Марта розсміялася.
— мені часто спадає на гадку дивовижне запитання: чому ніхто не напише книжку про те, що роблять у наші дні відомі літературні герої: Макбет, Отелло, Гамлет, Рас-тіньяк, Дон Кіхот?..
— Колись і я про це думав. Мені здавалося, що не слід повторювати те, що робили інші, боявся стати пародією на кого-небудь з тих героїв. А згодом я зрозумів, що все це дурниці. В наші дні людина проявляє себе в двох станах: або мусить вдавати, що не має власного ідеалу, не має за що боротися, не має життєвого риску, що її ніщо не бунтує і ніщо їй не загрожує, або є такою насправді. Схожість за певних обставин з Растіньяком чи блазнем не грає ніякої ролі, і на це можна не зважати. Правда, коли тобі щось закинуть, вважай — Ганнібал біля воріт —— й умій дотепно протеоретизувати свою безтямну поведінку.
— Приблизно ось так, — посміхнулася Марта. — "Є лази і перелази. Вони вивчають нас, ми — їх".
Найда теж посміхнувся.
—Допоможи, Захарочку, занести ці бесаги до двірника.
— Я червонію від збентеження. Мене ще жодна з жінок так не називала.
Він таки зашарівся. Поклавши пакунки долі, запалив цигарку, поглянув на всі боки, наче шукав чогось такого, що о посвідчило: "Ні, це мені причулося".
— До Галущака? — нарешті перепитав Найда. Подумавши, додав: — На твоєму місці я не лишав би речі в цього типа.
— Чому?
— По-перше, він обмацає кожну картоплину і цибулину. По-друге, коли після роботи всідатимеш до трамвая, тебе раптом можуть затримати і знайти між яблуками крамольні листівки.
— Господь з тобою, Захаре. Тобі щось погане наснилося.
Найда стенув плечима.
— У двірника — побічна посада?
— Це не те слово, — мовив Найда похмуро. — До прямих пропозицій вдаються у виняткових випадках. Деякі люди просто, не замислюючись, виконують функції, деяких спонукають патріотичні міркування, ще інших — породжена жорстокість, а ще інших — побоювання, що зіскніють в обозі приречених. Ці останні — найпас-кудніші. Недарма кажуть, що нема лютішого вовка за перевертня.
— На сьогодні досить, Захарочку, — з удаваною гримаскою нудьги сказала Марта.
— Але тобі не зашкодить знати, що Свид, Івахін... працюють свідомо?
— Свид? — вигукнула Марта. — Ні, ти сьогодні ні на кого не схожий.
— Благословен, хто вмирає, поминувши свинство.
— Звичайно, це свинство. Коли цікавляться звичками, стежать за кожним кроком... Я повинна боятися сама себе, як вибухової машинки. "Манія переслідування,— згадала вона Юліанові слова, — мучить тих, хто не відчуває спорідненості з панівною верхівкою".
— Пробач, Мартусю, та я не хочу, щоб ти лишала речі в двірника.
— А я навмисно це зроблю, — розсердилась Марта. Вона шпурнула пакунки за непричинені двері до комірки і гукнула:
— Ви на місці, пане Галущак? Закиньте куди-небудь, щоб не заважало.
Найда не чекав її. Роздягаючись у коридорі, вона чула, як він говорив комусь за дверима скаржним баском:
— Знаєте, коли найліпше риба ловиться? Коли корок на вудці сусіда — наче заворожений, а твій гульк та гульк і за кожним смиком усе товстіший лин. Такі ми, люди...
її одразу покликали до редактора. У кабінеті, як завше заклавши ногу за ногу, сидів Полянський. Він сидів обличчям до вікна і пускав між подвійні рами кільця пахучого цигаркового диму. На привітання відповів лиш Свид.
— Виберіть з газет найцікавіші повідомлення про діяльність злочинного світу...
"Найцікавіші... Злочинного..."
— ...і напишіть... Будь-що. Дозволяю імпровізацію. Двісті рядків.
— Повірте...— почала було Марта.
— Вірю, це вам надокучило. Що вдієш, пані Марто? Треба. Ну! Трішки праці, трішки фантазії. Далебі, вам це вдається. Я читав, що на Личаківській заставі згоріла будка старого шевця — її, звісно, підпалили. Хвилююча деталь. У будці згорів собака. Гадаючи, що господар усередині, метнувся в полум'я. Зворушливо? Молоду городянку кинули в каналізаційний люк біля театру. Уявіть собі її стан, коли бандити підважили люк і дівчина вчула шум скаженої смердючої лави в каналі... Комірники отруїли власника будинку. Ще два-три факти. Треба, пані Марто. Міщух тоді добрий сім'янин і член громади, — Свид усміхнувся в бік Полянського, одначе той незворушно дивився на вулицю,— коли довкола нишпорять злочинці, коли він знає, що є апарат, ціла армія, яка оберігає його від зненацька занесеного ножа. Прошу. Коментар віддайте секретарці, я ввечері прочитаю.
Коли Марта зачинила двері, в кабінеті пролунав регіт. Майже непритомніючи від злості, Марта стала перед дзеркалом у коридорі.
— Не варто.
"Не варто, — каже Юліан, — жалітися, коли важко. Адже всім щось долягає. І не треба на людях сердитися. Усі ж роздратовані, ледве стримуються".
Біля вбиральні в кінці коридору Найда розмовляв з Іва-хіним.
— Реформу людських душ? — лункорозлягався між стінами його бас. — Оце — діло! Це, їй-бо, діло.
— А якщо на нашому прикладі,— аж пританцьовував Івахін,— переконують всіх, що ви — черв яки, вам судилося загинути, як неповноцінним істотам; може, наше життя, наші оці шизофренічні розмови, наші бурхливі ресторанні ночі хтось планує і домагається здійснення своїх планів?
"Майже те саме, що Найда говорив мені, — подумала Марта. — Але, слухаючи Івахіна, він посміхається і кидає безглузді репліки".
— Може, воно на ліпше? — сказав Найда голосно, щоб і Марта почула.— Це ніби гімнастика, що зміцнює сили.
Він став розповідати, як з приятелем, будучи студентом, муштрував хирлявого гімназиста, багацького синка.
—; Приятель десь розкопав збірник вправ з гіпнозу. Свої досліди ми проводили на цьому гімназистові. Він оддавав нам цукор, сало, прянощі — лиш би його не мучили. А ми перебивалися на сухарях з молоком, чому не поласувати. Якось гімназист поскаржився батькові — суворий, статний чолов'яга під вусом. Той, замість заступитися і нагримати на нас, каже синові: "Терпи, козаче, отаманом будеш". Через два-три роки гімнастика йогів і випробування волі дали про себе знати: такий парубчисько вигнався, майже вдвоє вищий за батька, та кремезний, натоптаний, нам удвох уже з ним не справитися. То, кажу, може, це ліпше.