Пеньок на межі ще не струхнявів. Це наше поле. На тому краї — западина і хід в печеру. Скрізь по Галичині сітки гротів. Старі люди твердять і готові битися об заклад, що це криївки з татарських часів. Під землею можна подибати річки і озера, кришталеві замки, келії з гіпсовими стінами. Але все це робота льодовика в добу зледеніння. Спершись на Карпатські відроги, крижане громаддя тануло сотні років, і воді ніде було дітися, вона свердлила землю і камінь; усі гроти сполучені з каньйонами, в яких протікають Серет, Збруч, Нічлава, Дністер... Я гадала, ми звернемо з Юліаном на наше поле і заберемося в грот. Дзінь-дзінь! У мертвій тиші б'ються об кришталь джерельні краплі...
Ні, хтось справді шкрябає лопатою. Хтось іде з нашого поля, тягнучи лопату за держак. Мені ця несподіванка не до смаку: не хочеться нікого зустрічати до самого дому.
Зупиняюся: а раптом хтось із наших!
У сніговій куряві пливе ще одна постать, а це, я вже впізнаю, — батько. Високий, сутулий, у якійсь нехара-путній, ніби з маминого плеча, кофтині, під нею хутряний лейбик, чорна шерсть прилипла квачиками до поморщеного, неголеного підборіддя. Вуси сиві, аж руді, щоки запалі, очі вицвілі, круглі, озлоблені.
— То ти, тату? — рушаю до нього. — Що робиш в таку негоду? — Нагинаюся, щоб поцілувати руку, але він її висмикує.
— Яким світом? — попліскує мене по плечу, немов збирається сказати: "Шкода, що стільки протопала, але назад, до станції, підкинемо підводою".
— Що робиш?
— Роблю? Тьху! Ади, грім би його вдарив, не дає життя, — і киває на постать, що застигла оддалік.
— Хто це?
— Гріха на старість боюся. Ти ще мене запам'ятаєш!.. Батько погрозив п'ястуком і смикнув мене заруку.
— Та межу поправляв, — каже сердито. — А йому донесли, що я подався з лопатою, — і назирці. Я її зацементував.
— Кого, тату? — питаю здивовано.
— Межу... Таж межу! — Він дивиться на мене такими очима, наче я кругла дурепа. — Два роки судилися... Я продав телицю — купив цементу.
Мабуть, мені це сниться, думаю я. Силкуюся пригадати, з чиїм у межу наше поле, та дарма, забула.
— Чого серед зими?
— Так вийшло.
— Надовго?
— Буде видно.
— Що буде видно?.. Повзе он, — киває батько назад. — А ти не могла б його приборкати? Хоч раз допоможи старим. Я мав дурного адвоката і програв суд. — На його посинілому носі стирчать сиві волосинки. Мені смішно і водночас трохи затишно. — Знайди тямливого адвоката, витрати візьмемо на себе... Повзе...
Окидаю його поглядом. Він такий висушений, що здається невагомим.
— Я про це подумаю, тату. Як твої нирки?
— Нема часу хворіти.
— Чи не можна вас полагодити без суду?
— Як! А що люди скажуть? Що я здався на Покровину милість? Ні... Прости мені, Господи, але я передчуваю, що відсічу комусь голову.
— Ходімо, тату, я подивлюся.
— На межу? — Він веселішає і рушає поперед мене. Каже: — Вона тонка, як нитка. Я викопав рівчак уздовж гін, забив його череп'ям і битим склом, і тоді вже... Він, сучий син, тільки походжав збоку і придивлявся.
Мене ніби відлупцювали. Я тільки одного прагну: хочу до мами, хочу посидіти з нею мовчки.
Батькові кортить побалакати. Він показує на видовжену в куряві тінь Покрови, розповідає, що працював ціле літо. Він, очевидно, хвилюється, що Покрова теж вернувся на межу.
— Подумав, певно, що на підмогу мені вийшов Стах. ("Котроїсь сестри чоловік", — відзначаю про себе). Боїться, щоб не пересунули межу. Гей, чоловіче, та коли б я намислив — не треба дня.
Покрова за кілька кроків. Я не бачу виразу його обличчя. Воно довгообразе, як із полотна Ель Греко. Мабуть, Покрова запустив бороду. Батько постукує лопатою по цементному пружку, присіяному снігом, що, як рейка, біжить через усе поле. Я уявляла собі щось схоже на тин...
— Не журися, тату, — кажу голосно, щоб і Покрова вчув.
— Добре, що ти приїхала, — відповідає батько бадьоро. — Тепер я не сушу собі голову.
Покрова — неквапом до дороги.
— Він тебе злякався, — каже батько. — Е, бридка скотино! Занюхав, чим пахне?! — І зумисне гатить лопатою по землі, але Покрова не озирається. — Знайди адвоката, щоб умів гарно і довго говорити. Я програв справу, бо найняв недорікувату жабу.
— Все буде добре, тату. — У мене чогось поболює голова. "Вітер надув..."
— Можемо рушати, він уже далеко.
— Мама здорова?
— Ого!..— Якесь порівняння батько не сміє висловити.
— Як Стефа, Ганна, Оленка?
— Непогано, Оленка... Сама побачиш.
— Тату, а хто з нами в межу з тамтого боку? Батько улещений, посміхається.
— Піп. з того боку не треба межі. Я щовесни ріжу скибку, а піп і до гадки не бере, дурний. Та він тут сіє лише люцерну. В нього лан від Копанки. Там земля!.. Ти повинна знати, Марто, що я за тебе воюю. Ми твоїм сестрам таки дали, а тобі — нічого. Моє волосся облізло б від сорому, якби ти лишилася без віна... Правда, ти щось у дівках любиш ходити... Тетин дарунок я не вважаю... Ми з мамою переконані, що ти до нас вернешся. То закон, Марто. Ти в нас найменша, ти нам повіки затулиш... Нема гідного хлопця?
— Є, тату.
— Чого ж воловодишся!
— Він у тюрмі.
Я одразу шкодую, що це сказала. Батько не мовив ні слова. Видно, засотав клубок.
— За політику, — додала я.
Батько махнув рукою і пішов швидше. Аж перед ворітьми попередив:
— Ні мамі, ні сестрам, нікому — ні слова. Чула?.. Дивися мені. Тут недавно один фраєр дуже старався щось про тебе вивідати. Мама перелякалася. Та й усі наполо-шилися. Такий світ, що через гілку й корінь гине. Ну, біжи, біжи, цілуйтеся, бо через шибку сльозами бризне... Не туди дивишся. Ми в світлиці піч поставили. Онде зозулька, у вікні.
— Місто моє! — залебеділа мама. — Горе моє! Пропажа моя! А ми ж...
У неї такі чисті, такі глибокі, дарма що заплакані, карі очі, що я не смію в них дивитися, щоб не зобачити якусь штучну свою гримасу.