Плачучи, чогось пригортаю Оленку, що вийшла услід за мною, і частиною єства сходжу з дива: чого сльози в Оленки, адже вона нічого не знає і не розуміє?
Він весь у чорному, новісінькому, і все — з голки. Він веселий.
— Ти як мене знайшов? — нарешті появляються сили, щоб підступити до нього і взяти за руки.
— Я із Золочева. Марселла сказала, що тебе не було, тоді я вирушив сюди.
— Це мій чоловік, Оленко. А це, Юліане, моя сестра Оленка. — Я дивлюся на Романа, і в мене мало не зривається з уст: "А це Роман, Стефин синок; а Стефа, Іван, Ганна і Антон, тато і мама... в хаті".
Юліан поплескав Романа по плечу і засміявся:
— З Романом ми вже знайомі, він мене привів. Тепер ходімо до інших.
— Прошу, прошу, — похоплюється Оленка.
У світлиці я стаю боком до столу, щоб бачити батька:
— Тату, це Юліан, мій чоловік.
Батько зводиться раптово, ніби цього чекав, спершу простягає руку, відтак підводить очі:
— Радий вас бачити.
Мамина рука зависає в повітрі, наче треба їй щось відвернути, але теж потрапляє до ІОліанової руки, і я чую: "Рада вас бачити".
Треба так чи не треба, я кажу Юліанові, щоб скинув пальто, і, акуратно згорнувши, передаю Оленці. Батько з мамою пересідають біля Левчука, а ми з Юліаном покірно займаємо їх місця.
— Вибачте, — мовить Юліан. — Найбільша незручність — перебивати людям гостину.
— Та ні? — бурмотить батько. — Ми тут всі свої. Правда, хто запізнюється, тому наливають штрафну, а хто приходить несподівано — тому три християнських.
— Майте на увазі, що після трьох у мене може вийти, як у того ведмедя: доки до меду доволокли — пообривали вуха, а доки відтягли — і хвоста обскубли.
Батько не стримав однобокої усмішки і набундючився, неначе даючи комусь одкоша: Та я і не казав, що моя донька скорчила дурня".
Стах налив Юліанові і залишив перед ним пляшку:
— Ми все-таки маємо надію, що ви наздоженете компанію. Будь ласка. Прошу.
Юліан наморщив чоло:
— Кажуть, ліпше раз заплакати, ніж сто зітхнути. А можна пом'якшити собі долю і випити з дружиною?
О, яка це для всіх переміна! Нехай дивляться, нехай думають, що спаде до голови, а я бачу новий шрам на Юліановому підборідді і маю свої помисли.
Він якийсь урочистий. Я ще не бачила його в чорному костюмі.
— На здоров'я, Мартусю.
— Дай Боже здоров'ячка, Юліане.
Він тримає перед собою чарку і про щось задумався. Я його розумію: у нас завжди, поки доходить до ковтка, пе-резичимо одне одному бозна-якого добра. Всього, всього тобі найкращого, Юліаночку!
— Аж підмиває гукнути гірко!", — сміється Антон. Юліан зводиться і наповнює чарки уздовж столу. Він
ще не прийнятий моєю родиною, і мені хочеться (та, мабуть, і їм), щоб це відбулося якнайшвидше.
— Як це мовиться, панове: за добрим початком діло не стає? — Юліан на мить схрещує погляд з батьковим. — Прошу вважати, що я був у цій хаті з перших хвилин гостини, і тепер моя черга побажати вам щастя і спокою.
— Дай Боже!
— Дай Господи!
— Та не до старості, а до смерті, — додає Юліан.
— Ой, пречиста наша Діво! — розчулено зітхає мама.
— За щастя і спокій!
Я хутенько накладаю Юліанові на тарілку і припрошую, щоб закусив, бо з незвички сп'яніє. Мені робиться смішно, коли набігає думка про хмільний содом під тим височенним чолом: які там поняття і контрасти можуть зіткнутися, якщо не стане контролю!..
Мама і ліктем, і коліном торкає батька, щоб проголосив тост. Стах затирає кулаком усмішку, Іван з Антоном перезираються в нерішучості, бо таки батькові належиться що-неоудь сказати. "Ні, він Юліана не признає". Щось там леоедить Оленка за правом господині, далі триває напружена, водевільно-твереза пиятика. Мамині очі — сама лють, бо їй, певне, здається, що батькова впертість — це п'яна примха. Врешті-решт батько зводиться, і мама полотніє від його слів:
— Стаху і Оленко, дякую за гостину. Підемо, стара. Молодим ще можна забавитися, а нам уже не до цього.
Прощається Тарас Левчук. Оленка зі Стахом проводжають усіх за ворота. Западає мовчанка. То ось який він, батьківський етичний статут! Нібито нічого особливого не трапилося, тим часом у кожного на серці прикрість, а мені просто-таки болить у грудях. Дякую, пане-батьку.
Іван п'є чарку за чаркою. Розлючена Стефа накидає на плечі кожушину і йде не прощаючись.
— Ти коли зі Львова?
— Вчора,— тихо відказує Юліан.
— Пора і нам, Ганно,— напіввипростується Антон.
— Пора...
— Побалакаємо про політику, хлопці,—вигукує Іван. — Старий пішов, можна про політику.
— Ходи, Іване, з нами, — Антон бере його за лікоть і виводить за двері. У сінях голосний шепіт: — Іване, не осоромся. Іване, захрипиш мені...
Вертаються Стах і Оленка. І між ними перебігла кішка: Стах розгублений, Оленка сердита. Мені здається, що, якби я могла схопити мить, з якої все покотилося шкереберть, я почепила б її на груди замість хрестика.
— Погомоніть собі, чоловіки, — кажу до Стаха і Юліана. — У нас з Оленкою секретне діло.
— Я його покину?— випалює Оленка, щойно я зачиняю кухонні двері. — Дивися. — Вона перекидає в скрині плетені светри, костюми і костюмчики, вишивані пішви, килими, сувої рушників, гаптовані лейбики, корсети і показує свої руки: — Я все вмію. Я вмію зварити, спекти, виткати, пошити, оздобити. А він знає хихихоньки з молодицями, реготи з мужиками, випити, поїсти і поспати. Скажи мені, Мартусю: я негідниця? Покину, сучого сина. Я кохаю, давно покохала того хлопця, що був у нас,— Тараса Левчука. Він мене так само кохає. Ми кохаємося, і він забере мене до Кракова. Я ще мала надію... Я думала, що це божевілля, ти мені переб'єш. Та ти ж нічого не знаєш! Після того, як сюди на вивідки приїжджали агенти з дефензиви, тато звелів Ганні написати до тебе листа і запросити на бесіду. Не знайшли адреси, зате ти сама приїхала. Тут усе було викомбінувано, як по-писа-ному. Ми показали перед селом, що зробили тобі попередження: або ти лишаєш політику, або ми від тебе відцуралися. Мама не хотіла того, але тато її переконав. Учора зіграли одну комедію, сьогодні мали зіграли другу, тобто посватати вас з Левчуком. І я, Мартусю, його люблю (Боже, ми давно з ним близькі, щоправда, діти — від Стаха), але мене так залякали, що я готова була від нього відмовитися заради тебе і нашого спокою. О, той спокій. Якби твій чоловік за нього не випив, може б, тато оговтався. Сердешна ти моя, як тобі не пощастило! Тепер я, Мартусю, покину Стаха. Я на його очах поцілувала Левчука. Мені вже однаково... Але дітей я йому не лишу! — Вона впала на лаву і зайшлася риданням.