Марта кивнула.
Юліан у задумі перегортав сторінки "Сімпліцісимуса".
— Ти обіцяв сказати про людей, до яких я можу звернутися у Львові, — нагадала Марта.
— Мартусю, ти не бажаєш пройтися по свіжому сніжку?
Марта ствердно закивала.
Халепа в кав'ярні враз розворушила мене. Я зиркнув на світ тими самими очима, якими дивився на нього перед арештом, і побачив, що нічого в ньому не змінилося.
Косоокий, відчинивши мені, вигукнув:
— О, гості!
Він і цього разу не зрадив звичці. Посадовив мене проти світла, вперся нерухомим поглядом і через хвилину з міною Пілата пробурмотів:
— Чим стурбовані хитрі галичани?
Проте він спохопився, що я, мабуть, щойно зі стін тюрми, погляд його сумовито завис; він застебнув ґудзик на одвічній сірій сорочці, висунув уперед підборіддя, скрутив цигарку і зробив кілька затяжок підряд.
— Я ненадовго, — попередив я.
— Ми вчора трохи теє...— сказав понуро Верес. Ти його не знаєш? Послухай. Верес сказав: на серці кисло. — Передивляюся газети... Даруйте, не прибрано... Хмариться. Буде дощ?.. Казна-що. Літо пропало — дощі, осені нема. Непривітно, кисляк. Я собі гадав: ну цього літа поїду на місяць до річки. Завезлося, як навмисне. Та й помешкання ні на кого лишити. Покинув на сестру. Вертаюся — ні тарілки, ні чашки. Каже, що побилося. Не вірю, додому відтарабанила. Ну й люди! Брата заарештували, а вони, ріднесенькі родичі, накинулися, як сарана, ніби лиш цього чекали, геть пограбували хату. От погань! Оце приїде мама. Розумію — старість і все таке... Та живіть. Є хліб, є до хліба, оповідайте дітям байки, до роботи не силую. Еге! Я з хати, жінка з дому — стара вверх дном все поперекидає, нишпорить, нюхає. Чого!.. Злиднюки. Взимі жінка взяла служницю. Огрядна сорокалітня стара діва. Як не спить, то їсть, як не їсть — то спить. Нема людей! По сусідству мешкає чиновник. Рік тому, коли виходжу у двір, низенько вітається. Якось дивлюся — фіакр по нього. Чиновник ду-ду-д-ду, стриб на сидіння, покотили. Десь по місяцю часу фіакр півдня дожидає, чиновник сходить повагом, сердиться на візника, що погано застелив сидіння, що потертий килимок. Отакі люди. Нема, самі по-кидні. А ви що чули-бачили? Ой, — стукається в скроню.— Вас, либонь, щойно випустили! Боже, а тут порожньо, навіть пригостити не маю чим. Так-так...
І мене, Мартусю, не раз непокоїли сумніви, чи слід бути одвертим з людьми, яких заторкнула пошесть занапащен-ня, 6а навіть виродження. Та варто було побалакати з цими людьми, підняти перед ними завісу, — мабуть, таки доведеться скористатися поділом професора Ридана, — завісу боротьби — підпільної дійсності, і вони швидко знаходили себе. Дріб'язки, побутове паскудство — такі явища, що від них не враз одхаскаєшся. Але мало-помалу один відвикав, другий, третій... Я ще розміркую, може, нам придасться і Гамільтон Полянський; я особисто дотримуюся тої позиції, нам треба гартувати сили, та хочу закінчити побіжну характеристику осіб, з якими тобі доведеться працювати.
Верес. Його цехове прізвисько — Косоокий, колишній майстер, звільнили з посади за виступи проти мілітаризації залізниць. Не забудься і не звернися: "Пане Косоокий". Вересової амбітності вистачило б на кількох.
Це страшно доскіпливий чоловік. Я вже казав про його манеру розмовляти: посадить проти світла і вивчає, як слідчий, відтак: "То що вихитрували?!" Сидиш ні в сих ні в тих, далі Верес примушує тебе захищатися (мені здається, що йому завжди потрібно мати при собі слабодуху жертву, яку б він навчав жити і боротися, на якій міг би зігнати невичерпне пересердя).
— Нема чим пригостити, — повторив він, під'їхавши зі стільцем ближче до стола і струшуючи попіл з цигарки на клаптик паперу. — Біда, Юліане. Живу щасливим майбутнім. Може, і ви, вчені люди, щось пообіцяєте безробітному Вересові? Тицьніть-но, пане Юліане, яку-небудь зворушливу надію. — Гучно зареготав, здушив недопалок і запалив нову цигарку. — Що, книжники? Ех, книжники!.. Недавно одружився мій племінник. Від родичів забралися — жадоба самостійності, біологічна потреба. До-о-бре! Тиждень гризли весільні сухарці і тринькали кинені на віно гроші. Сухарці вичерпалися, гроші розпустили, вона не вміє зварити, він не вміє зарадити собі в житті, посварилися і розійшлися. Зате як уміли теревенити про майбутнє...
До Вереса треба йти в броні діловитості, бо це той же ж неодбалаканий Тодосій Сліпчук, тільки шорсткіший і неймовірно категоричний. Я здебільша або приступаю одразу до діла, або питаю: "Що це ви так подалися?" Вересові очі метаються врозбіж, і він бубонить: "Учора трохи випили... Поганий настрій, все валиться з рук..." Цього разу, після сутички з Івахіним, я пропустив момент. Затуркавши мені голову повчальними історіями, Верес дістав з-під стола чобіт, навоскував дратву.
— Латаю, хай йому грець! Коби вже якісь бунти, революції... Остогидло.
Це була слушна нагода розпочати бесіду про університет. Між іншим, дорослі сприймають таємниці з не менш бурхливими емоціями, ніж діти. Верес дав згоду допомагати, та по хвилі скривився, почухав потилицю.
— Вибачте, Юліане. Ото наче знову хмара насувається. Трохи одлягло від серця, та ви собі кудись біжите, в якусь безвість, я теж лишаюся в безвісті... Тяжко...
— Небезпечна, підступна безвість... — посміхнувся я.
— Атож, чоловіче. Кинеш по газетах оком — той продався, той...
До речі, Верес тої думки, що чим гірше, тим краще. Біда? мало! Арешти? Мало! Ото якби життя вже стало настільки нестерпним, щоб уже бунт... Похнюпився. Він стрижеться по-чернечому: спереду коротенька гривка над плитким широким чолом, на потилиці — ріденькі язички сивого волосся. Та міцний, аж пашить здоров'ям, гидко слухати хникання. Коли я пішов, Верес довго маячив на східцях — він знаходить якусь філософську розвагу в проводжанні. Одначе того ж таки вечора мені вдруге придалося до нього. На столі було прибрано, височів стосик книг, Верес зніяковів, одіпхнув книги до підвіконня, ніби його захопили за непристойним заняттям. Говорив спокійніше, з гідністю, не злорічив, хоч далі мрячив дощ, літо й осінь зосталися "кисляком", сестра повиносила з хати тарелі, а мама любила нишпорити по закутках.