"Шлюбний контракт" прибили у ресторані "Атлас". За реставрацію копії Чорнота, кажуть, узяв "неймовірні" гроші, та наступного дня Вітос пустив в обіг нову польську валюту (один злотий коштував майже два мільйони марок). Ними Чорнота нібито виклеїв стіни чернечої келії, де тоді мешкав, реставруючи ікони в Святоюрському храмі.
— Я завжди була певна, що моя мама — найкрасивіша в світі, — заявила Олеся.
— А я не збагну, чого ми не спимо, — тоном наказу сказала Марта.
"Я була, може, на рік старша, — подумала вона. — Батько з матір'ю вирішили, що ґаздині з мене не буде, і купили швейну машинку (старого, гарчливого "Зінгера"). Якби хоч кравчинею стала..." Тої ночі мені було не до сну. Дочекавшись других півнів, я при каганці простебнувала носову хусточку і на радощах, що нарешті щось з мене вийде, увігнала голку в палець. З півроку мене не підпускали до "Зінгера", а коли дозволили, я так хвилювалася, що знову пробила пальця. Уламок голки застряг у кісточці. Мене галопом одвезли до лікаря, а машинку відпродали".
— Не уявляю собі нас утрьох, — сонно пробурмотіла Олеся.
"Видно, заспокоюється, — подумала Марта. Після того, як з тисячею церемоній вона забрала її з притулку, дівчинку переслідувала тривога, що мама знову десь дінеться. — Заспокоюється, — подумки повторила Марта. — Насолоджується домом, переймає кожен мій рух і кожне слово... Машинку відпродали. Внезабарі чую: "А розум у неї ніби чоловічий. Ти завважив? Німує, німує, а тоді так щось до ладу втне, мовби вичитала". І мама, Юліане, помітила, що я — книжна душа. А ти подумай про інше. З того менту, як п'ятдесят польських слів взяло до найактивнішого вжитку усе львівське міщанство, зі стисненим серцем вимовляєш кожен склад. Це вже неприродна бесіда. У слові відчуваєш якусь вагу, що стомлює... "До школи послати?" — пошепки запитав батько. "А я знаю!.." Мама ніколи не казала чогось певного: "А я знаю! А як буде?.. А Бог його знає..." Я вже дрімала, коли батько озвався: "Пошлю".
У школі я злетіла над ровесниками, наче мені пришпилили крильцята. Певне, того, що зростала з мук і сумнівів.
Олеся, наприклад, читає в шість років. Клас за класом похвали, подарунки, значки, фотографії з вихователями. Вмираючи, бездітна тітка, що весь вік ярмаркувала, заповіла на мої "школи" всі нажитки. Я довго оплакувала тітку, хоча бачила її всього два-три рази, коли вона приїжджала до нас на храмові свята. Тітка сама правила парою вгодованих, коротко острижених рисаків. Коні били копитами землю перед ворітьми, а тітка, звівшись на бричці, гукала батька: "Іване, відчиняй — гості! Чом це ти не замаяв пліт зіллям? Почепи коням опалки з вівсом і не забудь напоїти. А де Ганна? — Мама ніяково посміхалася з порога, зодягнена в міську шовкову блузочку, а тітка нібито не могла її впізнати. — Ганно! То ти, моя голубонько? Ой, багачкою станеш, їй-бо, не впізнала. Та й чого не розбагатіти при таких дітках! Ади — кожна як писанка. Лиш по глечику молока принесуть — і вже добра повна хата". Балакуча тітка всіх приголомшувала гостинцями і найпредивнішими новинами (там десь об'явилася Богоматір і зцілила двох калік, в інших околицях з-під землі вдарила цілюща вода, а ще деінде таке вродило жито, що стебло в два людських зрости, а колос — як чоловіча долоня). З тітчиних повадок і розповідей аж сяяли перемоги. І вмерла переможливо. Звеліла сусідці навідатися вранці, сама ж помилася, причепурилась і... заснула. Рідня на похороні гомоніла про її витребеньки, лиш мама втирала сльози. В моїй пам'яті тітка лишалася незбагненною чудодійницею, що не розуміла сама себе: її мені було шкода. В заповіті, призначаючи мені усі дорібки, тітка невмілим кострубатим почерком написала, що колись Чорнези будуть пишатися моїм становись-ком, що "має хист до науки — нехай вивчиться на паню". Несподівано я стала цілком незалежною, довкола мене забігали. Та я линула до міста слідом за тітчиною сподіванкою. Одвезли на тітчиній бричці, лишили в гімназії. О Боже! Погордливі, зверхні погляди, брутальні репліки... А ця гидка, як сказав би Юліан, соціальна залисина й зловтіха тупості — ці викладачі!
Заходить до аудиторії з лукавим осміхом: "Я говоритиму не те, що думаю".
З жорстокою панською пихою: "Ви не заслуговуєте правди. Ваша правда і ваша історія у моїй кишені".
З вибачливою усмішкою: "Я сам нічого не второпаю у цьому світі".
З вовчим оскалом: "Ніхто не має власних переконань. Переконання тиражуються, це навіть дурень бачить. Я домігся посади, заробляю на прожиток і плюю на все".
Придибає без будь-якого виразу на обличчі, як манекен, як викидень з небуття.
Заходить того, що вважає це обов'язком, щоб, безтямно закотивши очі, відголосити прописні істини...
Я несамовитіла. Мені кортіло схопити плетеного з сирцю тітчиного батога і періщити ці обличчя до крові..."
— Мамо, лягай і візьми мене до себе. — Олеся дивилася на Марту винуватими очима.
— В ліжечку зручніше.
— Тут... порожньо.
— Якщо порожньо... — Марта усміхнулась. Відколи доля подарувала їй цю дівчинку, її власні болі і прикрощі мусили раз по раз поступатися. Маленька людина вперто заповнювала мартин' всесвіт".
Олеся обвила рученятами Мартину шию і залебеділа:
— А ось так мені найліпше. Якби, мамо, можна так завжди!
— Через рік я не здужаю тебе підняти.
— Якби можна було не рости, мамо, я...
— Цить, дурненьке.
Вони вклалися на канапі, в Олесиному "всесвіті" запанував лад, і вона спитала:
— То правда, мамо, що піді Львовом тече річка і під містом вмирає?
— Вмирають тільки люди.
— А звідки вона береться?
— Із джерел.
— Це такі печери, де нуртує вода?
— Так.
— То джерела — живі. А річка — теж. І вона вмирає в камінних каналах. Не заперечуй, ми в притулку аж посварилися, але я всіх переконала.