо мисляча людина дивиться на диван як на універсальний транслятор, дещо громіздкий, але вельми добротний і стійкий у роботі. І тим більше смішними видаються старі невігласи, які теревенять про Білу Тезу… Ні, я й говорити не хочу про цей диван.
— Як зволите, — сказав я, зосередивши в цій фразі всю свою світськість. — Поговоримо про щось інше.
— Марновірство… Забобони… — розгублено промовив незнайомий. — Лінощі розуму та заздрість, заздрість, заросла волоссям заздрість… — Він урвав самого себе. — Даруйте, Олександре Івановичу, але я б наважився все-таки просити вашого дозволу прибрати цього ковша. На жаль, залізо практично непрозоре для гіперполя, а зростання напруги гіперполя в малому об'ємі…