Весь перший поверх займав відділ Лінійного Щастя. Тут панувало владарювання Федора Симеоновича, тут пахло яблуками та хвойними лісами, тут працювали найгарніші дівчата і найкращі хлопці. Тут не було похмурих бузувірів, знавців і адептів чорної магії, тут ніхто не висмикував, шиплячи та кривлячись від болю, з себе волосся, ніхто не бурмотів заклинань, схожих на непристойні скоромовки, не варив живих жаб і ворон опівночі, у повний місяць, на Івана Купала, у нещасливі числа. Тут працювали на оптимізм. Тут робили усе можливе в рамках білої, субмолекулярної та інфранейронної магії, щоб підвищити тонус кожної окремої людини та цілих людських колективів. Тут конденсували і розповсюджували по всьому світу веселий, безтурботний сміх; розробляли, випробовували та втілювали моделі поведінки та стосунків, що зміцнювали дружбу та руйнували розбрат; переганяли та сублімували екстракти горепотамовувачів, які не містили жодної молекули алкоголю та інших наркотиків. Зараз тут готували до польових випробувань портативний універсальний злобоподрібнювач і розробляли нові марки найрідкісніших сплавів розуму та доброти.
Я відімкнув двері центрального залу і, стоячи на порозі, помилувався, як працює велетенський дистилятор Дитячого Сміху, схожий чимось на генератор Ван де Граафа. Тільки на відміну від генератора він працював цілком безшумно і біля нього добре пахло. За інструкцією я мав повернути два великих білих рубильники на пульті, щоб погасло золоте сяйво у залі, щоб стало темно, холодно і нерухомо, — коротше кажучи, інструкція вимагала, щоб я знеструмив дане виробничне приміщення. Але я навіть не вагався, позадкував у коридор і замкнув за собою двері. Знеструмлювати щось у лабораторіях Федора Симеоновича здавалося мені просто блюзнірством.
Я повільно пішов коридором, розглядаючи кумедні малюнки на дверях лабораторій, і на розі зустрів домовика Тихона, який малював і щоночі змінював ці картини. Ми потисли один одному руки. Тихін був славний сіренький домовик із Рязанської області, засланий Вієм у Соловець за якусь провину: із кимось він там не так привітався чи відмовився їсти гадюку варену… Федір Симеонович прийняв його, вмив, вилікував від застарілого алкоголізму, і він так і прижився тут, на першому поверсі. Малював він пречудово, у стилі Бідструпа, і славився серед місцевих домовиків розсудливістю й тверезою поведінкою.
Я хотів уже було піднятись на другий поверх, але згадав про віварій і подався в підвал. Наглядач віварію, літній реабілітований вовкулака Альфред, пив чай. Побачивши мене, він спробував заховати чайник під стіл, розбив склянку, зашарівся і потупився. Мені стало його шкода.
— З наступаючим, — сказав я, удавши, що нічого не помітив.
Він прокашлявся, прикрив рота долонею і сипло відповів:
— Вельми вдячний. І вас теж.
— Усе гаразд? — запитав я, оглядаючи ряди кліток і стійл.
— Бріарей палець зламав, — сказав Альфред.
— Як так?
— Та вже так. На вісімнадцятій правій руці. В носі длубався, повернувся незграбно — вони ж неповороткі, гекатонхейри, — і зламав.
— То ветеринара треба, — сказав я.
— Обійдеться! Що йому, вперше, чи що…
— Ні, так не можна, — сказав я. — Ходімо подивимось.
Ми пройшли углиб віварію повз Коника Горбоконика, що дрімав мордою в торбі з вівсом, повз вольєр із гарпіями, які провели нас каламутними зі сну очима, повз клітку з Лернейською гідрою, похмурою і неговіркою о цій порі року… Г екатонхейри, сторукі й п'ятдесятиголові братиблизнюки, первістки Неба та Землі, розміщувалися у широченькій бетонованій печері за товстим залізним пруттям. Гієс і Котт спали, згорнувшись у величезні потворні вузли, з яких стирчали сині бриті голови із заплющеними очима та волохаті розслаблені руки. Бріарей марудився. Він сидів навпочіпки, притиснувшись до ґрат, і, виставивши у прохід руку з хворим пальцем, притримував її сімома іншими руками. Рештою дев'яноста двома руками він тримався за пруття і підпирав голови. Деякі з голів спали.
— Що? — сказав я жалісливо. — Болить?
Несплячі голови залопотіли по-еллінськи і розбудили одну голову, яка знала російську мову.
— Страшенно як болить, — сказала вона.
Решта притихли і, роззявивши роти, вирячились на мене.
Я оглянув палець. Палець був брудний і розпухлий, і він зовсім не був зламаний. Він був просто вивихнутий. У нас у спортзалі такі травми виліковували без усякого лікаря. Я вчепився в палець і рвонув його на себе що було сили. Бріарей ревнув усіма п'ятдесятьма горлянками і повалився навзнак.
— Ну-ну-ну, — сказав я, витираючи руки носовичком. — Все вже, все…
Бріарей, хлюпаючи носами, почав розглядати палець. Задні голови жадібно тягнули тттиї і нетерпляче покусували за вуха передні, щоб ті не заважали. Альфред осміхався.
— Кров би йому пустити корисно, — сказав він із давно забутим виразом, потім зітхнув і додав: — Та тільки яка в нього кров — назва лише. Одне слово — нежить.
Бріарей підвівся. Усі п'ятдесят голів блаженно усміхались. Я помахав йому рукою і пішов назад. Біля Кощея Безсмертного я затримався. Цей негідник мешкав у комфортабельній окремій клітці з килимами, кондиціюванням і книжковими поличками. На стінах клітки були розвішані портрети Чингізхана, Гіммлера, Катерини Медічі, одного із Борджіа і чи то Голдуотера, чи то Маккарті. Сам Кощей у халаті з відливом стояв, схрестивши ноги, перед величезним пюпітром і читав офсетну копію "Молота відьом". При цьому він робив довгими пальцями неприємні рухи: чи то щось загвинчував, чи щось уштиркував, чи то здирав. Утримувався він у безконечному попередньому ув'язненні, доки велося безконечне слідство у справі про безконечні його злочини. В інституті його дуже цінували, оскільки принагідно його використовували для деяких унікальних експериментів і як перекладача для спілкування зі Змієм Гориничем. (Сам З. Горинич був замкнутий у старій котельні, звідки долинало його металічне хропіння і поревування спросоння.) Я стояв і розмірковував про те, що якщо де-небудь у безконечно віддаленій від нас точці часу Кощея і приговорять, то судді, хто б вони не були, опиняться у дуже дивному становищі: смертну кару до безсмертного злочинця застосувати неможливо, а довічне ув'язнення, якщо врахувати попереднє, він уже відбув…