Ось чому папуги за номером один, два і три, спостережені, відповідно, десятого, одинадцятого і дванадцятого, були так схожі один на одного: вони були просто одним і тим же папугою. Бідний старий Фотон! Може, його здолала старість, а може, його протягло, але він захворів і прилетів помирати на улюблені терези в Романовій лабораторії. Він помер, і його засмучений господар влаштував йому вогненні похорони та розвіяв його попіл, і зробив це тому, що не знав, як поводяться мертві контрамоти. А може, саме тому, що знав. Ми, справді, спостерігали весь цей процес, як кіно з переставленими частинами. Дев'ятого Роман знаходить у пічці вціліле Фотонове перо. Трупа Фотонового вже немає, він спалений завтра. Завтра, десятого, Роман знаходить його в чашці Петрі. У-Янус знаходить покійника тоді ж і там же та спалює його в печі.
Вціліле перо залишається в печі до кінця доби і опівночі перескакує в дев'яте. Одинадцятого зранку Фотон живий, хоча вже хворий. Він здихає на наших очах під терезами (на яких він так любитиме сидіти тепер), і простодушний Саня Дрозд кладе його в чашку Петрі, де покійник пролежить до опівночі, перескочить у ранок десятого, буде знайдений там У-Янусом, спалений, розвіяний за вітром, але перо його залишиться, пролежить до опівночі, перескочить у ранок дев'ятого, і там його знайде Роман. Дванадцятого зранку Фотон живий і бадьорий, він дає Корнєєву інтерв'ю і просить цукорок, а опівночі перескочить у ранок одинадцятого, занедужає, помре, буде покладений у чашку Петрі, опівночі перескочить до ранку десятого, буде спалений і розвіяний, але залишиться перо, яке опівночі перескочить у ранок дев'ятого, буде знайдене Романом і викинуте у смітник. Тринадцятого, чотирнадцятого, п'ятнадцятого і так далі Фотон, на радість усім нам, буде веселий, балакучий, і ми будемо його пестити, годувати цукорком і зернятками перцю, а У-Янус буде приходити і питати, чи не заважає він нам працювати. Застосовуючи асоціативний допит, ми зможемо дізнатись від нього багато цікавого стосовно космічної експансії людства і, безсумнівно, дещицю про наше власне, особисте майбутнє.
Коли ми дійшли до цього пункту міркувань, Едик раптом спохмурнів і заявив, що йому не подобаються Фотонові натяки на його, Амперяна, передчасну смерть. Далекий від душевного такту Корнєєв зауважив на це, що будь-яка смерть мага завжди передчасна і що тим не менше ми всі там будемо. І взагалі, сказав Роман, може, він тебе любитиме сильніше за всіх нас і тільки твою смерть запам'ятає. Едик зрозумів, що в нього ще є шанси померти пізніше за нас, і настрій його покращився.
Однак розмова про смерть скерувала наші думки у меланхолійне річище. Ми всі, крім Корнєєва, звичайно, раптом почали жаліти У-Януса. Справді, якщо подумати, становище його було жахливе. По-перше, він був зразком велетенської наукової безкорисливості, бо практично був позбавлений можливості користуватися плодами своїх ідей. Далі, він не мав ніякого світлого майбутнього. Ми йшли у світ розуму і братства, він же з кожним днем ішов назустріч Миколі Кривавому, кріпацькому праву, розстрілу на Сенатській площі і — хто знає? — може, назустріч аракчеєвщині, біронівщині, опричнині. І десь у глибині часів, на вощеному паркеті Санкт-Петербурзької де Сіяне Академії його зустріне одної паскудної днини колега в напудреній перуці — колега, котрий ось уже тиждень якось дивно до нього приглядається — ахне, сплесне руками і з жахом в очах пробурмоче: "Герр Нефструєфф!.. Як ше це? Атше фчора у "Фідомостях" точно писали, що фи померти від удар…" І йому доведеться говорити щось про брата-близнюка чи про фальшиві чутки, знаючи і прекрасно розуміючи, що означає ця розмова…
— Припиніть, — наказав Корнєєв. — Розкисли. Зате він знає майбутнє. Він уже побував там, куди нам ще йти і йти. І він, може, прекрасно знає, коли ми всі помремо.
— Це зовсім інша річ, — сказав сумно Едик.
— Старому важко, — додав Роман. — Прошу ставитися до нього ласкавіше й тепліше. Особливо ти, Вітько. Вічно ти йому грубіяниш.
— А чого він до мне присікається? — огризнувся Вітько. — Про що розмовляли, та де бачилися…
— Ось тепер ти знаєш, чого він до тебе чіпляється, і поводься пристойно.
Вітько насупився і почав демонстративно розглядати аркушик зі списком запитань.
— Треба пояснити йому все докладніше, — сказав я. — Все, що самі знаємо. Треба постійно провіщати йому його найближче майбутнє.
— Так, чорт забирай! — сказав Роман. — Він цієї зими ногу зламав. На ожеледі.
— Треба запобігти, — рішуче сказав я.
— Що? — запитав Роман. — Ти розумієш, що ти кажеш? Вона в нього вже давно зрослася…
— Але вона в нього ще не зламана, — заперечив Едик.
Кілька хвилин ми намагалися все усвідомити. Вітько раптом сказав:
— Стривайте-но! А що це таке? Одне запитання в нас, хлопці, не викреслене…
— Яке?
— Куди поділося перо?
— Ну як — куди? — сказав Роман. — Перенеслося у восьмого. А восьмого я саме піч вмикав, розплавлення здійснював…
— Ну й що з цього?
— Так, але ж я його викинув у кошик… Восьмого, сьомого, шостого я його не бачив… Гм… Куди ж воно поділося?
— Прибиральниця викинула, — припустив я.
— Взагалі про це цікаво подумати, — сказав Едик. — Припустимо, що його ніхто не спалив. Як воно має виглядати у віках?
— Є речі цікавіші, — сказав Вітько. — Наприклад, що відбувається з Янусовими черевиками, коли він доносить їх до дня їхнього виготовлення на фабриці "Скороход"? І що буває з їжею, яку він з'їдає на сніданок? І взагалі…
Але ми були вже надто стомлені. Ми ще трохи посперечались, потім прийшов Саня Дрозд, вигнав нас, сперечальників, з дивана, увімкнув свою "Спідолу" і почав просити два карбованці. "Ну дайте", — нив він. "Та не маємо ми", — відповідали ми йому. "Ну, може, останні є… Дали б!.." Сперечатися було неможливо, і ми вирішили йти обідати.
— Врешті-решт, — підсумував Едик, — наша гіпотеза не така вже й фантастична. Можливо, що доля У-Януса значно дивовижніша.
Дуже можливо, подумали ми і иітттли в їдальню.
Я забіг на хвильку в електронний зал повідомити, що йду обідати. В коридорі я натикнувся на У-Януса, котрий уважно на мене подивився, усміхнувся чомусь і запитав, чи не бачились ми з ним учора.