Ліс розступився, ми переїхали через міст і покотили поміж картопляними полями. "Дев'ята година, — сказав горбоносий. — Де ви збираєтесь ночувати?" — "У машині переночую. Магазини у вас до котрої години працюють?" — "Магазини в нас уже зачинені", — сказав горбоносий. "Можна в гуртожитку, — підказав бородань. — У мене в кімнаті вільне ліжко". — "До гуртожитку не під'їдеш", — відказав горбоносий замислено. "Так, мабуть", — погодився бородань і чомусь засміявся. "Машину можна поставити біля міліції", — запропонував горбоносий. "Та це дурниця, — сказав бородань. — Я плету дурниці, а ти за мною слідом. Як же він у гуртожиток зайде?" — "Т-так, чорт, — сказав горбоносий. — Справді, день не попрацюєш — забуваєш про всі ці штуки". — "А може, трансгресувати його?" — "Ну-ну, — засумнівався горбоносий. — Це тобі не диван. А ти не Крістобаль Хунта, та й я теж…".
— Та ви не хвилюйтеся, — втрутився я. — Переночую в машині, не вперше.
Мені раптом страшенно захотілось поспати на простирадлах. Я вже чотири ночі спав у спальному мішку.
— Слухай, — сказав горбоносий, — хо-хо. Хатнакурніж!
— Правильно! — вигукнув бородань. — На Лукомор'я його!
— Їй-богу, я переночую в машині, — почав було я.
— Ви переночуєте в будинку, — сказав горбоносий, — на відносно чистій білизні. Мусимо ж ми вам якось віддячити…
— Не пхати ж вам п'ять карбованців, — мовив бородань.
Ми заїхали в місто. Потяглися старожитні міцні паркани, масивні зруби з велетенських почорнілих колод, неширокими вікнами, різьбленою лиштвою, дерев'яними півниками на дахах. Трапилось кілька брудних цегляних забудов із залізними дверима, вигляд яких викликав у моїй пам'яті напівзнайоме слово "лабаз". Вулиця була пряма й широка і називалася проспектом Миру. Попереду, ближче до центру, виднілися двоповерхові шлакоблокові будинки з відкритими сквериками.
— Наступний провулок праворуч, — сказав горбоносий.
Я увімкнув покажчик повороту, пригальмував і повернув праворуч. Дорога тут заросла травою, але біля якоїсь хвіртки стояв, приткнувшись, новенький "Запорожець". Номери будинків висіли над ворітьми, і цифри були ледь помітні на ржавій блясі вивісок. Провулок називався витончено: "Вул. Лукомор'я". Він був неширокий і затиснутий між важкими старовинними парканами, поставленими, мабуть, ще за тих часів, коли тут швендяли шведські та норвезька пірати.
— Стоп, — сказав горбоносий. Я загальмував, і він знову вдарився носом об ствол рушниці. —
Тепер так, — сказав він, потираючи ніс. — Ви мене зачекайте, а я зараз піду і все владнаю.
— Далебі, не варто, — попросив я востаннє.
— Жодних балачок. Володю, тримай його на мушці.
Горбоносий виліз із машини і, нагнувшись, протиснувся у вузеньку хвіртку. За височенним сірим парканом заховався будинок. Ворота були геть феноменальні, як у паровозному депо, на іржавих залізних петлях із пуд вагою. Я вражено читав вивіски. Їх було три. На лівій стулці строго блищала товстим склом синя солідна вивіска зі срібними літерами:
НДІЧАВО
хата на курячих ногах
пам'ятник соловецької старожитності
На правій стулці зверху висіла іржава бляшана табличка: "Вул. Лукомор'я, буд. № 13, Н. К. Горинич", а попід нею красувався шматок фанери з написом чорнилом косо-криво:
Кіт не працює
Адміністрація
— Який КІТ? — запитав я. — Комітет Іноземної Техніки?
Бородань хихикнув.
— Ви, головне, не хвилюйтеся, — сказав він. — Тут у нас кумедно, але все буде гаразд.
Я вийшов із машини і взявся протирати вітрове скло. Над головою в мене раптом завовтузилися. Я поглянув. На брамі вмощувався, прилаштовуючись зручніше, велетенський — я таких ніколи не бачив — чорно-сірий, із пасмугами, кіт. Всівшись, він сито і байдуже подивився на мене жовтими очима.
"Киць-киць-киць", — сказав я машинально.
Кіт ввічливо і холодно роззявив зубасту пащеку, вивергнув сиплий горловий звук, а потім відвернувся і почав дивитися всередину двору. Звідтіля, із-за паркана, голос горбоносого промовив:
— Василю, друже мій, дозвольте вас потурбувати.
Завищала засувка. Кіт підвівся й безшумно зник у дворі. Ворота важко загойдалися, долинуло жахливе скрипіння і тріщання, і ліва половина дверей повільно відчинилася. З'явилося червоне від напруги обличчя горбоносого.
— Добродію! — погукав він. — Заїжджайте!
Я повернувся в машину і повільно заїхав у двір.
Подвір'я було чимале, у глибині стояла хата з товстих колод, а перед хатою величався приземкуватий неохопний дуб, широкий, кремезний, з густою кроною, яка затуляла дах. Від воріт до хати, огинаючи дуб, ішла доріжка, викладена кам'яними плитами. Праворуч від доріжки був город, а ліворуч, посеред галяви, височів колодязний зруб із корбою, чорний від давності та вкритий мохом.
Я поставив машину обіч, вимкнув двигун і виліз. Бородань Володя теж виліз і, притуливши рушницю до борту, взявся припасовувати рюкзак.
— Ось ви і вдома, — сказав він.
Горбоносий зі скрипом і тріскотом зачиняв
ворота, я ж, почуваючись доволі ніяково, озирався, не знаючи, де себе притулити.
— А от і господиня! — вигукнув бородань. — Як здоров'ячко ваше, безцінна Наїно серденько Київпо!?
Господині було, мабуть, поза сто. Вона йшла до нас повільно, спираючись на сучкувату палицю, волочучи ноги у валянках із калошами. Обличчя в неї було темно-коричневе; із суцільної маси зморщок випинався наперед і донизу ніс, кривий і гострий, наче ятаган, а очі були бліді, тьмяні, немовби закриті більмами.
— Здрастуй, здрастуй, онучку, — промовила вона несподівано гучним басом. — Отже, це й буде новий програміст? Здрастуй, голубе, ласкаво просимо!..
Я вклонився, розуміючи, що слід помовчувати. Бабцина голова поверх чорної пухової хустки, зав'язаної попід підборіддям, була вкрита веселенькою капроновою хустинкою з барвистими зображеннями Атоміуму і з написами на різних мовах: "Міжнародна виставка у Брюсселі". На підборідді та під носом стирчала ріденька сива щетина. Одягнута була бабка у ватяну камізельку і чорне сукняне плаття.
— Таким от чином, Наїно Київно! — сказав горбоносий, підходячи і витираючи з долонь іржу. — Треба нашого нового співробітника прилаштувати на дві ночі. Дозвольте вам відрекомендувати… м-м-м…