— Я без тебе збожеволію, — кидаю йому вслід пошепки. — Що я робитиму без тебе?! Якось ти пожартував, Господарю, що я не вмію гаразд мислити. Таки не вмію. Не вмію, Юліане.
Він озирається.
— Ти щось сказала?
Я киваю, і він дибає назад.
— Що, Мартусю?
— Ти знаєш, що я тебе дуже люблю. Мабуть, тільки моя любов допомогла мені багато чого зрозуміти в нинішньому світі. Я через неї відчула, що ми гинемо.
— Не гинемо — нас добивають.
— Нехай, це однаково. Але, Юліане! Хіба при Австрії не те саме діялося? Та якось вижили люди.
— А скільки з них здатні згадати тінь насильницької смерті?
— Небагато.
— А інші читають пожовклі календарі з горищ, і їм смокче коло печінок, що то були пишні, романтичні часи. Вони живуть і не пам'ятають мертвих. Вони живуть і не марудять собі голову, що за два сторіччя населення Галичини збільшилося на два десятки євнухів, що тут штучно обмежують зростання народу... Мабуть, на сьогодні вистачить?
— Іди лікувати зуби. Miseriam cum aceto29.
— Ad infinitum30.
Орефа випроводила його майже через годину, і ще на подвір'ї постояли балакаючи.
— Будь джентльменом і попроси пробачення, — я застромляю під поли його пальта закоцюблі руки.—Як зуби?
— Ми хробаки...— бурмотить Юліан.
— Я коценіла, чекаючи, як вірне німе створіння.
— Так, — кидає він неуважно.
— То що ж з тобою трапилося?
— Орефа дала якогось відвару прополоскати зуби і принесла з суміжної кімнати скриньку з інструментами. Я аж здивувався: звідки це в неї? Мені привиділося, що крізь непричинені двері на мене блимнули чиїсь очі. Коли Орефа, притиснувши мене грудьми до побічної канапи, виколуплювала з дупла залишки старої пломби, я зиркнув на двері і побачив, як пропливла кудлата сива голова. Я втрачав свідомість від болю і подумав, що це мені при-химерилося. Та ось Орефа знову подалася до суміжної кімнати. Тепер я почув шепіт за дверима.
— Пане, я нічим не можу зарадити, — сказала ворожка, вернувшись. — Зуб кришиться. Його треба вирвати, а я боюся, що не зумію це зробити. Я вже одного разу заслужила собі поганої слави. Обломила пеньок, пошкодила ясна...
Я посміхнувся і простяг руку до скриньки:
— Тоді я сам його вискуону. Орефа зачинила скриньку.
— Ні, пане. В моїй хаті прошу не робити цього.
І тут на порозі виникла сива тінь. Лице бліде, аж просвічується, очі вицвілі, чоло зібране в тисячу зморщок. Орефа метнулася до дверей, але було пізно.
— Я її чоловік, — мовила тінь тремтливим голосом.— Якщо ви осмілюєтеся... — він примружився і далі говорив, не зводячи очей, — то за невеличку послугу я звільню вас від мук.
— Що ти натворив! — тихо схлипнула Орефа.
— Я більше не можу, — промовив чоловік. — Це давно мусило статися.
— Що ти натворив! — повторила Орефа.
— Не стогни, я тебе не занапащу, — озвався чоловік. Він скинув замизганий півкожушок, лишився у чистій
вишиванці. Влив до мидниці трохи темної рідини з пляшечки і сполоснув руки.
— Дозволяєте? — звернувся до мене. Я мовчки кивнув.
Він капнув у чайну ложечку відвару з гострим, кислим запахом.
— Випийте. Це обезболююче.
Я ковтнув і запив водою. Через мить до голови мені вдарив веселий дурман, я усміхнувся стерплими губами і став розхитувати, ніби під такт мелодії, важкою головою...
Коли Орефа подала мені загорнутий у папірець корінь зуба, я подякував, і вона розсміялася. Потому дурман відхлинув. Лишився тупий біль в челюсті і млосна порожнеча під черепом.
— Тепер оцього покуштуйте. —Я ковтнув. — Посидьте, дещо вам скажу. Через тиждень мусите прийти де мене, бо ще є надвереджений зуб, але я зараз хочу вам розповісти.
...При Австрії, він саме почав парубкувати, сюди на лови привезли представників італійської місії. Звісно, з дипломатами — їх охоронці. Підібрали кілька молодих гуцулок прислужувати, в тому числі й Супрунову сестру (прізвище його — Супрун). Після подібних оказій гуцулки завжди народжують. Одначе Су пру нова сестричка збунтувалася, солдати гналися за нею аж до осідку. Супрун стрів їх з топірцем. Він не сказав, скількох зарубав, але з того дня довелося щезнути. Його прихистила Орефа. Таємно повінчалися, і вже тридцятий рік чоловік лиш ночами виходить подихати свіжим повітрям.
...Він випадково вгадав, що незабаром не своєю смертю вмре місцевий лісничий. Того справді скинули в прірву, бо не одному досолив до живого. Ще схожий випадок — і Орефа підохотила запертого гуцула до ворожіння. Ти, приміром, заходиш у двір. Супрун крізь щілину вдивляється в твоє обличчю, і щось йому з тої темряви видно. Орефа на хвильку-другу покидає тебе в передній кімнаті, а тоді вертається з "готовою долею".
Та ось Супруна долає втома. Він прагне вийти на світ Божий. Орефа відраджує. Австрійська імперія давно канула в Лету, та Орефа боїться за чоловіка. Він і сам боїться. Я не можу сказати, що йому побачилося крізь щілину, коли я ступив на осідок, але щось його підштовхнуло освідчитися і попросити поради.
— Я хочу здатися, — каже. Я знизую плечима.
— Кому? Австрія розпалася. Тепер в Галичині поляки.
— Полякам здамся.
— Навіщо здаватися? Виходьте зі своєї комірки і беріться за ґаздівство.
— Ні, мені треба здатися.
— Його тепер ніхто не впізнав би,— втручається Орефа. — Я можу розголосити, що привела собі чоловіка з якогось далекого хутора. Але він затявся на своєму.
— Як же так? — зітхає Супрун. — Треба здатися. — І до мене: — Скажіть, пане, а поляки мене не будуть судити?
Я, Мартусю, здається, вперше не знайшов, що відповісти людині. Справді: судитимуть чи простять? Супрун тридцять років карається і, мабуть, має надію чи припускає, що йому можна подарувати минулі гріхи. Більше того, він потребує здатися, щоб його амністували. Я розумію, що він пережив, передумав, як натерпівся. Ти, десятий, сотий здатний собі це уявити, хоч сам Супрун і не має хисту змалювати. Але він певний того, що досить покараний, а я разом з ним не певний, що так само вважатимуть польські власті. Він чекав, обнявши руками голову, що я відповім. А я промовчав. І він на моїх очах став ще більшою тінню, ніж був.