— У таких випадках треба прикидатися винним.
— Атож! — старий гірко всміхнувся.— Щастя, що не причепили ярлик. Адже міг він, скажімо, вести спеціальні спостереження для закордону. Нині державну мораль з-під нігтя виссуть. Теперішній начальник триста років тому був попом, двісті років тому — революціонером, сто років промишляє шляхом махінацій і носить посвідку, що є співробітником жандармерії, а далі не уявляю, чим займеться.
— Писатиме історичні мемуари.
— Цілком можливо. Стане письменником... Надворі, слава Богу, вже день. Скоро невістка принесе сніданок. За ніч більше виголоднієш, ніж без перепочинку на фабричній зміні. Від сопухів надить закурити. Люди повтягували голови в плечі, сплять. Міняється черговий. Можна й подрімати: до десятої години відділ розбиратиме заяви. Поспіть трішки, пані. Лиш скажіть прізвище, бо, може, порушиться розпорядок, як передвчора.
— Чорнеза.
— Таке прізвище, що не забудеться.
Марта приникла головою до холодної, облицьованої білим кахлем груби, і раптом їй стало на гадку: "Вони (поліція) нехай шукають, але й мені не сидіти".
— Я, мабуть, попрошу чергового, щоб потелефонували мені до редакції,— сказала вона, звертаючись до дідуся.
— Звичайно, пані. Ви даремно не подумали про це раніше.
— Нічкувати доведеться тут. Але вдень, либонь, не варто.
— Так, пані. Вас, безперечно, послухаються і зателефонують в разі чого.
— До побачення. Бажаю вам втішних вісток.
— Взаємно, дорога пані.
Черговий — молоденький, свіжий і полискуючий, мов у молоці скупаний, поліцай — шанобливо запевнив Марту, що негайно сповістить, якщо будуть новини.
На вулиці Марта вирішила не йти до редакції і подзвонила Найді.
— Привіт, ясочко, звідки телефонуєш?
Марта сказала, що в неї горе і вона хоче його бачити.
— Іду, — промимрив Захар. — Де тебе шукати?
— На Ринковій площі. Слтоай, Захаре, Мирося Коваль не вийшла на роботу? Ні?.. Ну, я чекаю.
Він простував підбігці, Марта завважила його перед трамваєм, і в неї тьохнуло серце. Кондуктор погрозив Найді кулаком.
— мартусю... — прикусив по-дитячому губу.
— Пропала моя Олеся, Захаре. Що робити? Мирося Коваль подала в комісаріат заяву на пошуки.
— Коли?
— Зникла? Того ж таки дня, як я поїхала до Золочева.
— Чого ж Мирослава мене не повідомила! — сказав він з жалем. — Поліція? У них така метода, що можна сконати через невідомість.
— Я вблагала чергового, щоб подзвонили до редакції, якщо що-небудь вияснять.
— І в редакції нема тобі чого нидіти. Іди спати, на тобі лиця нема. Я передам Полянському, щоб час від часу по-питував, що там у комісаріаті з'ясували, він має до них доступ, а ти — мерщій відпочивати. — Він у задумі стиснув плечима. — Я навідаюся до тебе додому. — Він глянув на годинник. — Найдалі, Мартусю, о третій пополудні. — Покрутив головою. — От Мирося! З жінки ніколи не вийде добрий журналіст. Ми ж маємо певні повноваження, зв'язки... Поліція? Що поліція! Іди, Мартусю. — Він легко скерував її в бік тротуару, а сам попрямував до телефонної будки.
Коли Марта уздріла на подвір'ї чоловіка, що нетерпляче походжав уздовж квітника, їй стало зле і вона мусила опертися об штахети. "Боже, що в тебе на мислі!.." Чоловік повернувся обличчям до неї, це був Тодосій Сліпчук, але од цього Марті не стало краще.
— Пані Марто! — кинувся він назустріч. Одначе він не здогадувався, в якому вона стані, і затуркотів: —Я приїхав услід за вами нічним поїздом, вже години зо дві чекаю — ніхто не відзивається, всі входи на замках. Пан Юліан листа вам передав.
З перших слів Марті здалося, що це один із запатарай-каних цензорами листів із в'язниці. Юліан писав про вкрите снігом поле, спокій і довгий сон, що, мабуть, надовго окутає все довкола. Аж вкінці: "Вибач, Мартусю. Якісь кострубаті гадки, асоціації. Пишу в присутності "гостей". При першій можливості нагадаю про себе. Цілую. Обривається серце. Що вдієш, друженьку..."
— Його заарештували?
— Налетіли, пані Марто, справжнісінька облава.
— Це їх коханий обряд.
— Що, пані Марто?
— Нічого, — вона подала йому ключі. — Одчиніть, будь ласка.
Це вже скидалося на змову. Марті шкодувало великих зусиль одігнати п'янку, спокусливу спонуку вибігти на вулицю, крикнути натовпові: "З мене вимотують жили, добийте мене, люди!"
— Ось стілець, Тодосію, сідайте.— Опустившись на канапу, вона підперла рукою голову, погляд її впав на недоречне, беззмістовне скопичення шафок і шухляд, дивовижну суміш готики і модерну — Юліанів смішний витвір — фаетон". — Ви, певне, голодні, Тодосію. Я не в змозі накрити на стіл, будь ласка, подивіться на кухні, там щось повинно знайтися.
— Про мене не турбуйтеся, пані Марто. Але, може, вам треба підкріпитися? Не знаю, чи потраплю, я звик задля себе бавитися з горщиками. Приготувати вам каву?
— Запаліть примус. Тодосій подався на кухню.
— Ось і навтішалася, — сказала тихо. — Нарадувала-ся! Тепер спокутуй. Велике і тривале щастя не дозволяється. Est modus in rebus21. Знову все в тебе забрано, шкіра твоя залубеніє, а що ще велено рабі?!
— Що ви тут робите? — почувся Марселлин голос.
— Каву... Варю каву для пані Марти.
— Що чутиг — спитала Марселла з порога.
— Нічого не відомо.
— Це ваш знайомий?
— Інакше його тут не було б.
— Якийсь... поважний, наче церковний староста.
— Такий вже є.
— Пані Марто, — звернулась Марселла, вмощуючись поруч на канапі. — Признайтеся, ви від цього не втратите: вашого Юліана випустили?
Марта кивнула.
— І вже забрали?
— Приїхав ось чоловік сказати.
— Пані Марто, я вас не видам, люди, які пережили таку наругу, як я, не роблять підлоти. Юліанова кличка — Цезар?
— Так, — відповіла Марта після паузи.