Помстився

Сторінка 3 з 4

Коцюбинський Михайло

Зачаровані подорожні сиділи й мовчали. Ось збігла на берег дівчина, прихапцем зачерпнула мідяними кухвами жовтої води і знов подалась на прикрий берег. Ось ставний мокан [25] в своїй мальовничій білій одежі привів до води коня напувати. Кінь порскає, голосно втягує в себе воду і, напившись, чвалає назад, ліниво переступаючи з ноги на ногу. І знов усе тихо. Кордонна сторожа розклала на тім боці багаття; червоний відблиск від нього осяває нижні гіллячки чорних верб, додаючи ще більше принади чудовій картині наддунайського вечора…

— Дивись, — сполохав тишу хриплим голосом Лука, — вода таки піджива… мало не до ніг моїх дійшла, а де була, як ми купались!..

— Піджива… отак мої згадки підживають, як тая вода… — почав знов Свирид, мов чекав, щоб його торкнуто. — Як нині пам’ятаю, вже посутеніло, коли я вздрів своє село, повернувши з Бессарабії… І не радісно, а турботно забилось у мене серце, скоро побачив я дим з коминів у селі рідному… Що там? Як там? Де Марія моя? — турбуюсь водно. Іду вулицею, зустрічають мене, впізнають, розпитують, де пробував, чи щастило, а мене так і кортить розпитать про Марію, так і крутиться на язиці ймення її, та ніяково розпитувать… Подавсь я тою вулицею, де хата старих. У хаті світиться, каганець блимає… Я під вікно, та так і припав до його. Стара півмітки з скрині виймає, старий чобіт розглядає та копирсає шилом, а зять з жінкою про щось радяться біля печі… Марії нема. Може, пішла до дівчат… А може… я так і прикипів до землі, жахнувшись несподіваної думки. Та ні, не так вона кохала мене, щоб, не дочекавшись, віддатися…

— Свириде, голубе мій… — перепинив п’яним голосом Лука, — подай мені баньку… Ти не питимеш, то я за тебе решту вип’ю… А-а! таре бун джін. [26] Це єдина потіха… всіх матульняків… і простих, і вельможних… Ну, кажи, кажи… слухаю…

— Входжу я до хати, — провадив далі Свирид, — привітався, забалакав. "Щось ви подались, тітко, — кажу до старої. — Чи всі у вас живі-здорові?" — питаюся… "Усі, хвалить Бога", — відказує… "А де ж Марія, — наважився я, — що її в хаті немає?.." Тільки щойно вимовив я, стара як заголосить, як удариться головою об скриню, аж старий вискочив з-за столу. Я так і затерп. У голові мов залізом розпеченим шпигонуло: нема… умерла… утопилась… Хочу поспитати, де вона, що з нею, а язик як став дуба, так і не ворухнеш ним. Далі ж як не скочу до старої, як не скрикну: "Де Марія?.." — то так усі й замовкли та видивились на мене, перелякані… "Де Марія? — кричу я. — Де ви поділи її? кажіть!" Та грюкаю кулаком у стіл, аж старий узяв мене за руку та: "Що тобі, хлопче?" — питає. А я й не в той бік, тільки слухаю, як стара, голосячи, приказує: "Занапастили дитину нашу, занапастили… пішла в найми, як і людські діти… та недолюдок той, пан з Бобрика… звів її… й заподів кудись, що й путь її пропала…" Я вже не слухав далі… мов божевільний, вискочив я з хати, гидкою мені стала людина кожна… На серце моє, на голову, на всеньке тіло вагою налягло лихо, гнітило мене, я чув, що мені тісно й на просторі… Я пам’ятаю тільки жадобу помсти, що поняла моє серце болюче… пам’ятаю, як я присягавсь: помщусь… люто помщусь… на обох помщусь!.. Я забув на той час і про свої ноги натруджені, і про те, що вже ніч упала на землю, — швидкою ходою пішов я у Бобрик… Біжу… тіло моє горить, палає, і не холодить його вітер зимний, що дме просто в очі… І досі не тямлю, як пробіг п’ятнадцять верстов і не чув втоми, незважаючи на свої ноги натруджені… В Бобрику вже спали, ніде не світилось… Став я край села та й наче опам’ятався. Як же я помщуся?.. Тепер сплять у дворі, не пустять мене до пана, зв’яжуть ще, мов злодія якого… Сів я на дорозі й почув, що в мене болять ноги… Сиджу, схиливши голову на груди… і враз зробилося мені до всього байдуже, наче не мене скривджено, наче те, що сталось, не моє лихо, а чуже, далеке… Бог з ним, з паном, з помстою, з усім на світі… І чогось жалко мені стало, тужно так, журно… Перед очима імла знялась, відгородила мене від світу цілого… Байдуже!.. Помалу-малу з імли тої виткнулась виразно Марія, така сама, якою бачив я її під фігурою, глянула на мене глибокими очима й упекла мене тим поглядом… у саме серце впекла… Скочив я з землі, порвавсь убік, як до села, й затис кулаки. "Помщусь, і вас загублю, й сам пропаду!.. Однаково!" — думав я, походжуючи по полю під селом та чекаючи, щоб розвиднілось… І вже холодна ніч не прохолодила мене, а додала тільки зваги… Добре-таки розвиднілось, як я подавсь у двір. Там вже повно було якихсь судових. Казали, що приїхали продавати двір за довг. Я до слуг: "Покажіть мені пана Гаєвського, дідича вашого", — а сам не тисну ніж у жмені, ні, аж пальці заклякли… — "Нема, кажуть, поїхав десь…"

— То ти був у мене в Бобрику?.. — забелькотав Лука. — То моя Марія була твоєю судженою?.. А я й не знав… а я й не відав…

— Як?! — скочив Свирид. — То ти пан Гаєвський?..

— Був колись… був колись, брате мій, поручик Лука Йванович Гаєвський, село мав, а тепер — його сіятельство господин матульняк, дідич міського ринштоку!.. Смірно-о!.. — заверещав він п’яним голосом і бовтнув ногою по воді, простягаючись на бік.

Якась сила шарпонула Свиридом. Згадки колишнього, що вже чотири роки як проминуло, але колишнього гіркого, болючого, принесли з собою і відгомін тої жадоби помсти за знівечену долю, що колись владно запанувала над покривдженим. Якась сила шарпонула Свиридом. Але, глянувши на п’яного ворога, що, засипаючи, тільки тулубом лежав на суходолі, а ногами в воді, він з огидою відвернувся і сливе вибіг на прикрий берег.

— Хай вода свята помститься за мою кривду!.. Хай вона забере тебе!.. — казав Свирид до себе, важко відсапуючи.

Він хотів бігти, але зупинивсь. Сливе над самим вухом його розтявся пронизливий свист і, погрюкуючи та мигтячи осяяними вікнами, промчавсь потяг, перепиняючи Свиридові дорогу.

За цю хвилину в душі Свиридовій зчинилась боротьба. Його серце то ґвалтом намагалось помсти, то страхалось запропастити життя людське, статись причиною смерті людини. Боротьба та тяглась одну йно хвилину; якесь почуття взяло, мабуть, гору, перемогло, бо Свирид вернувсь до Дунаю, де по коліна в воді лежав п’яний Лука, похрапуючи носом. Свирид на превелику силу витяг з води Луку, хоч той вовтузився з ним та белькотав щось крізь сон, звів його й сливе поніс вулицею. Проходячи повз одну хату, Свирид затремтів увесь та мало не впустив Луки на землю, на порозі, осяяна світлом з хати, стояла якась молодиця, й йому здалося, що то Марія. Свирид запровадив товариша до шинку. Лука наче опритомнів трохи, побачивши знайому обстановку. Він похитавсь трохи на нетвердих ногах, стукнув кулаком у стіл і гукнув на всю хату: