— Пишуть, що дуже щасливі, що надзвичайно гарно і затишно в маленькому містечку, запрошують в гості.
— Слава Богу, що все гаразд. На добраніч, пані Марто.
Марта випровадила сусідку і розпечатала другий конверт. Юліан повідомляв, що розмовляв з прокурором. Заарештували його за невірогідним доносом. "Мабуть, незабаром побачимося". Його тримали на Городецькій. Марта висунула шухляду в "фаетоні". Юліанові листи були складені п'ятьма стосиками. Цього листа Марта поклала окремо, вона була певна, що з часом набереться новий стосик, бо, якщо дістати спідні листи з отих п ятьох, майже рівних, вони різнитимуться з останнім тільки датою. Підсунувши до канапи стільчик, Марта поклала на ньому томик Верлена і вимкнула світло. Од стіни тягнуло крижаним холодом. Марта кинула поверх ковдри Юліа-нову куртку.
— Спокійної ночі! — промовила вона, притулившись щокою до холодного рукава.
Спустошливі вогні всю днину шаленіли, В'ючи долинну цвіть і виноградну віть, Не даючи житам до жнив дополовіть І небо палячи, що жде нас, осмутніле.
Душе моя, жени лихе псредчугтя! Невже минувшина пожре нам майбуття, Невже повернеться забуте навіженство, Невже повториться те, що було колись? Борися за свос омріяне блаженство, Іди проти грози, кріпися і молись!
Марта зітхнула і вкрилася з головою.
— Спокійної ночі, КЗліане.
Спіте, арештанти,
Хай вам сняться гарні сни...
Як ти близько від моєї комірки, Юліане! Всього за три квартали. Спи, друженьку, все гаразд. Університет розширюється, створили факультети...
Нову лекцію провели під виглядом вечірки. Про всяк випадок підібрали пару, розіграли за три хвилини обряд сватання. Це було в тій самій кав'ярні, де ти, Юліане, встряв у халепу з Івахіним. Зсунули буквою "П" столи, наставили пляшок і закусок. Професор Ридан говорив про володарів. Він якраз навів слова Бориса Годунова: "Отче, великий патріарше Іове! Бог свідок, що не буде в моєму царстві бідняка! І цю останню сорочку розділю з усіма!..'
І зайшов поліцай. Літній похмурий чоловік з нестандартним обличчям, довгорукий, присадкуватий, із скованою ходою зацькованого службиста. Професор скосив на нього очі, обтер серветкою рота і говорив далі: про Тамерлана і Наполеона, Олександра Македонського і Дарія, про те, що з огиди до політичної демагогії афіняни перестали відвідувати народні збори. І знову — про сорок вбитих, задушених чи отруєних менш ніж за сто років римських імператорів, про двірцеві злочини, тіні замахів, каруселі страт наивірніших і найближчих сатрапів, що зазіхали на трони, про шістдесят одного знищеного президента Конвенту французької революції...
Професор розповідав цікаво і про Лінкольна, і про Аракчеева з його собакою Жучкою, яку тримав за кушту-вача страв, побоюючись, що йому піділлють отрути; він оповідав про литовських і польських правителів, нарешті, зніяковівши, звів налякані очі на поліцая і питає: Пане, я не сказав нічого недозволеного?" Поліцай, що слухав професора з роззявленим ротом, збентежено знизав плечима і пробурмотів: "Прошу? Ні. Здається, ні. Але що це у вас?" — "Заручини, пане". Хлопці почастували охоронця порядку чаркою вина, упхнули в руку бутерброд, а коли він вийшов, пролунав такий регіт, що шибки задзвеніли.
Будь спокійний, Юліане...
День був сонячний, з приморозком. Марта поїхала на Погулянку до Ковалів. Мирося збиралася на роботу, Михайло читав. Миросина мама присилувала Марту до кави і надзвичайно смачних коржиків з маком (наскільки вона вміла куховарити, настільки Мирося нічого в цій справі не тямила). По Миросі можна було помітити, що вона впоміж зі страхом пишається чоловіком, пишається його участю в університетських клопотах, тим, що йому виявили довір'я, їй подобалося, що Марта не заходить з Михайлом у балачки, не шепочуться, не вступають у пересуди, що все вирішено по-діловому, серйозно; це викликало в Миросі повагу і до Марти, і до її чоловіка.
— Отже, я наведу Юліана на твій слід, — сказала Мирося, коли вони прямували до трамвайної зупинки.
Неподалік від редакції вони попрощалися, внезабарі вийшов Полянський.
— Розумію! — сказала Марта. — Ви досі смієтеся з мене. Я вчора погано грала?
— Чудово. Але я усміхаюся не через це. Я подумав: "Які будуть її перші слова, адже вона навіть упівока не зиркне на мене?'
— Але побачила, що ви сяєте?
— Можу заприсягтися, що я не завважив, коли ви на мене глянули. Хоч я стежив, я це, здається, вмію робити. Справді, Мартусю, чому ви ніколи не дивитеся на людину, з якою розмовляєте?
— Мені треба побувати в двох місцях, — сказала Марта. — Якщо маєте час підпровадити мене, я вам скажу чому.
— Залюбки, Мартусю. Я не менш вільний, ніж ви. То чому?
— З людьми, з якими стикаюся вперше, я поводжуся, як усі смертні. І дивлюся у вічі, і сміюся, не одводячи погляду. А потім... Потім я ношу в пам'яті образ людини і тверду думку про неї. Не дивлюся, либонь, тому, що такі звичайні особливості обличчя, як здатність усміхатися, чи виражати збентеженість, чи злість, — я багато разів у цьому переконувалась, — вводять мене в оману. Сльоза мене зворушує, розчулює, і я прощаю негідникові підлість. Усмішка примушує повірити в добродушність, якої нема. Ви знаєте, що з цього приводу говорив Стефан Балей? Що природа наділила людину поважнішою оболонкою, кращою і змістовнішою, ніж людина цього заслуговує. Внутрішньо (розумово і духовно) людина відстає від щедро і мистецьки виліпленої зовнішності. У золотій чарі вино широкого вжитку.
— Значить, ви розмовляєте не зі мною, а з моїм образом, що його склала ваша уява і ваш розум?
— Але ж дивлюся на вас! Бачите — дивлюся?
— Ви й на Юліана ніколи не зводите очей? — правив своєї Полянський, сміючись.
— Це стало звичкою.
— Так ніколи й не глянете? — весело допитувався Полянський.
— А я вам цього не скажу.
— Ну ось, ви вже ткнули мене в свій куток у вашій уяві. Так, Мартусю?
Марта кивнула.