Понеділок починається в суботу

Сторінка 6 з 62

Брати (Аркадій і Борис) Стругацькі

Пригинаючись, як солдат під обстрілом, я підібрався до вікна і виглянув. Дуб був на місці. Спиною до нього стояв у глибокій задумі на задніх лапах кіт Василь. У зубах у нього була затиснула квітка латаття. Кіт дивився собі під ноги і тягнув: "Мне-е-е…" Потім він труснув головою, заклав передні лапи за спину і, трохи сутулячись, як доцент Дубино-Княжицький на лекції, плавним кроком пішов убік від дуба.

— Добре, — казав кіт крізь зуби. — Жили-поживали собі цар і цариця. У царя, у цариці був один син… Мне-е… Дурень, звісно…

Кіт з досадою виплюнув квітку і, весь зморщившись, потер лоба.

— Прикре становище, — проказав він. — Щось таки пам'ятаю! "Ха-ха-ха! Буде чим поласувати: кінь — на обід, молодець — на вечерю…" Звідкіля б це? А Іван, самі розумієте — дурень, відповідає: "Ех ти, лихе чудовисько, не зловивши білого лебедя, та їси!" Потім, звичайно — гартована стріла, всі три голови з плечей, Іван виймає три серця і привозить, кретин, додому матері… Який подаруночок! — Кіт сардонічно засміявся, потім зітхнув. — Є ще така хвороба — склероз, — повідомив він.

Він знову зітхнув, повернув назад до дуба і заспівав: "Кря-кря, мої дітоньки! Кря-кря, голуб'яточки! Я… мне-е… я сльозою вас відпоювала… точніше — випоювала…" Він утретє зітхнув і якийсь час ішов мовчки. Порівнявшись із дубом, він раптом немузично заволав: "Шмат смачний не доїдала!..".

У його лапах несподівано звідкись з'явилися масивні гусла — я навіть не помітив, де він їх узяв. Кіт відчайдушно вдарив по них лапою і, чіпляючись кігтями за струни, заволав ще гучніше, немовби намагався заглушити музику:

Дасс ім таннвальд фінстер іст,

Дас махт дас хольтс,

Дас… мне-е… майн шатц… чи катц?..

Він замовк і якийсь час походжав, мовчки стукаючи по струнах. Потім тихенько, невпевнено заспівав:

Ой, бував я в тім садочку,

Та скажу вам всю правдочку:

Ото так

Копають мак.

Він повернувся до дуба, притулив до нього гусла і почухав задньою ногою за вухом.

— Праця, праця і праця, — сказав він. — Тільки праця!

Він знову заклав лапи за спину й пішов ліворуч від дуба, бурмочучи:

— Дійшло до мене, о великий царю, що у славному місті Багдаді жив собі кравець, на ім'я… — Він устав на всі чотири, вигнув спину і злобно зашипів. — От із цими іменами у мене особливо погано! Абу… Алі… Хтось ібн чийсь… Н-ну добре, скажімо, Полуект. Полуект ібн… мне-е… Полуектович… Однаково не пам'ятаю, що було з цим кравцем. Ну й пес із ним, почнемо іншу…

Я лежав животом на підвіконні та, мліючи, дивився, як злощасний Василь бродить навколо дуба то вправо, то вліво, бурмоче, відкашлюється, підвиває, мугикає, стає від напруження на всі чотири — одне слово, страждає неймовірно. Діапазон знань його був грандіозний. Жодної казки і жодної пісні він не знав більше, ніж наполовину, зате це були російські, українські, західнослов'янські, німецькі, англійські, по-моєму, навіть японські, китайські та африканські казки, легенди, притчі, балади, пісні, романси, частівки та приспівки. Склероз доводив його до сказу, кілька разів він кидався на стовбур дуба і дер кору кігтями, він сичав і плювався, і очі його при цьому горіли, як у диявола, а пухнастий хвіст, товстий, як цурпалок, то дивився в зеніт, то судомно посмикувався, то шмагав його по боках. Але єдиною пісенькою, яку він доспівав до кінця, був "Чижик-пижик", а єдиною казочкою, яку він більш-менш доладно розповів, був "Дім, котрий збудував Джек" у перекладі Маршака, та й то з деякими змінами. Поступово — очевидно, від втоми — мова його набувала дедалі виразнішого котячого акценту. "А в полі, полі, — співав він, — сам плужок ходе, а… мне-е… а… мне-а-ав!.. а за тим плужком сам… мня-а-в-а-в!.. Сам Господь ходе… Чи броде?.." Кінець кінцем кіт геть знесилився, сів на хвіст і якийсь час сидів так, понуривши голову. Потім тихо, тоскно нявкнув, узяв гусла під пахву і на трьох ногах повільно поплентався геть по зарошеній траві.

Я зліз із підвіконня і скинув книгу. Я чітко пам'ятав, що останнього разу це була "Творчість душевнохворих", я був певен, що на підлогу впала саме ця книга. Але підняв я і поклав на підвіконня "Розкриття злочинів" А. Свенсона та О. Венделя. Я тупо розкрив її, переглянув навмання кілька абзаців, і мені одразу ж здалося, що на дубі висить повішеник. Я боязко підвів очі. З нижньої гілки дуба звішувався мокрий сріблясто-зелений акулячий хвіст. Хвіст важко погойдувався під подувами вранішнього вітерцю.

Я шарахнувся і вдарився потилицею об тверде. Голосно задзвонив телефон. Я озирнувся. Я лежав упоперек дивана, ковдра сповзла з мене на підлогу, а у вікно крізь листя дуба сяяло вранішнє сонце.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Мені спало на думку, що звичайне інтерв'ю з дияволом або чарівником можна успішно замінити майстерним використанням наукових тез.

Г. Дж. Веллс

Телефон дзвонив. Я протер очі, подивився у вікно (дуб був на місці), поглянув на вішалку (вішалка теж була на місці). Телефон дзвенів. За стіною в кімнаті у старої було тихо. Тоді я зіскочив на підлогу, відчинив двері (клямка була на місці) і вийшов у передпокій. Телефон дзвенів. Він стояв на поличці над великою діжкою — дуже сучасний апарат із білої пластмаси, такі я бачив тільки в кіно і в кабінеті нашого директора. Я взяв слухавку.

— Алло…

— Це хто? — запитав пронизливий жіночий голос.

— А вам кого треба?

— Це Хатнакурніж?

— Що?

— Я питаю, це хата на курногах, чи ні? Хто говорить?

— Так, — сказав я. — Хатка. Кого вам потрібно?

— О чорт, — сказав жіночий голос. — Прийміть телефонограму.

— Давайте.

— Записуйте.

— Одну хвилинку, — сказав я. — Візьму олівець і папір.

— О чорт, — сказав жіночий голос.

Я приніс записник і цанговий олівець.

— Слухаю вас.

— Телефонограма номер двісті шість, — сказав жіночий голос. — Громадянці Горинич Наїні Київні…

— Не так швидко… Київні… Далі?..

— "Цим пропонується вам… прибути сьогодні… двадцять сьомого липня… цього року… опівночі… на щорічний республіканський зліт…" Записали?

— Записав.

— "Перша зустріч… відбудеться… на Лисій Горі. Форма одягу святкова. Користування механічним транспортом… за власний кошт. Підпис… начальник канцелярії… Ха… Ем… Вій".

— Хто?

— Вій! Ха Ем Вій.