— Доведеться скласти протокол, — сказав він нарешті.
Я знизав плечима.
— Будь ласка, звичайно… хоча… — Я не знав, що, власне, "хоча".
Якийсь час лейтенант дивився на мене, очікуючи продовження. Але я саме міркував, під яку статтю карного кодексу підходять мої дії, і тоді він присунув до себе аркуш паперу і почав писати.
Юний Ковальов повернувся на свій пост. Лейтенант рипів пером і часто зі стукотом умочував його в чорнильницю. Я сидів, тупо розглядаючи плакати, розвішані на стінах, і мляво міркував про те, що на моєму місці Ломоносов, скажімо, схопив би паспорт і вистрибнув у вікно. В чому, власне, суть? — думав я. Суть у тому, щоб людина сама не вважала себе винною. У цьому розумінні я не винуватий. Але винуватість, здається, буває об'єктивна і суб'єктивна. І факт залишається фактом: уся ця мідь у кількості сімдесяти чотирьох копійок юридично є результатом крадіжки, здійсненої з допомогою технічних засобів, у ролі яких виступає нерозмінний п'ятак…
— Прочитайте і підпишіть, — сказав лейтенант.
Я прочитав. Із протоколу випливало, що я, нижчепідписаний Привалов О.І., невідомим мені способом заволодів діючою моделлю нерозмінного п'ятака зразка ГОСТ 718-62 і зловживав нею; що я, нижчепідписаний Привалов О.І., стверджую, нібито дії свої проводив з метою наукового експерименту без жодних корисливих намірів; що я готовий відшкодувати завдані державі збитки в розмірі одного карбованця п'ятдесяти п'яти копійок; що я, зрештою, відповідно з постановою (Половецької міськради від 22 березня 1959 року, передав дану діючу модель нерозмінного п'ятака черговому по відділку лейтенантові Сергієнку У.У. і отримав натомість п'ять копійок у монетних знаках, що перебувають в обігу на території Радянського Союзу. Я підписався.
Лейтенант звірив мій підпис із підписом у паспорті, ще раз ретельно перелічив мідяки, зателефонував кудись із метою уточнення вартості ірисок і примусного йоржика, виписав квитанцію і віддав її мені разом із п'ятьма копійками в монетних знаках, що перебувають в обігу. Повертаючи газети, сірники, цукерки та йоржик, він сказав:
— А воду ви, за власним вашим зізнанням, випили. Отже, з вас вісімдесят одна копійка.
З великим полегшенням я розрахувався. Лейтенант, ще раз уважно погортавши, повернув мені паспорт.
— Можете йти, громадянине Привалов, — сказав він. — І надалі будьте обережніші. Ви надовго до Соловця?
— Завтра поїду, — сказав я.
— От до завтра й будьте обережніші.
— Ох, постараюся, — відказав я, ховаючи паспорт. Потім, підкоряючись імпульсу, запитав, понизивши голос: — А скажіть мені, товаришу лейтенанте, вам тут, у Соловці, не дивно?
Лейтенант уже дивився у якісь папери.
— Я тут давно, — мовив він розгублено. — Звик.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
— А ви хоч самі вірите у привидів? — запитав у лектора один зі слухачів.
— Звичайно ж, ні, — відповів лектор і повільно розтанув у повітрі.
Правдива історія
До самого вечора я намагався бути вельми обережним. Просто з відділку я подався додому на Лукомор'я і там відразу ж заліз під машину. Було дуже спекотно. Із заходу повільно повзла грізна чорна хмара. Поки я лежав під машиною і обливався маслом, стара Наїна Київна, ставши раптом дуже ласкавого і люб'язною, двічі під'їжджала до мене з тим, щоб я відвіз її на Лису Гору. "Кажуть, голубе, машині шкідливо стояти, — рипучо воркувала вона, зазираючи під передній бампер. — Кажуть, їй їздити корисно. Я б уже заплатила, не сумнівайся…" їхати на Лису Гору мені не хотілося. По-перше, будьякої хвилини могли прибути хлопці. По-друге, стара у своїй воркотливій модифікації була мені ще неприємніша, ніж у сварливій. Потім, як з'ясувалося, до Лисої Гори було дев'яносто верст в один бік, а коли запитав бабку про якість дороги, вона радісно заявила, щоб я не хвилювався, — дорога гладенька, а у випадку чого вона, бабка, буде сама машину виштовхувати. ("Ти не дивися, голубе, що я стара, я ще дуже навіть міцна".) Після першої невдалої атаки стара тимчасово відступилася і пішла до хати. Тоді до мене під машину зайшов кіт Василь. Майже хвилину він важно стежив за моїми руками, а потім промовив упівголоса, проте розбірливо: "Не раджу, громадянине… мне-е… не раджу. З'їдять", після чого відразу пішов, посмикуючи хвостом. Мені хотілося бути дуже обережним, і тому, коли бабка вдруге пішла на приступ, я, щоб нараз з усім покінчити, запросив з неї п'ятдесят карбованців. Вона одразу відчепилася, поглянувши на мене з повагою.
Я зробив ЩД і ТО, дуже обережно з'їздив заправитися до бензоколонки, пообідав у їдальні № 11 і ще раз наразився на перевірку документів з боку пильного Ковальова. Для очистки совісті я запитав у нього, яка дорога до Лисої Гори. Юний сержант подивився на мене з великою недовірою і сказав: "Дорога? Що ви таке кажете, громадянине? Яка ж там дорога? Немає там ніякої дороги". Додому я повернувся вже під зливою.
Старої вже не було. Кіт Василь щез. У колодязі хтось співав на два голоси, і це було моторошно й тоскно. Замість зливи сіяв нудний дрібний дощик. Посутеніло.
Я зарився у свою кімнату і взявся експериментувати з книгою-перевертнем. Однак у ній щось зіпсувалося. Може, я робив щось не так чи впливала погода, але вона і надалі залишалася "Практичними заняттями з синтаксису та пунктуації" Ф.Ф. Кузьміна, скільки я не мудрував. Читати таку книгу було зовсім неможливо, і я спробував щастя з дзеркалом. Але дзеркало відображало все, що завгодно, і мовчало. Тоді я приліг на диван.
З нудьги та шуму дощу я вже почав було дрімати, коли раптом задзвонив телефон. Я вийшов до передпокою і взяв слухавку.
— Алло…
У слухавці мовчало і потріскувало.
— Алло, — сказав я і подув у трубку. — Натисніть кнопку.
Відповіді не було.
— Постукайте по апарату, — порадив я. Трубка мовчала. Я ще раз подув, посмикав шнур і сказав: — Зателефонуйте з іншого автомата.
Тоді в трубці грубо поцікавились:
— Це Олександр?
— Так. — Я здивувався.
— Ти чому не відповідаєш?
— Я відповідаю. Хто це?
— Це Петровський тебе турбує. Сходи у засольний цех і скажи майстрові, щоб мені зателефонував.
— Якому майстрові?
— Ну, хто там сьогодні в тебе?
— Не знаю…
— Як то — не знаю? Це Олександр?