— Розбудіть мене, будь ласка, о третій.
— Добре, пані Марто.
Г л а в а V
Прокинувшись, Марта побачила в кімнаті Найду, Сліпчука і Марселлу, чулися якісь голоси в коридорі.
— Хто там балакає, Захаре?
— Мирося зі своїм Михайлом. Чоловік закінчив студії і вернувся працювати на рідній землі.
— Що трапилося?
— Викликали в одне управління з приємною назвою і сказали: "Пане Коваль, навчання можете продовжувати, але диплома вам не видіти як свого носа, бо ви мали честь ляпнути дурницю". Михайло вирішив, що йому нема сенсу проциндрювати в Кракові жінчині гроші.
— Що ти довідався, Захаре? І чого ви всі стоїте? Скидається на те, що мені мали вирізати пухлину, але виявилося — пізно і ви не знаєте, що мені сказати.
— Ми вже подумали про все. — На Захаровому лиці виступили червоні плями. — Погано, Мартусю.
— Кажи. Кажіть.
— Олеся чогось блукала біля театру і впала в каналізаційний люк...
Яскраво світило сонце, топився сніг, довкола театру розпливалося веселе гурчання струмків, що падали із ринв і мчали до підземних каналів.
"...То правда, мамо, що піді Львовом тече річка?" — "Так". — Тече і під містом вмирає?" — "Вмирають тільки люди". — "А звідки вона береться?" — "Із джерел". — "Це такі печери, де нуртує вода?" — "Так". — "То джерела — живі. А річка — теж. І вона вмирає в камінних каналах... Доки вона не запливає в підземний тунель — то жива. І в тунелі ще жива. Але там, де спускають нечистоти, починає вмирати. Я знаю, що вмирають люди. Звірі — гинуть, риба і раки — засипають, а раби — конають... То, якщо в річці чиста вода, мамо, а в неї зливають бруд, — вона вмирає..."
— Закінчили роботи в дев'ятсот п'ятому році...
Під чавунною декою, десь у надрах землі, клекотіли і билися об мури темні запінені потоки. Марта торкнулася пальцями холодного металу.
"Куди ж ти пішла, Знахідко, Таємничко, мій тюремний ангеле? Де ви, тюремні привиди? Боже, Боже!.."
— Люк не дозволять відкрити, — сказав Найда. — Ключ у прибиральниці з театру. Вранці прибиральниця відкрила люк, щоб зсипати сміття. Каже — якесь дівчатко ходить довкруж. Дітей манить подивитися, що там у землі вирує. Але прибиральниці щось не сподобалося у тому, що дівчинка ходить довкруж. "Іди собі, дитино, — каже. — Тут нема нічого цікавого. Брудний канал". Дівчинка одійшла. Прибиральниця висипала сміття, одвернулась за другим відром, що стояло тут же, за крок. Не встигла підняти — тільки мелькнула, як пучечок молодої трави, зелена шапочка. Каже прибиральниця: "Я добре запам'ятала, як зодягнена, бо щось мене занепокоїло в дитині. Була в червоних черевичках, облямованих сірим хутром, з-під зеленого, ясно-зеленого плащика визирала вогнистого кольору спідничка. Я ще подумала: зібране, як сонечко між зеленими вітами..."
— ...Звичайно, про такі випадки поліція не повідомляє.
— ...Я ж сам не запам'ятав, як і в чому зодягнена.
— Така хвилина...
"То правда, мамо, що піді Львовом тече річка?.. І якщо, мамо, в неї зливають бруд, вона вмирає?..
"Так, дитино, вмирає. Життя вмирає від бруду. Вмирає життя... Його важко захистити, дитино, мій квітику. Оргія руйнування. Сили розкладу живляться, як гієни, падаллю, їх ідеал — це труп... Що ж ти вчинила? Де набралася жорстокого себелюбства, з котрих рук? Чому ти така напружена?"
'Мамо, ти пошлеш мене до школи?"
"Так, Олесю".
"До тої, що з язичієм? Ти колись балакала з панею Мирославою..."
* Я тебе пошлю до нормальної школи".
"Мамо, чого мені страшно, коли я вчую слово "тюрма"?"
"Не переймайся, це справа дорослих".
"А якщо тебе заберуть?"
"Я не злочинниця .
"У тюрмах тільки злочинці, мамо?"
"Олесю, тобі пора спати".
"Так, мамо?"
"Ні".
"А ще хто?" "Чесні люди".
"Мабуть, вони дуже, дуже чесні... Такі, як Юліан?" "Так".
"Ой, як усім тяжко, мамо. Лиш дітям трохи добре. Якби ти, мамо, навчила мене французької мови, я не розуміла б, про що ви балакаєте, і мені було би ще ліпше .
"Не вигадуй дурниць".
"Не буду, мамо..."
"...Очі в тебе гарячково блискучі. Ти моє зацьковане звірятко, як мені тебе врятувати! Я не вмію тебе захистити".
"Це такі печери, де нуртує вода? То джерела — живі... І вона вмирає в камінних каналах..."
"Подароване катівнею щастя! Тюремні мої привиди, тюремні розрадники. Навіщо ти це вчинило, рідне моє!.."
Тодосій щось уперто допитувався в Найди, і той одвертався, ховаючи очі.
— Дайте їй напитися. Швиденько. Винесіть же склянку води!..
Г л а в а VI
— Полянський не провокатор, — сказав з обуренням Найда. — Якщо ти, Мартусю, думаєш, що він провокатор, то ліпше скажи, що я круглий дурень, не розуміюся на людях, нездара. Цей чоловік шукає себе; ні ти, ні Юліан йому непотрібні як жертви. Навпаки, ви йому, може, потрібні як рятівний пояс! Взагалі, я не втям кую, як можна робити добре діло з солоною міркою егоїзму. Та ні, це легко збагнути. Ви одмежувалися зі страху бути проданими і політикуєте. Треба залучати нові сили, адже дефензива не спускає з вас ока. Я шаную Юліана, але я його поважав більше рік тому, коли він своєю енергією, талантом розумної і далекоглядної людини об'єднував покоління, коли в ділі, про яке він сказав хоча б одне слово, ніхто не сумнівався. Треба довіряти. Горсточку змовників за одним махом стирають, а коли неспокійно довкола, пани панікують. Тим паче коли для настрашки скарають десять, а повстають тисячі. Зрозумійте нарешті, що загал не має в чому вибирати. Ті поодинокі випадки запроданства, які нас насторожують, погоди не роблять. Мені здається, на Юліана вплинула стихія тюремної конспірації. За Полянського я відповідаю головою. При першому підозрінні я кинусь у Полтву... Даруй, Мартусю, це вихопилося мимоволі. Прости, будь ласка. Марта похитала головою.